З плеяди забутих чернігівців. Василь Плющ — лікар, історик, скаут

plyuschНинішній російсько-український конфлікт або «гібридна війна» є певною мірою наслідком програшу українцями І-х національно-визвольних змагань.

Одним із шеренги борців за Волю та незалежність України у Чернігові на початку ХХ ст., наших земляків був Василь Левович Плющ. На жаль, історики мало знають про цю непересічну людину: вченого, лікаря, історика, громадського активіста.

Народився майбутній професор медицини 28 грудня 1902 року (10 січня 1903 року за новим стилем) у Варшаві в козацько-шляхетській родині, Його батько Лев був родом з Чернігівської губернії Борзнянського повіту де в с. Оленівка у 1887 році народився його старший брат, український письменник Олексій. Родичі його брали активну участь у національному русі, дядько Єфрем був членом екзильного уря¬ду УНР. В молодих роках Василь втратив маму і при допомозі батька у 1911 році вступив до гімназії в Чернігові, яку закінчив з успіхом в 1919 році. Вже в середній школі включився до молодіжного українського ру-ху:у 1917-1921 роках брав активну участь у національному рухові, як організатор та голова Української учнівської спілки, отаман Першого українського загону пластунів та голова Української юнацької спілки в Чернігові, організації створеної з ініціативи таємного “Братства самостійників”, про що розповідає у своїх споманих Р. Бжеський.

Роман Бжеський: «Що нам Дніпро – у нас Десна!»

Про свою національно-виховну роботу у Чернігові Василь Плющ розповідає у своїх спогадах «Скавтизм в Україні», адже загін українських пластунів, на чолі якого було обрано Василя Плюща, був створений у Чернігові ще в 1917 році!

«Російські скавти, що вперше зявилися у 1910 році, організувалися за зразками брітанського скавтінгу. Система виховання, організаційні форми, ідейні основи нічим не відрізнялися від брітанських. Основним під¬ручником був відомий “Скавтінг для хлопців” Бейден Пауелла в перекладі на російську мову. Крім цього підручника, був ще посібник “Спутнік юного развєдчіка” А. Анохіна росій¬ською мовою, видання у 1915 р. в Києві.

Організаційна побудова скавтінгу була така: в кожно¬му місті існувала загальна для молоді даного міста бой-скавтcька дружина. Вона поділялась на окремі відділи (отряди), звичайно при середніх навчальних закладах (гімназіях, реаль¬них школах тощо). Відділи-загони поділялись на ланки. Чи був якийсь загальний центральний провід для цілої імперії, чи відбувались з’їзди скавтів, напевно сказати не можу, але слід припускати, що такий загальний центр існував. У 1912 році я вступив до загону скавтів при чернігів¬ській класичній гімназії. У ньому я перебував до лютневої ре¬волюції 1917 р. Треба відзначити, що праця бой-скавтів в ім¬перії, а згодом і скавтів українців відбувалася на засаді ініціятиви самих молодих членів. Оскільки я пам’ятаю, майже вся наша “єрархія” вербувалася з молодого членства. Жодних скавтів-сеньйорів у нас не було. Провідники загонів, не кажу¬чи ланок (гуртків), були самі юнаки, тобто молодь до 18 ро¬ків. З дорослих були лише інструктори.

У російській скавтській організації я відбув усі скавтські проби, одержав найвище звання бой-скавта 1-го ступе¬ня і став провідником ланки.
На чолі загону скавтів у Чернігові був Олесь В. – учень 8-ої кляси гімназії. При ньому була рада загону, яка склада¬лася з ланкових бой-скавтів 2-го і 3-го ступенів.

Чернігівський загін українських скавтів постав у березні 1917 року, це була одна з найперших організацій в Україні. Нам вже тоді було відомо, що такий загін був уже також і в Києві.

У березні 1917 р., після лютневої революції, за моєю ініціативою та за ініціятивого інших скавтів-українців постав у Чернігові 1-ий український скавтський загін. Мене вибрали його провідником. Оскільки ми не мали тоді жодних зв’язків з іншими українськими скавтськими клітинами й не знали ні¬чого про Український Пласт на західніх землях України, ми будували свою організацію за зразком британським. Силою обставин ми були здані на власну ініціятиву, власну винахідливість. Аж ніяк не можна сказати, що наш український скавтінг у Чер¬нігові будувався цілком за російським зразком, бо в ньому з самого початку найбільший натиск ми клали на патріотично-національне виховання. Ми націоналізували всі зовнішні фор¬ми вияву нашого руху, а над усе підкреслювали його націо¬нальний дух.

