Записки правнучки повстанця отамана Гриви: Велика жага до вільного життя

Антибільшовицькі повстанці Чернігівщини, ймовірно із загону от. Щуся (махновці).

«Ласачка-парасачка, йдє була?» – «Пад пєчкой».

«Шо ти там дєлала?» – «Кросни ткала».

«Йдє тия кросни?» – «Вагонь спалів».

«Йдє тей вагонь?» – «Вада заліла».

«Йдє тая вада?» – «Вали випілі».

«Йдє тия вали?» – «Хлопци ззєлі».

«Йдє тия хлопци?» – «Пашлі на вайну».

«Йдє тая вайна?» – «Пасярьод кучкі багна», – так примовляла моя прабабуся Харитина Данилівна, 1885 року народження, лоскотавши мою дитячу руку до ліктя. «Бабуля, а що таке війна? А куди дівся мій дід? Який він був?» – не могла заснути я, малолітнє дівчисько. Смуток ліг на лице бабусі, її карі очі затягнуло вологою. Непомітно змахнувши сльозу, сказала: «Спи, дитинко. Дай Боже вам того не пережити».

Розмови про діда Агея, чоловіка Харитини Данилівни, велись рідко та пошепки, як і розмови про розкуркулювання, голодомор 33-го року та післявоєнний, про церкву та віру в Бога, про свій рід. На ці теми при радянській владі існувало табу. Але ж головне в пам’яті закарбувалось.

Прийшов час збирати каміння. Сьогодні, нарешті, я відкрито пишаюсь, що являюсь нащадком, правнучкою Агея Шупика – учасника повстанського загону, який у 1919–1920 рр. діяв на території Дмитрівської волості Новгород-Сіверського повіту. Загін ще звали «бандою отамана Гриви», штаб якого знаходився в селі Олтар (стара назва села Уралове до 1924 року). Чисельність загону складала 12 осіб.

З Інтернету отримала таку інформацію: «У грудні 1919 року старший міліціонер Дмитрівської волості Василь Гончаров прибув у відрядження до с. Олтар, де зустрівся з секретарем місцевого комнезаму. Останній доповів, що в селі діє загін анархістів на чолі з Гривою. Не встигли вони закінчити розмову, як у хату зайшов сам Грива з п’ятьма чоловіками і роззброїв міліціонерів. З’ясувалося, що комнезам у селі розпущений, вся документація спалена, а замість нього створений штаб повстанців, настрій серед селян антирадянський. Подальша доля загону невідома».

В загін входили 12 волелюбних, самостійних чоловіків, які своєю працею нажили своє добро, були прямими нащадками вільних козаків та понад усе цінували свободу, Вітчизну, порядність. Вони не сприймали насилля, розбій ледацюг, п’яниць та трутнів від більшовиків, які тільки те й робили, що ходили з плакатами по селу: «Долой кулака!», «Кулак – враг народа!», відбирали останнє зерно у дітей з-під подушок, останній кожух у вдів розстріляних ворогів народу, силою відбирали худобу з дворів заможних селян. Як тільки не доводилось ховати своє добро: і свиней різали в хатах під підлогою, і сховки всілякі робили…

Нещодавно натрапила на пам’ятку більшовистського насилля. Більше 90 років користувачі земельної ділянки, в тому числі я, пахали цю ділянку і кіньми, і тракторами. А у 2014 році замітила якусь норку в землі. Кроти, мабуть. Треба кинути димову шашку. Сказано – зроблено. Але що це? Шашка летіла в норку дуже довго, видаючи дивний звук. Стало боязко, але ж і цікаво. «Що там? Якщо скарб?». Мерщій за лопату! З’ясувалось –яма в зріст людини. «Схованка! – промайнуло в голові. – Це ж тут ховали збіжжя від більшовистської влади після революції» – і стало дуже сумно.

І знову згадала родову історію про свого прадіда Агея.

Мій любий прадід! Бабуся Харитина пронесла через життя свою любов до тебе, донесла її до мене та прищепила назавжди, а разом з нею і любов до свободи, почуття гідності, честі, людяності…

Так звана банда чи загін отамана Гриви налічував 12 місцевих мешканців, прямих потомків вільних олтарських козаків, які ще за Мазепи ходили в воєнні походи. Це потім ченці Новгород-Сіверського монастиря силою перетворювали їх в кріпаків, та так і не змогли вільну козацьку душу загнати в рабство. Якщо ченці не закабалили, то знаходилсь більшовистська радянська влада, яка, мало того, що забирала, розкуркулювала господарства, та ще й хитрощами відправляла цілі сім’ї заможних хазяїв в Сибір, залишивши там в пам’ять тих часів однойменні назви наших поселень, наприклад, Олтар, Мефедівка, Журавка, Грива.

Та народ чинив опір цьому більшовистському режиму. Таким чином, створювалися загони повстанців.

Але сили були не рівними: якщо московська влада бачила в Україні куркулів, які повинні були нагодувати всю Росію, підняти Сибір, та ще й створювали небезпеку своїми волелюбністю, самостійністю, то й політику вела грабіжницьку, насильницьку, кинувши в Україну для придушення опору каральні загони, використовуючи певні місцеві прошарки населення – ледацюг, бідноту, п’яниць.

За доносом вершники – каральний загін більшовиків – оточили в районі села Чигин, біля місцевого старого кладовища, «банду Гриви» у повному складі. Несподівано… Підступно… Майже беззбройних… На конях… Рубали шашками…

…Ввечері, коли стемніло, у вікно тихо постукали… Серце Харитини защеміло від болю: «Агей!». Від людей вже чула, що загін повстанців розбито вщент. Мерщій до дверей: «Харитя, це я… Всіх наших порубали… Перев’яжи мені рану…». Харитина завішала вікна, запалила каганець. Кусок стегна звисав, стікаючи кров’ю. Тремтячими руками Харитина промила та перев’язала рану. Агей випив води, обняв Харитину, погладив сплячих дітей. «Я не можу залишатись, вони мене все одно вб’ють», – і пішов в ніч назавжди…

Агей один вийшов з оточення – і на то була одна причина. Бабуся розповідала, що мав він великий дар. «Вмів напустити на людей таку туму, що людям вбачалась велика вода – повінь, або півні, запряжені у підводи. Мав дар гіпнозу». Ось і не дивно, що він єдиний вийшов з щільного оточення карального загону вершників.

Мій прадід Агей Шупик був з козаків-характерників… Тому дуже шкода, що кращі люди завжди йдуть у вічність першими, залишаючи нам велику жагу до вільного життя, велике почуття справедливості, любов до родини.

Олена Васильєва, с. Уралове, колишня назва с. Олтар Сумської області

Мітки: , , , , ,

Залишити відповідь