Володимир Фриз: Скорбота чи антидержавний шабаш?

Події, що відбулися в Києві 9-го травня цього року, є підставою для аналізу та роздумів. А ще — зобов’язуючий привід для висновків і невідкладних дій. Аналізуючи ці події, у першу чергу постає питання: невже віддавати пошану тим, хто звільнив нас від фашизму, потрібно виключно один раз на рік і саме 9-го травня?

Адже очевидно те, що учасники війни, живі чи навіть мертві, потребують постійної уваги, а не одноразового пропагандистського шабашу. Фіксовані дати — це спадок комуністичної епохи, і свідчать вони про нещирий та демонстративний ритуал і фальшиву скорботу. Такий собі «Празнік со слєзамі на глазах». Ці слова відомої пісні епохи недорозвиненого соціалізму дуже точно відображають радянську сутність відзначення цієї дати. Для вищої комуністичної номенклатури це дійсно було велике свято, бо залишилися вони живі та при владі. Правда, заплатили вони не своїм життям, а життями мільйонів громадян, яких безжально кинули в жертовний вогонь заради порятунку своїх шкур і свого дітища — тоталітарної держави. Але для більшості людей Радянського Союзу це було не свято, а тільки сльози та скорбота. Бо загинули мільйони людей, а живі залишилися існувати в жорстокому, тоталітарному, концентраційному таборі.Результат пошуку зображень за запитом "чорна піхота"

Відомий факт, що впродовж двадцяти післявоєнних років радянська влада свідомо не згадувала про воїнів, які мільйонами полягли в цій жахливій війні. Не згадувала вона й про тих, хто вижив у цьому пеклі. Не згадувала, бо була безжальна до цих людей як до війни, так і під час неї. Не подобрішала вона й після війни. Ті, хто залишився живим, добре пам’ятали ціну цієї жертовної перемоги. Тому Сталін, а згодом і Хрущов, боялися навіть нагадувати народові про той жах.

Україна в часи Другої Світової війни постраждала найбільше. Вона втратила 17 мільйонів своїх громадян. Це була безжальна та найкривавіша війна за всю історію людства. Не знала меж жорстокість німецької армії, але, як це не дивно, ще більш жорстокою до свого населення і воїнів була комуністична влада та її військове керівництво.

За величезні втрати солдати прозвали Жукова «Кривавим генералом». Слова «Чим більше загине українців, тим менше нам доведеться вивозити їх у Сибір…» теж належать цьому канібалу. Цифри співвідношення вбитих солдатів сторін, які воювали, відкрили жахливу правду. Про яке свято сьогодні може йти мова, якщо на одного вбитого гітлерівця припали десятки радянських воїнів? Тим із них, хто на сьогодні ще залишився живий, потрібна допомога, а не паради, святкування чи антидержавні шабаші. А тим, хто спричинив такі жахливі втрати, — безкінечне каяття.

Результат пошуку зображень за запитом "чорна піхота"

На реальних учасників Другої Світової війни, яких залишилося дуже мало, не потрібно багато коштів. Фінансування, що виділяється на ветеранів і ветеранські організації в Україні, величезне. Біда в тому, що ці кошти не потрапляють до тих, хто заслужено повинен отримувати допомогу. Їх сьогодні безконтрольно й нахабно використовують для фінансування величезної армії псевдо-ветеранів, кількість яких на диво непомірно росте з роками. І це «Потєшноє войско» сьогодні дуже ефективно використовується проросійськими політичними силами для антидержавних акцій в Україні.
Відомо, що до періоду правління Брежнєва в радянській державі жодних програм допомоги учасникам війни не було. А каяття ніби розпочалося, але відразу й завершилося. Обмежилися кремлівські мудреці лишень засудженням культу особи Сталіна та частковим звільненням із радянських таборів тих воїнів, які спочатку як полонені потрапили в німецькі табори, а потім за це — в радянський ГУЛАГ.

Результат пошуку зображень за запитом "чорна піхота"

Ще жива пам’ять про те, як у 50-60-х повоєнних роках тисячі інвалідів війни, не маючи засобів до існування, просили милостиню під церквами й на базарах, аж поки не померли. Саме смерть свідків цієї жахливої війни і була потрібна комуністичній владі для впровадження святкування «піррової» перемоги.

А зараз з’ясуймо до кінця, чому радянська влада згадала про ветеранів саме в час правління Брежнєва? Відповідь проста й очевидна. Згадали не про ветеранів, а шукали спосіб залагодити загрозливу ситуацію, яка виникла в Соцтаборі.