Згодом ми довідались, що в тому часі в Україні діяли ще й інші скавтські загони. Нав’язати зв’язки з ними нам не пощастило, бо в огні й бурі революції не було для цього змоги.

Влітку 1918 р. гетьман Павло Скоропадський видав роз¬порядження про творення скавтських організацій при середніх школах. Дуже прихильно ставився до українського скавтського руху Головний Отаман Військ УНР Симон Петлюра. Таке ставлення урядів до українського бой-скавтського руху дуже сприяло нашій праці в Чернігові. Правда, ми вже до цього часу здобулися на власну домівку при Чернігівській гімназії. На нашу роботу ми діставали асигнування від Чернігівського Губерніяльного Земства.

Спочатку наш загін мав тільки-три ланки (звена, гурт¬ки). Із зростом Української Учнівської Спілки м. Чернігова, якої основником і головою був я, росли і лави українських бой-скавтів м. Чернігова. У 1918 році наш загін мав уже 10 ланок. У кожній ланці було по 9 хлопців або дівчат. Хлоп’ячі та дівочі ланки діяли окремо. На чолі ланки був ланковий, якого вибирала ланка, а затверджував отаман загону. Як я вже згадував, у Чернігівському скавтизмі, у протилежність до пластового руху на еміграції, не було скавтів старших за 18 років.

Назовництво. Наші ланки ніколи не називались інакше, як по імені тварин або птахів. Для мене було новиною почути на еміграції такі назви пластових частин, як “Червона калина”, “Лісові чорти”, “ім. О. Тисовського” тощо. Всі наші ланки носили назви тварин: “Ведмідь”, “Лис”, “Вовк”, або птахів: “Орел”, “Сокіл”, “Яструб”. Не було ви¬падку, щоб бой-скавт не мав свого скавтського псевдо, бо кож¬ний юнак обов’язково вже після першої проби одержував йо¬го. І знову це псевдо було за назвою тварини чи птахи: “Вовк”, “Лев”, “Сокіл”, “Яструб”, “Чайка” тощо. Мене прозвали “Вед¬мідь” ще до революції.

Однострій. Був він за брітанським зразком, кольору кхакі сорочка і штани (у дівчат спідниця), типовий скавтський капелюх, шкарпетки або панчохи, верхня частина ноги від коліна до штанів – гола. На капелюсі був тризуб, на рукаві відзнака ланки (образок тварини чи птахи) і відзнака ступеня. У нас були три ступені: бой-скавт 1-го, 2-го та 3-го ступенів. Ступені зазначували синіми (згодом почали вживати срібного кольору в міру того, як добували срібну матерію) смужками, розташованими горизонтально на правому рукаві сорочки. Ланковий, крім смужок, над ними мав ще такого самого ко¬льору трикутник та аксельбанти кольору прапору.

Отаман загону носив також звичайний скавтський одно¬стрій, але мав замість відзнаки ланки на рукаві золотий три¬зуб на блакитному щиті та срібні аксельбанти.
Жодних інших відзнак ми не носили. Керував загоном отаман, при ньому була рада загону, яка складалася з усіх ланкових.
У Чернігові ми віталися гаслом “Будь готовий!”, а відповідали “Завжди готовий!”, тобто розумілося – “служити Україні”.

Відзнаки частин. Кожна ланка мала свого ланкового, свій прапорець, обов’язково трикутній на палиці. Поле пра¬порця було для кожної ланки іншого кольору (синя, зелена, жовта, червона тощо). У центрі ланкового прапорця символ ланки (тварини чи птаха). У верхньому куті прапорця біля па¬лиці був вишитий або вирізаний із золотої чи жовтої матерії тризуб; у куті внизу лілейка срібна, або з білої матерії. До палиці, крім того, були прироблені жовто-блакитні стрічки. Прапор загону чотирикутній на великій палиці, шовковий си¬ньо-жовтий з написом назви організації “Перший Український Загін Бой-Скавтів м. Чернігова” посередині і з тризубом та ве¬ликою лілеєю біля палиці.

