«Юркова могила» та інші кургани Менщини

Курган Юркова могила

Багато мешканців Мени мабуть часто звертали увагу на насип землі що знаходиться біля задньої огорожі центрального кладовища. Це і є відома «Юркова могила» яка є свідченням тисячолітньої історії нашого краю. За повідомленнями сосницького краєзнавця Ю. В. Виноградського в 20-хроках XX століття в нашому краї він на рахував до 50 курганів різних часів, серед них і ровесників «Юркової могили». Настав час розповісти про ці «штучні» рельєфи і про процеси що цьому передували.

Першими хто розпочав дослідження курганів були шукачі скарбів та самі архітектори. І тому в наш час «не тронутих» курганів не залишилось.

Діаметр кургану складає 14 метрів, висотою 1,2 метра, має куполоподібну форму. Першим з науковців хто почав досліджувати менські кургани був відомий вчений археолог Дмитро Якович Самоквасов. Саме останній відомий розкопками в Чернігові на «Чорній могилі» та інших курганах міста. Всього на території нашого району в 1873, 1886 та 1906 роках було розкопано сім курганів. Крім Мени були розкопані кургани в Данилівці, Киселівці, Миколаївці, Феськівці та Степанівці. В праці Д. Самоквасова «Могилы Русской земли» стосовно «Юркової могили» ми дізнаємося що курган був не розграбований. Тут знайдені дротяні вилочні кільця без спайки кінців, ножі. Небіжчик лежав головою на захід, що і допомогло датувати поховання. Знайдені і рештки посуди. Залишки такої кераміки зберігаються в Менському краєзнавчому музеї. Проте основна маса експонатів була вивезена до Москви. За півтора кілометра па північний захід від села Данилівки в урочища «Довгий лан» знаходиться курган Велика могила. Її діаметр складав 22 метри і висотою 2,5 метри. Великий діаметром 16 метрів і висотою 2,2 метра курган знаходиться між селами Степанівка і Волосківці. Його вік як і «Юркової могили» датується X-XI століттям. Кургани висотою до 2 метрів ще можна помітити біля сіл Синявка, Жовтневе, Червоні Партизани.

Залишки курганних полів залишаються біля Бігача, Березни, Городища. Дослідник «Юркової могили» Дмитро Самоквасов у 1881 році біля Березни нарахував 16 курганів що відносяться до періоду Русі.

Щоб зрозуміти причини появи курганів ми розкажемо історію їх виникнення.

Протягом доволі тривалого часу слов’яни поетапно використовували різні типи обрядовості: кремація на стороні від місця майбутнього поховання (на загальному для всієї громади кострищі) — кремація на місці захоронення — інгумація на рівні давньої поверхні або в курганному насипу — інгумація у підкурганній ямі. Небіжчика клали випростано на спині головою на захід. Характерною для цих часів була наявність супроводжувального інвентарю — побутових речей (кераміка, ножі й т. ін.), деяких ремісничих виробів, прикрас — усього того, що, на думку родичів і близьких, мало супроводжувати померлого в “потойбічному світі”.

Поховання буває “витягнуте” і “скорчене”. При першому небіжчика поміщали в природному положенні на спині, при скорченому – йому підгинав ноги.

Тризна у давніх слов’ян до III ст. була частиною поховального обряду і передбачала жертвоприношення, військові ігри, бенкет на честь померлого.

Трупоспалення у праслов’янські часи пояснювалось можливим відокремленням у людській свідомості образу душі як деякої напівматеріальної субстанції. Матеріали етнографічних досліджень засвідчують різноманітні, інколи взаємовиключні уявлення про загробний світ. Такими є грецький Аїд (похмуре підземелля), скандинавський Валгалла (світла обитель), слов’янський рай-вирій (чудесний сад десь у далекому сонячному місці).

Отже, у праслов’ян поява нових форм поховальної обрядовості відбувалася водночас із ускладненням соціальної структури та змінами релігійних уявлень.

На ранніх стадіях праслов’янського життя, коли землеробство ще не становило домінуючого виду господарства, побутували укорінені в глибинах мисливсько-тотемічного суспільства уявлення про реінкарнацію (перевтілення після смерті). Поширюються захоронення штучно скорчених покійників, ніби підготовлених до другого народження.

З попередньою епохою переселення скотарських племен пов’язаний звичай насипання курганів, які становили певну модель видимого округлого простору землі.