По суті, окуповані, а не звільнені Радянським Союзом європейські країни, що ввійшли до спільноти — «Соцтабору», почали проявляти активний спротив радянській системі. Незважаючи на репресивні заходи, спочатку в 1953 році повстала Демократична Німеччина, у 1956 році — Угорщина, а в 1968 році — Чехословаччина. Цивілізований світ засуджував тиранію Радянського Союзу, тому виникла необхідність розкручувати пропагандистський жупел, в основі якого стояла теза: Радянський Союз за звільнення країн «Соцтабору» від фашизму заплатив мільйонними жертвами, тому ці країни й увесь світ в неоплатному боргу перед радянським народом.

Хитро придумали і світові пригрозили. А для більшої наочності цієї погрози під час святкування Дня Перемоги, Першого травня чи Жовтневого перевороту бунтівним країнам і світові демонструвалася могутність радянської армії. Суцільний дефіцит у житті громадян, натомість «ізобіліє» бронетехніки, ракет та дешевого «кумача» на різного роду парадах. За подібним сценарієм сьогодні рухається Північна Корея. Але, на жаль, не тільки вона…

Сучасний парадний гуркіт військової техніки продовжує трясти Червону площу, і новий шар погроз цивілізованому світові закарбовується в мури кривавого Кремля. Тішить у цій ситуації єдине: на планеті таких пережитків тоталітаризму залишилися тільки два екземпляри, і здоровий глузд колись неодмінно візьме над ними верх.

Повертаючись до теми ветеранів, слід зазначити, що сьогодні дуже вигідно говорити від їхнього імені, а відтак — маніпулювати думкою громадськості. Говорити навіть таку нісенітницю, як те, що Росія могла перемогти Третій Рейх без України. Адже справжні учасники вже не скажуть, що це гидка й цинічна брехня. Кожній людині при здоровому глузді зрозуміло, що не змогла б Росія перемогти ні без України, ні без Англії, ні без Сполучених Штатів Америки.

Із роками та в міру вимирання реальних учасників війни радянська система для масовки в їхні ряди почала набирати так званих «прирівняних». Це учасники різного роду військових операцій і воєн за розширення сфери впливу Радянського Союзу. Це черговий лояльний інструмент у руках системи, який прив’язаний суворим документом про нерозголошення таємниці.

Після розпаду СРСР країни соцтабору стали вільні. Поступово від московської опіки почали звільнятися і країни колишнього Радянського Союзу. І тут ми побачили, як «спадкоємиця» радянської імперії активізувала свої дії та вчинила шалений спротив виходу цих країн зі сфери впливу Росії. Україна і світ знову стали свідками призабутих дій і пропагандистських штампів, напрацьованих царською, а пізніше й більшовицькою імперією. Цей досвід і сьогодні активно використовує сучасна Росія. Спочатку Придністров’я, потім Карабах, далі — події в Грузії…

Для України все починалося з регулярного передноворічного шантажу газовим краном, далі пішла активна інкорпорація у владні структури російської агентури. Цілеспрямовано знищувалися важливі галузі економіки та армія. Наростав вплив Росії на виборчий процес. А далі до влади прийшов Янукович…

Усе це супроводжувалося активним розхитуванням ситуації у державі, розкручуванням тем «єдиноросів» і «Руського міру», хресними походами «ряжених» в одностроях царської армії російських емісарів, які дефілювали в компанії агресивних монашок із портретами Сталіна й Жукова, рясно прикрашеними «колорадськими» стрічками. І незчулися українці, як почали і в них відбирати території, вчергове зухвало порушивши світовий порядок, встановлений після Другої Світової війни.
І сьогодні Росія продовжує свою загарбницьку ходу під назвою «Бєзсмєртний полк». Українцям необхідно реально оцінювати загрозу, оскільки пасивне спостерігання за цією артпідготовкою може обернутися втратою чергових українських територій. У цьому питанні не повинно бути сумніву. Російські штампи та провокативні дії не змінюються віками, а їхня настирність не знає меж.

Здавалося б, Україна і світова спільнота вже повинні добре навчитися передбачати дії країни-агресора, а особливо — запобігати і протистояти цим діям. Але світ, що живе за цивілізованими правилами, не може зрозуміти й головне — передбачити вчинки тоталітарної держави. Так як не може людина зі здоровим глуздом прогнозувати дії людини з хворою психікою.

Україна ж, у свою чергу, віками зализує рани, «щедро даровані» нам нашим сусідом. Проте, незважаючи на всі кричущі факти, українці продовжують перебувати в свідомому забутті, сплачуючи за це життями кращих із нас.