Форми діяльности. Праця ланок, як і всього загону в ці¬лому мало чим відрізнялась від загальноприйнятої в світі скавтської організації. Основною метою діяльности було – виховати дужого, здорового, сміливого, чесного, приязного до людей, тварин, рослин та цілої природи юнака, який вмів би добре орієнтуватися у природних умовинах, міг би дати собі раду в лісі, полі чи на воді. Оскільки Чернігів розташований на до¬сить великій річці, яку так поетично описав Олександер Дов¬женко і яка справді сповнена чарівної краси, міг в нашій пра¬ці багато часу проводили на воді. Українські бой-скавти Чер¬нігова добре плавали, володіли човнами. Була встановлена спеціяльна проба з вимогою вміння жити на воді. Ті, що здобули цю пробу, носили спеціяльну відзнаку за найкраще веслуван¬ня, плавання.

Наше скавтське життя проходило в околицях Чернігова в таких лісах, як Подусівці, Еловщина, Святе, на островах, сіножатях Десни. Популярними були, як і в цілому світі, вогнища, романтика слідження, ігор, пригод, змагань. Ми не зна¬ли тоді спеціяльних пластових пісень, співали популярні укра¬їнські народні пісні, а найчастіше “Ой там на горі січ іде” та “Соколи, соколи”. Цілком зрозуміло, що всі українські бой-скавти добре вміли співати “Ще не вмерла Україна” та “Не пора, не пора”. Національному вихованню молоді надавали ми дуже великого значення.

Володіння українською мовою, знання української істо¬рії, літератури були обов’язкові для кожного скавта. До вправ належали виклади із зазначенням дисциплін, гутірки на різні історичні та літературні теми, читання творів, так зв. “суди” над історичними та літературними героями. Були спеціяльні проби з мови, історії, літератури.

Виховна праця не була такою легкою, бо до революції українська молодь була дуже зрусифікована, мало було укра¬їнських видань, не було підготованих лекторів. На щастя серед керівного складу українських скавтів у Чернігові були юнаки, мої друзі по гімназії такі, як Юрко Н., Борис Р., Б. К., О. К., О. З., О. В. (ще й тепер не подаю повних прізвищ їх, бо український бой-скавтінґ уважався і вважається в УССР контрреволюційною організацією) та низка інших, які одержували національ¬не виховання у своїх свідомих родинах.

Дорослі українські діячі того часу мало допомагали нам у нашій праці, бо всі більш-менш свідомі українці обтяжені були тоді загальнонаціональною культурно-освітньою, науко¬вою та політичною діяльністю. Навпаки, ми, ще майже діти, мусіли виконувати низку загальнонаціональних справ: участь у демонстраціях, святкуваннях, популяризація українського руху, вибори до установчих зборів, праця в Українській Учнів¬ській Спілці, у “Просвіті” тощо. Слід відмітити, що роки 1917-1919 це були гарячі, бурхливі революційні роки. Наприклад, у Чернігові в ці роки декілька разів мінялася влада – спо¬чатку була влада загальноросійська – Львова, Керенського, потім влада Української Центральної Ради, згодом прийшла перша большевицька окупація, далі влада гетьмана, Директо¬рія, окупація білоросійської влади Денікіна, знову українська влада і вкінці московсько-большевицька. Зрозуміло, шо такі обставини не давали змоги вести систематичну скавтську пра¬цю; вона була дуже утруднена, бо ми діяли то легально, то напівлегально, а то й цілком у підпіллі. Зрозуміло, що в огні та бурі революції українські скавти не могли бути аполітичними, наша “політичність” полягала в тому, що ми не стояли осторонь національно-визвольного руху, брали в ньому актив¬ну участь.

Частина скавтів-юнаків пізніше пішла навіть на захист Батьківщини із зброєю в руках. Так один із старших скавт О. В., був організатором та отаманом Українського Юнацького Добровільного Загону в Чернігові, членами якого було декількох скавтів, а серед них і автор цих рядків.
Багато скавтів працювало в Українській Учнівській Спілці, потім в Українській Юнацькій Спілці м. Чернігова, у “IIросвіті” тощо.
Остаточна окупація Чернігова московсько-большевицьким військом, прихід совєтської влади поклали кінець Українському Бой-скавтському Загонові м. Чернігова. Деякий час старші українські скавти працювали в Українській Учнівській та в Українській Юнацькій Спілках, потім нелегально Спілці Української Молоді, дехто пішов до лав Армії УНР.

