Василь Сердюк – сотник армії УНР, актор, режисер з Чернігова

Василь та Людмила Сердюк. Польща, 1927 р.

Серед сотень та тисяч чернігівців, що активно будували незалежну країну під час Української Революції 1917-1921 рр., ми знаємо небагатьох, і тим більше приємно повертати чернігівцям наших героїв із книги забуття, стимулюючи професійних істориків до все нових і нових пошуків.

Отож, згадаймо! Василь Сердюк, сотник армії Української Народної Республіки, учасник національно-визвольних змагань 40-х років, ХХ-ст., актор, режисер, театральний декоратор, громадський діяч.

Народився Василь 13 березня 1900 р. у Чернігові. Під час творення української держави пішов до українського війська, де виявив себе хоробрим козаком у боротьбі з ворогами.

Після поразки національно-визвольних змагань, перебував у таборах для інтернованих у Польщі. Після звільнення з таборів, залишився жити у західній Україні, що в той час була у складі ІІ Речі Посполитої.

Свою боротьбу за Україну продовжив вже на мистецькому фронті – як актор.

«Марс склав зброю при переході Збруча, але боротьба за незалежність України не припинилася. Її можна провадити не тільки зброєю, але й культурною працею, і тому замінили зброю на слово, пішли служити Мельпомені», — написав у своїх спогадах Василь Сердюк.

Результат пошуку зображень за запитом "Олександр Сердюк"

Олександр Сердюк

Спочатку, він грав у мандрівних театрах. У 1928 році він пов’язує свою долю із пречудовою акторкою Людмилою.

Згідно дослідження науковця Романа Лаврентія, в УРСР залишився жити його брат Сердюк Олександр Іванович, який став обличчям славетного театру «Березіль». . Але це питання потребує ретельної роботи дослідників. Прикметно, що дружиною Олександра Івановича стала оперна співачка та акторка Анастасія Левицька, уродженка с. Куликівка Городнянського району.
У 1933 р. театр було зачинено, його режисера Леся Курбаса заарештували, а у 1937 р. і розстріляли. Керівництво ж театру впало на плечі Олександра Сердюка та Івана Мар’яненка, які стали одними з творців нового українського театру.

Олександр Іванович уцілів у часи сталінських репресій, в майбутньому став лауреатом Сталінських премій. Але за це він заплатив свою ціну.
У своїй офіційній біографії він писав, що народився у селі Бзів Бориспільського повіту на Полтавщині у селянській родині. Яка саме була родина – біографи мовчать. Бо за часів СРСР в анкетах визнавали тільки бідну селянську родину, а дитинство і юність Сердюка якось оминалися. Замітав сліди, приховував свою біографію, щоб вижити, а пізніше, в часи військового лихоліття.

Проте, ідея померти не може.

Із під задухи СРСР вона виривається до Польщі, де було вільніше. Після знищення «Березіля», у Західній Україні в Коломиї, режисер Володимир Блавацький разом з Василем та Людмилою Сердюк та іншими однодумцями, на базі вже існуючого, створює мандрівний Український молодий театр «Заграва», який продовжувала ідейні пошуки «Березоля» й намагалася не відставати від сучасного західно-європейського театрального мистецтва.

Вистава “Ой, не ходи Грицю…” за участю Василя та Людмили Сердюків

До репертуару театру численні вистави як вітчизняних так і зарубіжних авторів, зокрема«Ой, не ходи, Грицю» Михайла Старицького, «Будівничий Сольнес» Генріка Ібсена, «Святе полум’я»Сомерсета Моема, «Цвіркун у запічку» Чарльза Діккенса, «Маріюс» та інші.

Про умови життя акторів у мандрівному театрі, розповідають спогади Віри Левицької, як характерний епізод пропоную ознайомитися з уривком із мемуарів про підготовку п’єси «Голгота» – однієї з неперевершених творчих вершин «Заграви» «Щоб заощадити втрати на постанову, ми вирішили були пошити всі костюми власними силами, так само й зробити реквізит. Чекали тільки на переклад п’єси, що його робив доктор Г. Лужницький, та на велику гардеробу, де ми могли мати досить вільного місця, щоб розложити роботу. Праця почалася у Снятині. Всі ждінки й чоловіки сходились о годині 8 ранку і працювали до початку вечірньої вистави . За контрамарки випозичили ми кілька машин до шиття. Ніхто не виходив на обід, а ладили тут, що-небудь, варили чай на малій залізній пічці».

