Українсько-польське співробітництво в Чернігові 1917 року

Показується Вал, літній театр.jpg

ернігів дореволюційний. Вал. Літній театр. Поштова листівка 1917 року. «Перший чернігівський фотопортал».

В умовах непростого сьогодення певною константою виступають українсько-польські відносини. Недаремно українські аналітики часто звертаються до формули польського лідера, озвученої 1993 р.: під час травневого візиту в Україну польський президент Л. Валенса висловив знаменну думку, що «незалежна Україна є умовою існування незалежної Польщі».

Ця розвідка присвячена маловідомому, але цікавому й повчальному епізоду українсько-польського співробітництва доби Української революції 1917 – 1921 рр. Не можна сказати, що цю тему оминули увагою історики — навпаки, маємо декілька першокласних досліджень з історії польсько-української війни, Варшавських угод, перебування поляків у Києві 1920 р. тощо. Але сама проблема набагато ширша, ніж дипломатичні переговори, військові операції, відносини на міждержавному рівні. На думку авторів, треба розмежовувати ці взаємини, виходячи з елементарного — географічних засад. Природно, що в Галичині або на Волині вони розгорталися за одним сценарієм, на Правобережній Україні до їхнього перебігу саме життя вносило певні корективи. Нас цікавить розвиток цих відносин на історичній Гетьманщині — в Чернігівській губернії. До найвизначніших особливостей побутування тут польської меншини треба віднести дуже незначний відсоток польського населення — 0,15% по губернії згідно з переписом 1897 р., причому в самому губернському центрі представників цього народу мешкало приблизно три з половиною сотні. Звичайно, треба врахувати зауваження І. Лісевича, що ці дані дещо занижені, бо «тоді люди часто вважали за краще не признаватися, якого вони роду-племені».

Фактором, що прискорив зростання, стала масова поява біженців у роки Першої світової війни. На середину 1916 р. їх нараховувалося понад 35 тис. осіб, з них 6 тис. осіб знайшли собі притулок у Чернігові. Природно, далеко не всі були поляками, але відсоток останніх мав бути значним, про що свідчить направлення до губернії додаткової кількості священиків. Хоча серед чернігівських поляків відсоток дворян був значний — 45,42, але велике польське землеволодіння відсутнє.

Поляки відзначалися згуртованістю і єдністю завдяки римо-католицькій церкві та порівняно високому рівню національної самосвідомості. Після Лютневої революції вони швидко об’єдналися й виставили свої умови Тимчасовому урядові Росії. Уже 18 березня 1917 р. польська делегація, яка складалася із представників демократичних партій, відвідала Таврійський палац. Її приймав Тимчасовий комітет Державної Думи на чолі головою М. Родзянком і представники Виконавчого комітету Ради робітничих і солдатських депутатів — М. Чхеїдзе та Ю. Стеклов. Таке підкреслено ввічливе ставлення було свідченням того, що в російських політичних колах розуміли неминучість відокремлення польських земель і відродження Польської держави. З іншого боку, не варто й переоцінювати ступінь цього розуміння. Важко не погодитися з міркуванням сучасного історика: «Добре обізнані з історією російські ліберали, стежачи за розвитком політичних подій, […] знали, що з падінням царської династії непорушність територіальної єдності держави можна було зберегти, лише не допустивши визнання національно-територіальної автономії неросійських народів. Але, щоб не загострювати напружених стосунків із національними політичними силами, вони були готові […] формально визнати автономію, проте лише за умови, що ніяких реальних заходів для її встановлення до скликання Всеросійських Установчих Зборів не буде вжито».

На відміну від них, російські соціалісти «не передбачали ніякої небезпеки для державної єдності Росії у визнанні автономії для національних меншин. Вони були твердо переконані, що це має бути лише другорядне супутнє явище на шляху до соціалізму». Зближували ці, тільки на перший погляд, відмінні підходи категоричне небажання речників як російського лібералізму, так і соціалізму визнавати право народів на державну незалежність. Отже, представники останніх повинні були об’єднувати свої сили, йти на коаліцію один з одним заради досягнення головної мети будь-якого національно-визвольного руху. Справедливості ради треба відзначити, що польські лідери усвідомили цю істину набагато раніше і почали відповідно діяти від перших днів революції.

Не забарилися з активними діями й поляки, котрі мешкали в Україні. З’їзд представників польських організацій на Україні відбувся в другій половині червня 1917 р. Тут, зокрема, обговорювався «Статут прав польської людності на Україні». Серед пунктів вимог українська преса виділила такі: рівність поляків з іншими народами — загальнополітична, релігійна, культурна; заходи щодо вільного розвитку і функціонування мови, захист «економічно-господарських інтересів». «Для вирішення всіх справ народових польських» засновується представницька інституція, яка передбачає і власну виконавчу владу.

