Валентина Стахур: від Чернігова до Огайо

Чернігівська земля надзвичайно багата на таланти, але буремне ХХ ст. розкидало чимало наших земляків по інших світах.
Одна з тих перлин, яка могла освітлити Чернігівщину була акторка, режисерка, громадська діячка Валентина Стахур.
Народилася Валентина 1896 р. у Чернігові. Ще з дитячих років виявляла вона любов до мистецтва, зокрема театру — це була її мрія. Тому у 1913 р., вона вступила до відомого в Україні театру Миколи Садовського в Києві, в якому вже працювала як артистка – співачка її сестра Марія Лебедева, майбутня дружина чернігівця, генерал-майора Армії УНР Аркадія Валійського.
Молода Валентина мала всі дані, щоб з часом стати визначною артисткою. Висока, ставна, з добрим голосом та дикцією , вона відразу звернула на себе увагу режисера М. Садовського. який почав давати їй спочатку менші, а потім і більші ролі, які вона з любов’ю виконувала.
Молода патріотка взяла активну участь в Українській Революції 1917-1921 рр., брала активну участь в діяльності чернігівської та київської «Просвіти», організовувала святкові заходи, працювала як сестра-жалібниця.
«На Святвечір і Різдвяні свята 1918 р. українські жінки з «Просвіти» на чолі зі студенткою Наталкою Уланською та пані Валентиною Стахуровою влаштували для нас «ялинку». Було багато молоді, що з зацікавленням приглядалася до вільних козаків». – згадував командир чернігівського коша «Вільних Козаків» Микола Янов (Янів).
Під натиском московських більшовиків переїхала з Миколою Cадовським до Кам’янця-Подільського, тодішньої столиці УНР, стала примадонною Державного театру УНР.
Грала ролі в п’єсах «Бояриня», «Циганка Аза», «Чорт жінка», «Панна Мара», «Брехня», «Білий ведмідь і Чорна пантера», «Казка старого млина», «Про що тирса шелестіла», «Гандзя», «Наймичка», «Кума Марта», «Маруся Богуславка», «Запорожець за Дунаєм».
Виступала під псевдонімом В. Іванова-Валюшко, пізніше — В. Іванова-Верес.
У квітні 1920 року, залишивши Кам’янець-Подільський, разом з групою артистів на чолі з Садовським переїздить до Станіславова (нині івано-франківськ), тоді територія Польщі. Виступали там у квітні й травні, а в червні перебрались до Тернополя, згодом до Тарнова і Львова. Її доля подібна до життєвого шляху сотника Армії УНР, визначного актора і режисера, продовжувача справи Леся Курбаса уродженця Чернігова Василя Сердюка який після поразки національно-визвольних змагань назавжди покинув свою Батьківщину.

Василь Сердюк – сотник армії УНР, актор, режисер з Чернігова

У липні 1921 разом з Миколою Садовським Валентина Стахур переїздить до Ужгорода, де створюється новий театр при товаристві «Просвіта» – Руський театр..
Руський театр заклав підвалини українського професіонального театру на Закарпатті нагоди 20-річчя театральної діяльності Валентини Іванової-Верес режисер і директор «Руського театру», в недалекому минулому командир Кінно-Гонецького полку армії УНР, на чолі якого брав участь в боях з російськими ибільшовиками на Чернігівщині Микола Аркас поставив «Чорну Пантеру і Білого Ведмедя» Володимира Винниченка (прем’єра — 16.12.1933). В одному з листів від 12 січня 1934 року Валентина писала: «моя вистава відбулася загалом помпезно. Театр був повний різної публіки і української, і росіян, і чехів було багато».
Разом з театром «Просвіти», пані Валентина провадила надзвичайно цінну культурну роботу, граючи не лише в Ужгороді, але й гастролюючи до найбільше віддалених закутків Карпатської України, несучи українську культуру.
Тут же Валентина знайшла свою половинку в особі доктора Романа Стахура, адвоката з Ужгорода.
У 1936 р. Валентина вєе разом з Народним театром Підкарпатської Руси була на гастролях у Празі, де виступали у відомому Театрі на Виноградех. Одну з вистав — «Безталанна» — Валентина поставила щирою українською мовою оригіналу. На всіх виставах театру був присутній президент ЧСР Едвард Бенеш і губернатор Підкарпатської Руси К. Грабар.
Українською мовою В. Іванова-Верес поставила «Наймичку» І. Карпенка-Карого, а також «Бородате непорозуміння» Р. Сливки на закарпатському діалекті (1938, Ужгород).[

Та насувається війна. І Валентина Стахур, разом з родиною залишає Ужгород, а відтак і Карпатську Україну. Довелося деякий час жити у словацькій Братиславі, а потім податися ще далі на скитальщину до Німеччини.
1948 року на початку вересня переїхала в США і осіла разом з родиною у місті Янгстауні (Огайо), де жила до самої смерті. Там була членом УНС, брала участь в громадському житті, виступала з декламаціями або сольними співами на всіх українських національних імпрезах. Любила декламувати твори Шевченка, які знала напам’ять.
31 травня 1960 раптово пішла з життя від серцевого нападу.

Олександр Ясенчук, м. Чернігів

Мітки: , , , , , , , , ,

Залишити відповідь