Бой-скавтська організація української молоді в Чернігові припинила свою діяльність, але зв’язок між нами, її членами, ще довго не припинявся. Багато моїх друзів загинуло час війни. Скавт Олександер Усименко загинув десь у боях під Полтавою, Олесь В. у боях у Чернігові, Ю. Н., Б. Р., Д. М., Л. М., О.З., Д. Л., Ю. М. і цілий ряд інших були заарештовані й заслані на північ Росії на смерть до таборів у роках 20-30. Доля багатьох мені невідома, але важливе те, що під час свого дуже короткого існування український скавтінг у Чернігові зумів зібрати у свої ряди, збудити у молодих серцях сміливість, патріотизм, шляхетність, засіяти у їхніх серцях вірність славним заповітам і високу мораль світового скавтського руху.

Про існування українських скавтських частин під совєтською владою авторові цих рядків нічого невідомо. Леонід Бачинський згадує А. Альохіна, який, нібито за наказом київського Чека (надзвичайної комісії), в 1920 році організував напівлегальну організацію бой-скавтів у Києві, “щоб у такий спосіб Чека мала можливість виловити діяльні особи з-поміж української молоді. Всіх членів його організації арештували і зліквідували. Альохіна оправдано і він далі виконував свою лікарську практику в Києві до часу, поки не забила його українська боївка” (цитую за Л. Бачинським: “Пласт на Східній Україні’’, “Свобода”, 8.12.1956)».
Коли визвольні змагання зазнали поразки, Василь у 1921 році вступив до Київського медичного інституту, який закінчив 1928 року, працюючи важко на різних посадах, щоб забезпечити собі подальший науковий ріст і допомагати матеріяльно своїй родині. В тих складних умовах писав наукові праці, які одержували високі оцінки його професо¬ рів. В 1929-1931 рр. за наукові осяги йому довірено працювати керівником міжнародного протитуберкульозного диспенсеру на Одещині у с. Рівне. Тоді молодий вчений виступав з науковими доповідями на конференціях, публікував свої статті в різних часописах. В 1931 році д-р. В. Плющ переїхав до Києва, де за 11 років він від молодшого наукового працівни ка дійшов до звання професора, одночасно переживаючи лютий терор і голодомори на Україні, завдавані російсько-большевицькими окупантами. Аж важко собі уявити, що вчений в цей період видав понад 20 наукових праць, головно з проблем туберкульозу, — пишуть дослідники Анізія та Ярослав Стех у журналі «Визвольний шлях», — жовтень, 2003 р. Незважаючи на репресії він продовжує залишатися українським націоналістом.

Наприкінці 30-х рр. Василь Плющ стає керівником периферійних установ та науковим секретарем інституту Українського центрального науково-дослідного інституту туберкульозу в Києві. Одночасно був викладачем та доцентом туберкульози Київського медичного інституту для удосконалення лікарів, деканом факультету Народного університету здоров’я, туберкульозним інспектором України, інспектором відділу науки НКОЗ (Народного комісаріяту охорони здоров’я), одним з організаторів і першим науковим секретарем Українського наукового товариства фтизіяторів, членом Тубсекції наукової ради нарком-здоров’я та ін.
Вчасною зимою наприкінці листопада 1939 , в час першої більшовицької окупації Галичини, коли сл.п. M. Панчишин ще був завідуючим Обласного відділу здоров’я, а я завідуючим Лікарського професійного сектора, до якого належала ціла здоровна мережа включно із туберкульозними диспансерами чи навіть сільськими пунктами, приїжджав до нас д-р Василь Плющ, туберкульозний інспектор України, для свого роду провірки та інструкцій.

Це було моє перше знайомство, а згодом кількатижнева дружня праця над плянуванням сітки протитуберкульозних диспансерів і пунктів у цілій області та створення у Львові в будинку при вул. Театинській Львівського туберкульозного інституту, якого першим директором став Василь Плющ. Навіть у тих дуже непевних часах я знайшов у особі сл. п. Плюща не пише дорогого колеґу-дорадника та особистого приятеля, але й гарячого патріота України.

