«Ви тут сидите, а під кожним вікном ходять націоналісти»

У серпні 1948 року група міліціонерів і колгоспників-активістів
з’явилася на хуторі поблизу Кукович Мінського району і розвалила хату та господарські приміщення хуторянина Павла Костянтиновича Овчаренка. На учасників репресивної акції не справили ніякого враження довідки, що він інвалід першої групи. На очах матері, в якої син загинув на фронті, кращі колоди повантажили на відводи і повезли у село. Сорок дві скарги написав покривджений господар на адресу облвиконкому. Та ніхто не поспішав будувати йому нове помешкання. В області спішно виконувалися директивні завдання ВКП(б) про повну ліквідацію хуторів. Не личило країні суцільної колективізації мати «пережитки минулого». Україна ганебно «псувала» статистику: за час німецької окупації багато селян відродили хутірські господарства…
Секретар обкому КП(б) М.Кузнєцов та голова облвиконкому С. Костюченко 15 травня 1947 року розіслали райкомам партії та райвиконкомам розпорядження обкому партії: «З метою повної ліквідації в області хуторянських присадибних ділянок колгоспників, одноосібників та інших не членів колгоспів…:
1. Негайно вжити заходів щодо організації зселення всіх господарств, які мають присадибне землекористування на громадських польових землях колгоспів з тим, щоб зселення цих господарств, розташованих поодинці і групами до 10 дворів, було проведено в період закінчення весняної сівби і початком збирання врожаю цього року…»
Зселенню підлягала 1731 сім’я!
«Мене з сім’єю залишили серед колгоспного поля без житлового приміщення, — писав згаданий П.Овчаренко 2 червня 1950 року в газету «Правда». — І я до нинішнього часу страждаю з сім’єю у льосі серед колгоспного поля». Наївний чоловік скаржився в орган ВКП (б), який ініціював це кричуще беззаконня!
На Чернігівщині станом на 1 січня 1947 року проживали в землянках 3949 сімей, ще більше — на чужій площі. Їм би виділити насамперед деревину, цеглу… Та де там! Компартійна влада передусім дбала про виконання нелюдсько-дурисвітських постанов. Для переселення хуторян на відбудову кожного двору у селах виділяли з державних ресурсів 15 кубометрів лісу, 40 кілограмів цвяхів, 5 квадратних метрів скла, 1,5 тисячі цеглин, 10 кубометрів лози, 10 кілограмів сортового заліза. Хоча, як правило, зруйнувавши хутір, у колгоспах забували про подальші проблеми забудовників. Виконання цієї та інших безглуздо-ідеологічних директив ВКП(б) тяжким тягарем лягало на плечі самих селян, що залишилися без даху над головою.
Більшовицький режим не давав колгоспникам змоги заробити на елементарне прожиття. Досить сказати, що 4276 селянських господарств у 1946 році не мали навіть сотки городу. Голову колгоспу «Веселий лан» з Ніжинського району А.Ляшенка за те, що у жнива не здав у район, а роздав голодним- односельцям у рахунок зароблених трудоднів 428 кілограмів хліба, позбавили волі на 5 років. За подібне милосердя під час жнив 46-го року потрапили за колючий дріт гулагівських концтаборів ще 33 керівники з Чернігівської області.
Колгоспно-кріпосницька система обдирала людей до ниточки. У прямому значенні цього слова. П’ятдесятирічна колгоспниця з села Кувечич Чернігівського району Уляна Жлоба написала у розпачі 31 березня 1950 року листа секретарю Чернігівського обкому КП(б)У М.Рогинцю про те, як зайшли до неї « в квартиру два чоловіки й одна жінка… і об’являють мені: «Чого не платиш податку?». Я їм кажу, що у мене нічого нема. Тоді вони почали знімати з жердин пряжу, яку я пряла три роки — думала виткати яке- небудь полотно на сорочку собі і своїй сім’ї». Уляна Федорівна розповіла, що не має за що купити ні ліків для хворого лежачого чоловіка-фронтовика, ні одягу для 13-річної доньки, а з неї, «такої нещасної жінки, зірвали з плечей останню сорочку».