Перехід від скорчених поховань до витягнутих (у природній позі сплячої людини) відбувся тоді, коли простежувалось соціальне розшарування праслов’янських племен, появились воїни-вершники, визначився інтерес до окремої людської особистості. Уявлення про посмертне перевтілення в певну тварину зовсім зникло, а померлі люди мислились людьми і після того, як “душа” покинула тіло.

Поява принципово нового обряду трупоспалення збіглася у часі з розвитком землеробства і характерними для нього аграрними культами, в яких головне значення мало небо — джерело життєво необхідної вологи. Жертви небесним божествам покладалися на священне вогнище, оскільки вважалось, що боги-небожителі саме за димом спалюваних жертв дізнавалися про шанобливе ставлення до них людей.

У слов’ян трупоспалення існувало майже 2,5 тис. років і було витіснено християнством у X—XII ст.

Культ предків продовжував існувати незалежно від способу поховання. За ритуалом трупоспалення, кості збирали в невелику посудину, в урну, і ховали її в кургані (могилі) або просто у землі, будували над місцем поховання стовп — невелику дерев’яну домовину.

Такі поховання пов’язували предків із землею і робили їх покровителями всіх процесів, сполучених з оранням, сівбою, проростанням зерна, родючістю загалом.

У «Повісті временних літ» описуються поховальні звичаї слов’янських племен, яких дотримувались “радомичі, і в’ятичі, і сіверяни…, до останніх і належали наші предки. А коли хто вмирав — чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали [їх] у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як [це] роблять в’ятичі й нині. Сей же обичай держали і кривичі, й інші погани, не відаючи закону божого, бо творили вони самі собі закон”. Велика група курганів не містила ніяких речей, не було навіть слідів поховання. Ці кургани насипалися на честь воїнів і мандрівників, що загинули на чужині. Це може пояснити той факт що навіть не пошкоджені кургани і могильники на Менщині не містили слідів поховання.

Обряд поховання

Особливе місце серед язичницьких обрядів займав обряд поховання. Впродовж тривалого періоду сильно коливалося співвідношення двох основних видів похоронного обряду – трупоположения і спалювання. Первісне поховання скорчених трупів, яким штучно додавалося положення ембріона в чреві, було пов’язане з вірою в друге народження після смерті. Тому померлого і ховали підготовленим до цього другого народження. Незабаром з’явився абсолютно новий обряд поховання, породжений новими переконаннями про душу людини, яка не утілюється знов в якому-небудь іншій істоті (звірові, людині, птаху…), а переміщається в повітряний простір неба. Культ предків роздвоївся: з одного боку, невагома, незрима душа залучалася до небесних сил, таких важливих для тих землеробів, у яких не було штучного зрошування, а все залежало від небесної води. З іншого боку, доброзичливих предків, “дідовий”, необхідно було пов’язати із землею, що народжує урожай. Це досягалося за допомогою закопування спаленого праху в землю і споруди над похованням моделі будинку, “домовини”. Багато часу опісля, в X – XI століттях, коли вже сформувалася Київська держава, серед деякої частини російської знаті утретє з’явився обряд простого поховання без спалювання, що відбулося, ймовірно, під впливом зв’язків, що поновилися, з християнською Візантією. Але як тільки почалася багаторічна війна з імперією, великокнязівське оточення підкреслено повернулося до кремації.

Курган поблизу села СтепанівкаКурган поблизу села Степанівка

На сьогоднішній день кургани і могильники поступово руйнуються як під дією природи так і від руки несвідомих громадян. Майже повністю зруйновані кургани на околицях Мени, Покровського, Загорівки та ін.. Нагадаємо що кургани і могильники є об’єктами культурної спадщини, і охороняється законом, пошкодження карається згідно ст. 92, 188 Кодексу України про адміністративні правопорушення, ст. 44 ЗУ «Про охорону культурної спадщини», ст. 298 Кримінального кодексу України. кримінальною відповідальністю. Але тільки свідомість і обізнаність громадян зможе зберегти ці пам’ятки нашої історію.

За джерелами Д. Я. Самоквасова, П. О. Уварова та матеріалів експозиції Менського районного краєзнавчого музею і. В. Ф. Покотила.

Віталій Крутий

Директор Менського краєзнавчого музею

Джерело: http://mena-museum.cn.sch.in.ua/statti/yurkova_mogila_ta_inshi_kurgani_menschini/

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити відповідь