На Європу насувала війна. 1938 р. «Заграва» й Український Народний Театр ім. І. Тобілевича об’єдналися й створили Театр ім. І. Котляревського, який мав стати одним із найкращих українських театрів міжвоєнної Польщі. Розвиток театру припинила Друга світова війна. Василь та Людмила Сердюки разом із іншими колегами по театру, опинилися під жорсткою червоних окупантів у Львові, яких незабаром змінили німецькі.

Актори у Львові, часів німецької окупації

Сердюки працюють у Львівському оперному театрі, зокрема Василь режисером. Із наближенням Радянських військ, приймають рішення від’їздити на захід. І знову надаємо слово п. Вірі Левицькій
«Ще друга особа, яку рідко можна знайти – це Василь Сердюк, чоловік Люсі. Таку доброту, відданість і чесність, які виявляв він не тільки нам, але й усім, хто потребував того. Дитиною займався, у всьому допомагав! Я не знаю, як без тієї допомоги дала б я собі раду з дитиною. Обоє Сердюки були надзвичайні люди. Нас в’язала велика дружба, що в нашім житті іі небагато. Вони намагалися допомогти не тільки друзьям, а й невідомим, зігрівали їх своїм теплим словом і вчинком.
Наша спокійна, дружня і прекрасна праця в театрі наближалася до кінця, бо чорна хмара сунула на Львів. І я вирішила виїхати на провінцію і звідтіля доїздити на вистави. 27 березня 1944 р. при допомозі Сердюків ми опинилися в Турці на Бойківщині».

Після війни Сердюки опинилися у таборах для переміщених осіб, де незважаючи на обмеження разом із режисером Володимиром Блаватським та колегами по сцені створили театр “Ансамбль українських акторів”. Цей новий проект здійснив постанову низки надзвичайно амбітних п’єс та музично-театральних творів. До них відносяться переклади західноєвропейських творів, таких як “Де співає жайворонок” Франца Легара, “Привидний поїзд” Арнольда Рідлі, а також фарси від популярних німецьких комедійних драматургів Арнольда і Баха. Проте більшість творів були українськими творами Франка, Лесі Українки, Куліша та Грінченка.

Пізніше Сердюки переселилися в США і оселилися у Трентоні, штат Нью-Джерсі. Вони брали активну участь у житті емігрантського театрального світу, підтримували контакти з колегами та активно працювали в українських театральних виданнях та асоціаціях таких як “Голос актора” та “Об’єднання мистців українських сцени”, підтримували український молодіжний театр в США.

Василь та Людмила Сердюк, США

Вони також брали надзвичайно енергійну участь у житті Української православної парафії Святого Георгія у Трентоні / Ярдвілль-Нью-Джерсі.
01.03.1967 р. сотник Армії УНР Василь Сердюк отримав військову відзнаку Армії Української Народної Республік – Воєннний Хрест.
Згідно зі статутом, „Право одержання й ношення Воєнного Хреста мають ті учасники збройних визвольних змагань, що залишилися до кінця вірні українській державній ідеї і не заплямували вояцької чести ніякими негідними вчинками”.

Людмила Сердюк відійшла у засвіти у 1984 році, а Василь у 1993 році.

Вони поховані на цвинтарі Баунд-Брук. В Українському історичному та освітньому центрі в США https://www.ukrhec.org зберігається численний архів Сердюків, де є сотні листів та фотографій з їхнього життя.

Олександр Ясенчук, публікацію підготовлено в рамках проекту «Чернігів – місто УНР», який реалізує БФ «ЗАХИСТИМО УКРАЇНУ!» за сприяння Чернігівської міської ради, історичного клубу «Холодний Яр», Сіверського інституту регіональних досліджень та Фундації «Вільні Люди»

Мітки: , , , , ,

Залишити відповідь