Але ж наша влада вже не сталінська, не брежнєвська і навіть не януковицька. Вона нова. Це вона театрально клялася на Майдані служити народові України. Це вона обіцяла за години закінчити АТО, побороти корупцію і підняти економіку країни. На жаль, на ділі сучасна українська влада демонструє суцільну неспроможність протистояти безчинствам ворога та нездатність навести лад у країні.
Факти наочні, сумнів лише в тому, чи не зумисні ці дії? Бо, як кажуть, для кого війна, а для кого — матінка рідна. Адже для багатьох сучасних можновладців нестабільність у державі — каламутна вода, у якій велику рибу добре ловити.

http://texty.org.ua/pg/news/textynewseditor/read/76357/Ja_synok_ne_vojeval_a_prynal_estafetu

Разом із тим і українське суспільство має усвідомити: відповідальність за те, що відбувається в державі, у першу чергу лежить на її громадянах. Безумовно, легше заспокоїти себе, звинувативши в усьому владу. А ще легше забути про війну на Сході, голосно покритикувати по вуха заплямовану владу й тихенько продати свій голос на виборах або занести хабар чиновнику.
Українці повинні нарешті навчитися адекватно дивитися на події та свідомо поділяти відповідальність за те, що відбувається у державі.
Приклад нещодавніх травневих подій, на перший погляд, показує, що єдності в цьому питанні в Україні немає, а навпаки — існують радикальні протиріччя.

З одного боку влада начебто аргументовано пропонує вшанувати ветеранів 8-го травня, як це робить увесь цивілізований світ, і просить суспільство підтримати такий варіант. Слід зазначити, що великий відсоток українців підтримує таке рішення і вважає його логічним. Дійсно, 8-го травня владою була проведена низка яскравих заходів із відзначення закінчення великого безумства та вшанування всіх вояків, які боролися з фашистським агресором.

Але відсоток прихильників такого сценарію був би значно більшим, якби довіра до самого Президента була вищою, ніж 15%—20%, а Адміністрація Президента, у свою чергу, фахово будувала комунікації з суспільством.
Наступного дня, 9 травня, ми побачили представників ніби протилежної позиції. Ці люди, скеровані відомими диригентами, демонстративно пішли до Парку Вічної Слави і всіляко намагалися показати протестний дух цього дійства. Насправді ж диригенти вдало використали прогалину, яку допустила або за домовленістю звільнила для опонентів влада.
Очевидно, що якби підхід був державницький, то в Україні 9-го травня з самого ранку й до пізньої ночі мали б відбуватися заходи зі вшанування ветеранів із презентаціями книг та фільмів про події Другої Світової та про роль українців у цій війні. Мали бути задіяні всі можливі майданчики музеїв, будинків культури й театрів для того, щоб відкрити реальну картину про цю страшну війну в історії людства та українського народу зокрема. Як показує досвід, дуже мало людей знають реальні факти про цю війну, отже, дуже часто участь у спланованих провокаційних заходах вони беруть через свою неосвіченість.

Українці ніяк не можуть знайти сили, щоб поставити крапку в болючих питаннях і нарешті розпочати нову сторінку історії успішної країни. Адже саме сьогодні в Україні продовжує вільно й безкарно існувати паралельний ретро-світ законодавчо заборонених комуно-реваншистів, котрі хочуть повернути Україну в жахливе минуле з Колимою, Сибіром, Соловками та депортаціями цілих народів. У минуле з судами-трійками та загороджувальними загонами, які забирали життя багатьох воїнів, за котрими 9-го травня так агресивно демонструють скорботу ті, хто їх убивав!

Невже в нас немає законів, що забороняють антидержавну діяльність? Є! А де їх реалізація? Та замість цього ми щоденно слухаємо навіть англійською мовою цинічну агітку: Заборонено забороняти! Так зухвало заявляють ті, проти кого нещодавно український народ вийшов на Майдан. А вже сьогодні вони вільно себе почувають і все більше піднімають голови, а ми щоденно ховаємо вояків АТО і поминаємо Небесну Сотню.

Найперше, що мала зробити українська влада і громадськість після травневих свят, — це проаналізувати ситуацію і достеменно розібратися, що відбулося і хто це допустив. А також розібратися, хто ж брав участь у ході до меморіалу 9-го травня цього року. Це щонайменше п’ять категорій учасників.