На ІІ-му Всеукраїнському з’їзді фтизіятрів у Києві він виголосив доповідь на тему «Методика та практика своєчасного виявлення туберкульозу легенів». Він захистив кандидатську (1938) та докторську (1941) дисертації. В листопаді 1939 року він був відряджений в Західну Україну, де познайомився із лікарями Львова, що стало в майбутньому йому у нагоді та з якими зав’язалася плідна і довголітня співпраця. Під час наступу німець¬ких військ на СССР, д-р. В. Плющ відмовився від евакуації, а під час німецької окупації включився у відродження українського національного життя. Він займав провідні пости в українській медичній науці і відно вив Всеукраїнську спілку лікарів у Києві. З наступом большевиків і їхнім поверненням на Україну, вчений, щоб уникнути репресій, переїхав до Львова, де займався педагогікою, а за деякий час через Криницю і Братисла¬ву дістався до Берліну, де зорганізував першу українську амбулаторію (поліклініку) для наших біженців та став її керівником. Згодом працював таборовим лікарем в Зінґені та в Гановері. Багато зусиль доклав до організації громадсько-політичного життя українців, його обирали на різні високі пости. Однак основною його роботою була медицина. В травні 1946 року він головував на 1-му з’їзді українских лікарів в Карлсфельді, де створено Медич¬но-санітарне об’єднання, а його одноголосно обрано керівником. В тому самому році у Мюнхені він організував Медичний відділ УВАН. З приємністю треба признати, що тоді йому присвоєно наукове звання академіка і його ім’я стало широко популярне не лише серед українців, але й серед вчених Зх. Європи та США.

У 1951-1956 рр. він працював ординатором в лікарні в Гавтінґу, а в 1956- 1974 рр. був керівником приватної лікарні в Зільберґу на півночі Німеччини. Тоді ж він видав цілий ряд наукових праць і був співредактором «Лікарського вісника УЛТПА», де друкував надзвичайно актуальні медичні праці і видавав популярні брошури. Це період, коли проф. В. Плющ почав здійснювати новий напрямок у своїй публіцистиці. Він перший розкрив медичні питання в Україні під большевицькою окупацією, дав об’єктивне і наукове висвітлення вчених-медиків українців в історичному аспекті. У 1971-72 рр. у «Наукових записках УТГІ», проф. В. Плющ здійснив глибокий аналіз «Українські лікарі – письменники та поети». На увагу заслуговує його праця «Нариси з історії укра їнської медичної науки та освіти» (Мюнхен, 1983). Унікальний матеріал ав¬тор зібрав в книзі «Матеріали до історії української медицини» (Нью-Йорк, 1975), та «Лікарі – політичні та громадські діячі українського національного руху» (Мюнхен, 1968-69). Коли ознайомитись із доволі широким засягом робіт вченого (вистачить проаналізувати тільки іменний покажчик йо¬го книг, який має кілька тисяч імен), то важко уявити, де в нього знайшлося стільки часу, щоб описувані явища дослідити. Важко в розмірах статті на¬віть загально проаналізувати і дати загальну оцінку тим глибинним на¬уковим працям нашого талановитого і працьовитого вченого. Надзвичайно великий внесок в українську медичну науку зробив вчений як редактор медичної частини й автор матеріялів до «Енциклопедії Українознавства» та англомовної «Енциклопедії України», до яких він написав сотні статей та розділів. Проф. В. Плющ не належав до жодної партії, але цінував високо діяльність тих, які боролися за повну незалежність української держави. Доказом того може послужити його доповідь, виголошена в Мюнхені в річницю смерти отамана С. Петлюри, у якій він ствердив, що С. Петлюра започаткував державницьку боротьбу, яку продовжували Є. Коновалець, А. Мельник, С. Бандера, Т. Чупринка та інші. Ідеологічне спряму¬ вання мала його цінна праця п. з. «Охорона здоров’я в українській соборній самостійній державі» (див. «Визвольний Шлях», 1969). В цій праці в 15 пунктах вчений докладно обґрунтував всесторонню опіку здоров’я наро¬ду у своїй державі. Крім того, велику ролю вчений приділяв науково-медичній еліті, рідному шкільництві у державотворчому процесі, прощо засвідчують його численні статті та доповіді. Про велике значення праць академіка В. Плюща, історик Наталія Полонська-Василенко писала: «Це не тільки історія української медицини, це дорогоцінна праця, що відкриває нові обрії української культури з початків української державносте Праця проф. В. Плюща має велике наукове значення. В цілком новому ракурсі подає він історію культури України… Треба дивуватися, як міг автор у наших умовах, далеко не сприятливих науковим дослідам, знайти такий різноманітний і багатий матеріял. Широта задумів автора, багацтво зібраного матеріялу й докладність характерис¬ тик надають книгам В. Плюща велику цінність». Микола Лівицький писав про д-ра В. Плюща, що він навіть своєю зовнішністю, завжди акуратний, підтягнутий, виглядав як людина високої культури.