Через двадцять днів вона отримала знущальну відповідь від секретаря Чернігівського райкому КП(б)У І. Челядина, що «проведений у Вашому господарстві опис майна за несплату сільгоспподатку зроблено правильно, на основі постанови РНК СРСР № 473 від 28 квітня 1944 року». Подібну «заспокійливу» відповідь отримав з обкому партії і сержант Геннадій Черниш, який разом з братом служив в армії, а збирачі податку у той час «прийшли в квартиру, де лежала хвора сестра, нічого не кажучи їй.., відірвали силою замок від скрині і почали викидати одяг».
За копійки люди не поспішали надриватися на колгоспному полі. Не давали потрібного ефекту й масові судові покарання за невироблений мінімум трудоднів. На своїй першій апаратній нараді в ЦК КП(б) України направлений у березні 1947 року для «наведення порядку» перший секретар ЦК КП(б)У Л.Каганович, як повідомлялося згодом ідеологічному активу Чернігівської області, сказав: «Ви тут сидите, а під кожним вікном ходять націоналісти». Очевидно, з його подачі (у грудні 1947-го його знову переведено до Москви) з’явився Указ Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948 року «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя». І знову запрацював на повні оберти бюрократично-репресивний апарат антинародної партії. Архівні справи переповнені райкомівськими рапортами-донесеннями, подекадними звітами. Під час посівної, жнив райкоми партії організовують показові судилища. На 15 вересня їх проведено у Чернігівській області 972. При цьому розглянуто-обговорено, як на судових засіданнях, 2923 осіб—кандидатів на виселення за межі України. 452-м з них винесено тяжкий присуд — їхати на спецпоселення. 2558 колгоспників на загальних зборах поклялися працювати у колгоспі від зорі до зорі. Кого ж відправляли у Сибір за невиконання мінімуму трудоднів? Моторошно стане від читання персональних справ репресованих. Загальні збори колгоспу «Червоний переможець» Виповзовської сільради Остерського району присудили виселити за межі України колгоспницю Ганну Хоменко, яка була на шостому місяці вагітності. В Авдіївці Сосницького району на заслання вирішили послати Палагею Бибик, хвору на серце, у Вербах Понорницького району — Мар’яну Гнип, яка мала постійні кровотечі, у Короп’є Остерського району — інваліда-фронтовика Юрія Артюха. Василь Сидоренко наприкінці 1947 року прибув з лав Радянської Армії додому, у село Чорнотичі Сосницького району, і без дозволу правління колгоспу влаштувався на роботу в райцентрі. Яким же було його здивування, коли дізнався, що за цю «провину» має рушати на спецпоселення. Його лист-зойк у вищі органи засвідчує справжню суть соціалізму, побудованого в Україні на кріпосницькій основи «Я не знав, що коли мої батьки колгоспники, — благав пощади хлопець, — то і я повинен працювати в колгоспі, і що без дозволу колгоспу не маю права йти на роботу на виробництво. У цьому моя велика помилка. Я прошу врахувати моє щире каяття, мою молодість і не висилати мене з України. Я даю клятву, що з сьогоднішнього дня буду брати найактивнішу участь у роботі колгоспу». Облвиконком з набиранням обертів кампанією виселення був, як мовиться, закиданий скаргами жертв беззаконня. Перевірка листа 48-річної Агафії Кирієнко з Каменя Грем’яцького району показала уповноваженим з Чернігова, що жінка не займалася ні спекуляцією, ні самогоноварінням і не спала з німцями. А все ж це досить виразно фігурує в її характеристиці-вироці! Фальсифіковані були матеріали і на Улиту Канцеляренко з Крисок Понорницького району, якій приписали «благосклонное отношение к немцам». У жінки ж окупанти забрали корову, свиню, швейну машинку…
В облвиконком надійшла заява із Звеничева Тупичівського району, підписана 192 колгоспниками, які сповіщали, що вони не голосували за виселення Уляни Костирко, чоловік і син якої загинули на фронті. На питання, чим була викликана брехлива довідка про її трудодні, голова колгоспу А.Ледовий чесно відповів перевіряючим: «Так наказали».
Не могли ж райкоми партії, партійні організації не відзначитись, не докласти зусиль до такої важливої справи! А для справної цифри всі методи годяться. Більшість вироків — то плід хитрувань уповноважених: на загальних зборах людей запитували, хто проти виселення такого-то? Залякані і безправні люди боялися піднімати руки. Більшість із них не голосували. А в протокол записували: мовляв, усі «за» виселення.