Розпочнемо з не чисельної, але дуже шанованої категорії. Це дійсні ветерани, їм має бути за дев’яносто, і вони реально воювали. Їх дуже мало. На всю цю кількатисячну громаду їх, може, трохи більше півтора десятка, вони ледве стоять на ногах і дійсно заслуговують на повну повагу та підтримку. Ці люди чесно й щиро прийшли віддати пошану своїм побратимам, бо закарбували в своїй пам’яті, що саме цей день — їхнє свято. І саме влада повинна була забезпечити їм таку можливість.
Так, слід розуміти, що, можливо, у цій категорії є і ті «заградотрядівці», що стріляли в спини своїх солдатів. Так, вони виконували накази, але ці накази були злочинні та нелюдські. Безперечно, серед них були й ті, хто відмовився чинити цей злочин, але переважну більшість таких чесних і моральних людей розстріляли, і про них мало що відомо.

А хто ці чоловіки у військовій формі при медалях та орденах у поважному віці, але ще досить активні? Це — прирівняні до ветеранів. Пішли вони до армії вже після 1945 року, але також вважаються учасниками війни. Війни, яка начебто навіть за кремлівським календарем закінчилася 9-го травня 1945 року, коли їм ще не було й сімнадцяти років. Це ті «визволителі», що воювали з Українською повстанською армією та ОУН, відправляли галичан і не тільки сотнями тисяч у воркутинські табори, розстрілювали в тюрмах Львова, Станіслава, Дрогобича. Як не дивно, воювали вони з такими ж хлопцями й дівчатами, які сьогодні боронять країну на Сході, тими, хто хотів таку державу, яку ми маємо зараз, а не таку, як до 1991 року.
Друга категорія учасників ходи 9-го травня — це ті, хто прийшов віддати шану батькам і дідам, котрі боролися з фашизмом. Вони теж чесні та щирі, але чомусь нездатні зрозуміти, що ворог саме на цей день приготував провокації проти України, що вшанувати своїх героїв краще було б 8-го травня. Бо не в даті справа, а про свою державу та її безпеку турбуватися — обов’язок кожного.

Третя категорія учасників — це класичні «ряжені» клоуни, серед яких більшість потенційних психопатів. Вони готові коли завгодно перевдягатися в кого завгодно. Але військова форма та «іконостас» куплених медалей — для них чомусь найбільш бажаний карнавальний костюм. Може, тому, що дехто з них через зміну психіки вірить, що є правдивим учасником війни? Тоді цим людям потрібна фахова лікарська допомога. У Росії для таких людей сьогодні продукують надувні башти танків чи гармати, які можна прикріпити на даху легкового авто. У Луганську й Донецьку, нажаль сьогодні, така бутафорія — головний атрибут містечкових ополченських парадів. Але якщо ви зустрінете такий автомобіль у нас, будьте обережні — за кермом людина з порушеною психікою.

Портрети учасників війни для таких людей — не більш ніж театральна бутафорія. Вони не знають і не бажають знати, хто ці військові на портретах. Цілком можливо, що несуть вони світлини славних «заградотрядівців» чи охоронців ГУЛАГу. Дехто з «ряжених» ніс навіть світлини з фільмів, на яких відомі актори кіно зображені у військовій формі. Ці люди навіть не замислюються, що виглядають не тільки комічно, але й показують свою неосвіченість.

Четверта категорія — це ідеологічні сепаратисти й анти-українці. Серед них є етнічні українці з числа комуністичних функціонерів та колишніх службовців репресивних органів. Вони прагнуть єдиного — реваншу. Але домінуюча кількість у цій групі — етнічні росіяни, які під впливом московської пропаганди живуть в атмосфері прищепленої їм агресії до всього українського. Ці люди є дітьми та онуками росіян, котрі прийшли до України не як воїни-визволителі, а як окупанти. Вони не сприймають культуру й мову народу, серед якого десятиліттями живуть. Вони й сьогодні ставляться до українців зверхньо, із підозрою, недовірою та часто й ненавистю. У цих людей пошана до померлих батьків генетично формальна та показна. Їхні батьки й дідусі при живих дітях здебільшого помирають у госпіталях для ветеранів чи будинках для літніх людей, а їхні могили недоглянуті або й забуті. Зате як скорботно вони несуть світлини й агресивно кидаються на людей із проукраїнською позицією.