У 1974 році проф. В. Плющ вийшов на пенсію і з дружиною – лікаркою Надією (з родини Ворончуків) жив у Мюнхені. До останніх років свого життя невпинно працював над своїми науковими «Нарисами». Проф. Василь Плющ помер 16 листопада 1976 року у Мюнхені. Згідно з його волею, його тлінні останки було перевезено до СІЛА та похоронено 23 листопада 1976 року на українському право¬ славному цвинтарі в Бавнд-Бруку. В пам’ять вченого академіка Василя Плюща в Чікаґо в 1986 році було видано «Архівний збірник в світлу пам’ять проф. В. Плюща». Павло Пундій в «Шляху Перемоги» надрукував спогади з нагоди десятої річниці смер¬ ти В. Плюща, а під патронатом НТШ, за редакцією Ярослава Ганіткеви- ча, у Львові в 2002 році вийшла книга «Українські лікарі-вчені першої по¬ ловини XX ст. та їхні наукові школи», де від 371 до 391 ст. знаходиться до¬ кладний опис про В. Плюща. Про нього писали: Роман Осінчук, Юрій Ко¬ вальчук, Володимир Янів, Микола Лівицький, Павло Пундій та ін. П о¬ стать академіка Василя Плюща добре знана серед українського загалу, але його заслуги завжди повинні бути пригадувані і показувані, як гідний приклад до наслідування в праці для добра свого народу

Професор доктор Василь Плющ

„Лікарський Вісник”.- РІК XXV, Ч. З (90), Липень (літо) 1978.- C.163-170.1.СПОГАД ПРО ПРИЯТЕЛЯ

16 листопада 1976 року в Мюнхені (Німеччина) відійшов на вічний спочинок на 73 році життя один з найвидатніших українських лікарів у діяспорі чл. п. проф. і д-р мед. Василь Плющ. Заходами його дружини, д-ра мед.

Надії Плющ, тлінні останки Покійного перевезено до США та поховано 23 листопада 1976 року на українському православному цвинтарі в Бавндбруку при співучасті опечаленої дружини, членів рідні, ближчих приятелів-лікарів Покійного та цілого ряду представників різних товариств: УЛТПА, НТШ, УВАН, Пласт, СВУ та інших.

Смерть сл. п. Василя Плюща заскочила та вкрила смутком цілу нашу еміграційну громаду, а особливо нашу лікарську громаду в цілій діяспорі, бо в його особі українські лікарі втратили шанованого й заслуженого колегу, доброго лікаря-спеціяліста фтизіолога та людину науки, довголітнього члена редакційної колегії “Лікарського Вісника” та постійного його співпрацівника й дописувача, редактора деяких видань УЛТПА, заслуженого лікаря громадянина, публіциста й політичного діяча та, що найважливіше одного з найвидатніших істориків української медицини.

Для особливого вшанування Покійного та відзначення його заслуг Головна Управа УЛТПА та Управа УЛТПА Метрополії Нью-Йорк, при співучасті двох наших наукових установ — НТШ та УВАН, у яких сл. п. Василь Плющ був довголітнім дійсним членом, улаштували 16 березня 1977 року в Нью-Йорку, в Українськім інституті Америки святочні сходини, що відбулися в присутності лікарів та видатніших наших громадян, а зокрема дружини Покійного, д-ра мед. Надії Плющ.

Святочні доповіді виголосили найближчі друзі Покійного з давніших і новіших часів, д-ри мед: Роман Осінчук, Ростислав Сочинський та Теодозій Крупа. Відкрив сходини д-р дент. мед. Степан Ворох, один із заступників голови УЛТПА, а кінцеве слово виголосив д-р мед. Тарас Шеґедин, голова місцевого Відділу УЛТПА.

Перший доповідач на вступі своєї доповіді сказав: “У цьому місяці березні 1977 року, коли український народ відзначує 60-ліття української національної революції й великого зриву до самостійного життя, українська медична громада вшановує святочними сходинами одного з найкращих лікарів та одного з найкращих синів нашої Батьківщини сл. п. Василя Плюща, що тоді вже, як молоденький середньошкільник снував думи про свободу та вільне життя свого народу”.

І від цих дум та від постійної, відповідальної і провідної праці серед своєї громади Він ніколи не відступав як у краю, так і на еміграції. Ціле своє трудолюбиве життя присвятив службі для свого народу як гордий патріот-самостійник, як багатогранний громадський і політичний діяч, як автор різних статтей різними мовами, що голосили чужому світові правду про Україну, про її визвольну боротьбу та змагання до самостійного життя, про народовбивство в Україні, насильно організований більшовицькою Москвою голод.