У 1948 році 90 потерпілим вдалося все ж таки настирливістю, клопотаннями добитися відміни рішення колгоспних зборів. Чого це їм коштувало, можна тільки здогадатися. Та владні структури вчасно схаменулися: якщо й далі так уважно розглядатимуть кожну апеляцію, то вийде, що вони опротестовують Указ. Тому людей старалися пошвидше відправити на спецпоселення. А найчастіше у Сибір потрапляли ті, хто чимось не догодив колгоспній номенклатурі. З Сибіру аж до 1953 року слав Андрій Подрез голові Чернігівського облвиконкому прохання розібратися у його справі, сумлінно працював до 1948 у Глухівському ліспромгоспі, жив на хуторі.
«Запросили мене в село Хлоп’яники з місця роботи, не пояснили, з якої причини, – писав він, – забрали на загальні збори, звідкіля й вислали. На зборах голові райвиконкому товаришу Пономарьову я пред’явив довідки про те, що працюю на виробництві в ліспромгоспі. Але голова райвиконкому взяв довідки і сховав їх у кишеню, не звернувши на них ніякої уваги. А після я не міг оскаржити, бо був під арештом в Понорницькому РВВС».
Повернутися звідти назад було набагато тяжче, а то взагалі неможливо. З Ханти-Мансійська безуспішно добивалася повернення додому молода дівчина Ганна Гарбуз, у якої перед зборами працівник міліції Майоров забрав довідки про її хворобу. Відмовив облвиконком у поверненні і безсилій від рани Мотрі Штупан, матері двох доньок, чоловіка якої мобілізували в трудармію. Ось так для райкомівської «галочки» калічили долі людей, відверто знущалися з них.
Райком КП(б)У з піднесенням рапортував керівництву: в результаті застосування Указу значно зміцніла трудова дисципліна! У колгоспі села Любеч після зборів і громадських присудів щоденно стали приходити на наряд 100 відсотків працездатних членів колгоспу!
Справді, на якийсь час страх погнав людей на каторжну працю. Але загалом указ не поліпшив ситуацію. Якщо у 1946 році не виробили мінімум трудоднів 102967 колгоспників, у 1947 році — 87554, то у 1948 році — 94954.
На жаль, на цьому експерименти-знущання над людьми, які вже скуштували німецької окупації, не закінчилися. Скільки сліз пролито на Чернігівщині і в Україні під час «добровільних» переселень тисяч сімей, трудових мобілізацій! Скільки доган отримали високопоставлені комуністи за зрив графіків постачання цього новітнього «ясиру» для імперії. З 1944 по 1950 рік, за нашими оцінками, з області у примусовому порядку відправлено на шахти Донбасу (в основному — це 17—18-річні дівчата), в ФЗН, переселено в Крим, Запорізьку область, Далекосхідні регіони СРСР близько 40—50 тисяч людей. Сотні втікачів з Донбасу і ФЗН потрапили за колючий дріт концтаборів. А це ж творилося не тільки на Чернігівщині…
…Читаю опубліковане в місцевій пресі привітання Спілки комуністів Чернігівщини з днем Радянської Конституції. «Радянська Конституція у 1977 році, зберігаючи спадкоємність ідей та принципів Радянських Конституцій 1918, 1924 і 1936 років, пишуть новині компартійці, — юридично Закріпила перемогу радянського соціалістичного ладу в нашій країні. Соціалізм – це суспільство, заковом життя якого в турбота всіх про благо кожного і турбота кожного про благо всіх». Чого в цих рядках більше: лицемірства чи елементарного незнання історії? Важко сказати. Але якщо у складні часи перебудови економіки нас знову підступно і нав’язливо дилетанти тягнуть, прикриваючись красивими гаслами, в комуністично-соціалістичне кріпацтво, то всі ми повинні проявити пильність. Бо ідеологія, яка тільки ділить, виселяє, примушує, мобілізує, розстрілює, ніколи не принесе справедливості на нашу багатостраждальну землю.
Чернігівська область.
30 квітня 1994 року («Голос України»)
Сергій ПАВЛЕНКО

Мітки: , ,

Залишити відповідь