Обов’язково потрібно пам’ятати, що серед росіян і інших народів, які проживають в Україні, є велика кількість поважних і шанованих людей, котрі поряд з етнічними українцями борються з окупантом і сприяють прогресивним крокам України. Ці люди поважають закони і традиції українців та цілком заслуговують на взаємне поважне ставлення. Значно менше таких людей у Росії, практично всіх їх ми знаємо, оскільки позиція їхня публічно озвучена — вони засуджують дії своєї влади. Бо той, хто мовчить, фактично дає свою згоду на захоплення чужих територій і вбивства людей. Сміливих росіян мало, але вага кожного з них для України дуже велика. Саме з цими людьми після повалення путінського режиму буде розпочинати діалог Україна. Такі часи неодмінно настануть, а сьогодні цим людям у Росії дуже потрібна підтримка українців.

І остання категорія учасників ходи до Меморіалу Вічної Слави — це чисельна рать фальшивих ветеранів війни та безпринципні люмпен-заробітчани, які за гроші готові брати участь у будь-яких акціях чи то в ролі ошуканих власників квартир, чи обдурених вкладників банків. У багатьох із них наявні ознаки хронічної алкогольної чи наркотичної залежності. Та залишимо цих маргіналів на совісті тих, хто наймав їх для масовки, і на совісті влади, яка дозволила скористатися своєю бездіяльністю. Натомість давайте детально зупинимося саме на псевдо-ветеранах.

На цю гігантську армію фальшивих душ держава щороку витрачає мільйони гривень у той час, коли не вистачає грошей на медицину, оборону країни чи підтримку сімей воїнів, котрі загинули у війні на Сході України. Існують неофіційні, але авторитетні дослідження, які стверджують, що насправді в Україні на 2015 рік налічувалося близько 15 тисяч живих ветеранів Другої Світової війни. Можна розглянути і офіційні цифри. У сусідній Білорусі на 11 мільйонів мешканців зареєстровано 11 тисяч ветеранів — учасників Великої Вітчизняної війни. Логічно, що в нас на 43 чи 45 мільйонів населення повинно бути десь 46 тисяч живих учасників Другої Світової війни. Але офіційно загалом ветеранів у нас чомусь 1 млн 200 тисяч, а ветеранів 2С війни — 240 тисяч. Який вражаючий феномен! У державі, де вік чоловіків ледве сягає 64 років, людей старше 90 років — 240 тисяч. Чи не дивно це?

Звернемося до офіційної статистики. Виявляється, в Україні в 2012 році людей старше 90 років було лише 114 тисяч. Нехай половина з них була учасниками війни. Отже, маємо 57 тисяч. Ця груба цифра корелює з білоруською статистикою, але ж у нас чомусь значиться 240 тисяч. І тут ми ще не враховуємо відрізані окуповані території. Тож де взялися ще 126 тисяч? Це нескладна загадка, і висновок очевидний.

В Україні вражаючий рівень корупції у ветеранських організаціях. Мало того, що вони розкрадають державні гроші, так ще й дуже активно здійснюють антидержавну діяльність. А хто ними керує? В основному, колишні партфункціонери нині забороненої комуністичної партії.

Результат пошуку зображень за запитом "9 травня ряжение"
Що в такій ситуації потрібно робити?

– У першу чергу в Україні необхідно навести лад з обліком ветеранів та учасників війни, провести перевибори корумпованого керівництва ветеранських організацій.

– Учасники Другої Світової війни, як і учасники війни з Росією, повинні бути зареєстровані окремими списками, відокремленими від «прирівняних».

– Враховуючи те, що ветеранські організації фальшували число своїх членів і допускали розкрадання та нецільове використання грошей, необхідно провести перевірки цих організацій, а винних притягнути до відповідальності.

– Структури державної безпеки зобов’язані своєчасно виявляти та ліквідовувати організації, що працюють під прикриттям різного роду так званих ветеранських організацій і фондів та легально чи нелегально фінансуються Росією.

– Члени організацій, котрі займаються антидержавною діяльністю, повинні своєчасно виявлятися і притягуватися до кримінальної відповідальності відповідно до законів України.
На перемогу потрібно працювати, і робити це необхідно на всіх можливих фронтах — як в зоні бойових дій, так і на мирній території. І сьогодні народ України повинен визнати, що влада не виконує свою функцію і цим сприяє ворогу. Але й громадськість України також не показує спроможності невідкладно оцінити ситуацію і закрити прогалини, які допустила або створила влада. Вибору в нас, на жаль, немає — Україні необхідно оцінити реальність. Трупи ворога пропливають лише перед героями міфів, а у реальному житті Україна досі оплакує своїх Героїв.

 

Володимир ФРИЗ, лікар, м. Чернігів

Мітки: 

Залишити відповідь