У своїм слові чи у своїх публікаціях Покійний був безстороннім, але глибоким інтерпретатором історичних подій та політичних процесів. Така праця і того роду насвітлення проблем робили добру й переконливу пропаганду для нас серед чужинців.

Треба сподіватися, що Його багатогранна праця знайде відгук та належну оцінку серед нашої громади. Серед нас лікарів сл. п. Плющ залишиться назавжди як людина, що заслуговує на велику й вдячну пам’ять. Тому й цю посмертну згадку пишу з великою пошаною до особи Покійного, хоч ми обидва були того самого віку і майже однакові у способі інтерпретації наших лікарських та громадських проблем. Тож Його біографія та коротка згадка про Покійного повинна назавжди залишитися на сторінках “Лікарського Вісника”, бо це був лікар і професор медичних шкіл, науковець, що залишив понад 100 наукових праць та монографій з ділянки своєї спеціяльности — туберкульози та з історії української медицини.

Деякі монографії, великої книжкової форми, мають досьогодні велике значення в медицині, а Його “Нариси з історії української медицини” є великим піонерським.вкладом у цю ділянку нашої науки. Був він теж організатором медичних установ та медичної наукової праці, як побачимо в Його біографії.

КОРОТКИЙ ЖИТТЄПИС СЛ. П. ВАСИЛЯ ПЛЮЩА

Народився 28 грудня 1902 року (10 січня 1903 року за новим стилем) у Варшаві в козацько-шляхетській родині. Батьки Його брали активну участь в тогочасному українському національному рухові. Старший брат Олекса був українським письменником. У 1919 році В. Плющ закінчив Першу клясичну гімназію в м. Чернігові. У 1917-1921 роках брав активну участь у національному рухові, як організатор та голова Української учнівської спілки, отаман Першого українського загону пластунів та голова Української юнацької спілки в Чернігові. Пізніше належав до руху СВУ (Спілка Визволення України).

У 1928 році закінчив Перший київський державний медичний інститут, опісля працював у медичних клініках м. Києва, одержав звання лікаря, фахівця з туберкульози. Короткий час був керівником міжрайонного протитуберкульозного диспансера в с Рівне на Одещині, де організував перший показовий диспансер.

Від 1931-1943 pp. був молодшим, а потім старшим науковим співробітником та вкінці професором Українського центрального науково-дослідного інституту туберкульози в Києві, де працював, як науковий співробітник, керівник клінічного відділу, керівник наукового відділу, керівник периферійних установ та науковий секретар інституту. Одночасно був викладачем та доцентом туберкульози Київського медичного інституту для удосконалення лікарів, деканом факультету Народного університету здоров’я, туберкульозним інспектором України, інспектором відділу науки НКОЗ (Народного комісаріяту охорони здоров’я), одним з організаторів і першим науковим секретарем Українського наукового товариства фтизіяторів, членом Тубсекції наукової ради нарком-здоров’я та ін.

Вчасною зимою наприкінці листопада 1939 , в час першої більшовицької окупації Галичини, коли сл.п. M. Панчишин ще був завідуючим Обласного відділу здоров’я, а я завідуючим Лікарського професійного сектора, до якого належала ціла здоровна мережа включно із туберкульозними диспансерами чи навіть сільськими пунктами, приїжджав до нас д-р Василь Плющ, туберкульозний інспектор України, для свого роду провірки та інструкцій.

Це було моє перше знайомство, а згодом кількатижнева дружня праця над плянуванням сітки протитуберкульозних диспансерів і пунктів у цілій області та створення у Львові в будинку при вул. Театинській Львівського туберкульозного інституту, якого першим директором став Василь Плющ. Навіть у тих дуже непевних часах я знайшов у особі сл. п. Плюща не пише дорогого колеґу-дорадника та особистого приятеля, але й гарячого патріота України.

У 1930 році одержав науковий ступінь кандидата медичних наук, а в 1941 році доктора медичних наук. Під час німецької окупації був директором та науковим керівником Українського науково-дослідного інституту туберкульози в Києві, організатором та членом управи Лікарської палати в Києві, професором та керівником катедри туберкульози Київського медичного інституту та врешті в 1943 році при відступі з України ми обидва знову стрінулися у львівських медичних інститутах. Завдяки деяким нашим впливам вдалося влаштувати проф. Плюща при катедрі внутрішніх хвороб.

По відступі зі Львова був професором-гостем Медичного факультету Братіславського університету та керівником Першої української амбуляторії в Берліні.

Після другої світової війни працював лікарем-консультантом у Ганновері (УНРА та IPO), завідував відділом шпиталю “Александер” у Ганновері та протитуберкульозної санаторії в Ґавтінґу і нарешті від 1956-1974 став керівним лікарем (з 1970 консультантом) протитуберкульозної лікарні і санаторії у м. Зільберґ, Німеччина.

ГРОМАДСЬКА ТА НАУКОВА ДІЛЯНКИ ПРАЦІ

За час своєї праці в Україні та Німеччині проф. Плющ опублікував понад 100 наукових праць з ділянок патогенези, патологічної анатомії, діягностики, патологічної фізіології, перебігу та лікування епідеміології туберкульози, з СОЦІАЛЬНОЇ гігієни, історії української медицини, з них монографії: “Штучний пневмоторакс” (Київ, 1928, 100 стор.), “Пізні наслідки штучного пневмотораксу” (Київ, 1934, 50 стор.), “Клініка гематогенно-дисемінованої туберкульози легенів” (Київ, 1939, 288 стор. — одна з перших у світі монографій на цю тему!), “Гематогенно-диссемінована туберкульоза” (Київ, 1941, 400 стор.), “Охорона здоров’я в Україні” (Мюнхен, 1956, 250 стор.).

Він склав перші в історії української медицини нариси про неї, які опубліковані в “Енциклопедії українознавства” (томи І, книга 3 та II, книги 1-6) та в англомовній Ukraine: A Concise Encyclopedia, vol. II, Toronto 1971. Його перу належать також: “Руководство по санаторному лечению туберкулеза” (Москва, 1938, 2 томи), про туберкульозні санаторії України, декілька десяток гасел про різні галузі медицини та видатних українських учених-медиків в “Енциклопедії українознавства” та декілька науково-популярних брошур на медичні теми. Одною із найважливіших його праць цього типу є його книжка з історії української медицини “Нариси з історії української медицини й освіти” (Мюнхен, 1970, 342 стор.).

Після другої світової війни проф. В. Плющ брав дуже активну участь у науковому, громадсько-національному та політичному українському житті в Німеччині. Він був одним із основників та керівником Медичної секції УВАН, одним з основників Українського історичного товариства, першим головою Ради Центрального представництва Української еміграції в Німеччині та головою його управи, заступником голови УСХС-Німеччина, організатором та керівником УСЗС у північній Німеччині, членом Української репрезентації на британську окупаційну зону, головою Ради УМСО, членом Крайової Пластової ради брітанської зони, одним з основоположників та головою Спілки Визволення України на чужині. У 1970 році його обрали науковим секретарем, а в 1972 році заступником голови європейського УВАН.

Він був дійсним членом та керівником медичної секції УВАН, дійсним членом HTLU, УІТ, членом засновником німецького т-ва торакологів та низки інших українських і німецьких товариств, головою Крайової Булави пластунів-сеньйорів Німеччини, членом редколегії журналу УЛТПА “Лікарський Вісник”, редактором медичних гасел “Енциклопедії українознавства” та гол. редактором видання УЛТПА “Матеріяли до історії української медицини” (360 стор.).

На загальноісторичні (з історії новіших українських визвольних змагань) та політичні теми написав коло 40 праць українською, англійською та німецькою мовами, з них монографії: “Історія СВУ” (Мюнхен, 1951-54), “Правда про хвильовизм” (Мюнхен, 1954), “З ідеологією чи без неї” (Лондон, 1954), “Лікарі — політичні та громадські діячі українського руху” (Мюнхен, 1968-69), “Mord am Ukrainischen Volk”, München 1973, “Genocide of the Ukrainian People”, München 1973, “Боротьба за українську державу під совєтською владою”, “Підпільні українські організації в Україні в pp. 1920-1941”, “Розгром української еліти та українського селянства” (Лондон, 1973).

Перед смертю проф. В. Плющ працював далі над історією української медицини та готував видання збірки вибраних наукових праць з туберкульози. Про наукову роботу Покійного читачі знайдуть більше у статті д-ра Ростислава Сочинського

Біографія Василя Плюща на сайті Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького

Твори В. Плюща:

Нариси з історії української медичної науки та освіти – В. Плющ

Т.Шевченко та його сучасники-лікарі.

Мітки: , , , , , , , , , , ,

Залишити відповідь