Ставлення до української влади та її органів було неоднозначним. З одного боку, польські революціонери вітали своїх українських колег. Так, у Зверненні Польського виконавчого комітету на Русі до УЦР від 7 липня 1917 р. вказувалося: «Простягаєм до Вас руку, Братя Українці, як до найблизчих наших сусідів нашої рідної землі. Вперве можемо порозумітися щиро, як два рівні народи, які при помочі божій матимуть незабаром кожний в своїй власній хаті власну силу і власну волю. Перед Вами і перед нами кольосальна праця, у кожного на власній ниві». А з іншого боку, виявилися й прикрі непорозуміння. З’їзд польських організацій на Русі (18 – 24 червня 1917 р.) «проявив певну обережність стосовно українських справ», навіть у назві своєї репрезентації уникнувши назви «Україна». Причин такої обережності було декілька. Крім того, що поляки боялися дратувати Тимчасовий уряд, значну роль відіграло їхнє прагнення боротися за «курс на створення внутрішньої польської автономії в Україні», а, найголовніше, «шляхи ПВК і Центральної Ради почали стрімко розходитись, особливо після того, як остання заявила про свій намір ліквідувати поміщицьке землеволодіння, що безпосередньо загрожувало латифундіям польських магнатів на Україні». Проте з польських кіл виділилися ліві, які більш активно йшли на співробітництво.

Що ж стосується української сторони, то її лідери були незмінні у своєму прагненні надати рівні права представникам усіх національних меншин. Показова в цьому сенсі стаття Ф. Матушевського, яка побачила світ наприкінці квітня 1917 р. Автор твердив: «Перегортаючи сторінки історії нашого ідейно-політичного руху за той час, коли ми були поневолені, ми не знайдемо зерна неправди за собою у наших відносинах що до инших народів, які живуть на нашій Україні. Навпаки, терплючи національний гніт на собі, ми завжди виступали в обороні кожної найдрібнішої народности, не зважаючи на те, заслужена вона чи ні, культурна вона, чи не культурна».

Насправді й українські демократи у практичній діяльності не завжди вчиняли зважено. Центральна Рада, природно, віддавала перевагу лівому крилу польського руху в Україні. У Центральній Раді полякам було надано 20 місць, але їх посіли «тільки представники ППС – Революційної Фракції – дітища Ю. Пілсудського, ППС – Лівиці і Демократичного Централу».

У світлі цього стислого аналізу українсько-польських взаємин, як вони складалися в Києві, буде цікаво простежити ситуацію в Чернігові — губернському центрі Лівобережжя, де, як уже йшлося, ні великого польського землеволодіння, ні кількісно значного, компактного польського населення не існувало. Це не завадило місцевим полякам на початку червня 1917 р. заснувати в губернському центрі польський громадський клуб, діяльність якого поширювалася на всю губернію, а метою проголошувалося об’єднання всіх поляків, які мешкають у губернії. Називалося й помешкання Клубу — вулиця Воздвиженська, будинок 46. Доречно припустити, що представники Клубу були представлені й на з’їзді, про який уже йшлося, іншими словами, національна робота велася поляками активно й цілеспрямовано.

У розпорядженні авторів цієї розвідки є документ, що дає достатньо повне уявлення про настрої, вимоги, а також ставлення польської общини Чернігова до українських владних структур. Джерело являє собою чернетку резолюцій польського губернського з’їзду. Автор його невідомий, судячи з тексту, це поляк за походженням, який навчався в російській школі. У документі зустрічаються полонізми, хоча їх небагато. Ще одне припущення буде доречним: писала людина, близька до Іллі Шрага, інакше важко зрозуміти скорочення, описки, власне весь вигляд документа — типова чернетка. Якщо він потрапив до паперів керівника Української губернської ради, значить, важливішим був зміст, а не форма. На жаль, документ не датований. Виходячи з його тексту, можна умовно нижньою межею поставити останній тиждень червня, а верхньою — липень 1917 р.

За структурою документ ділиться на дві частини. Перша розпочинається словами: «Ми просимо», далі йдуть 7 конкретних пунктів домовленості з чернігівськими українцями. Цікаво, що підкресленням тексту виділений тільки один із них: «Підтримати в Установих] Збор[ах] вимогу поляків про визнання незалежної, з’єднаної з доступом до Балтійського моря Польщі». Ця вимога ставилася тоді, коли майже вся українська державотворча еліта ще перебувала в полоні автономістських ілюзій. Як тут не згадати Ліну Костенко, яка сформулювала чи не найголовнішу відмінність двох народів: «Усе було в польській історії — і Потоп, і безвихідь, і заглади, й руїни. Але ніколи не було руїни духу». Мабуть, це характерно для поляків, коли невелика група людей, яка мешкає далеко від історичної батьківщини, піклується про долю держави.

Не менший інтерес викликають і вимоги до колег — лідерів українського руху в Чернігові. Польське представництво просило визнати їх як орган, що опікується в губернській Українській раді польськими справами, і надати в ній два місця та по одному — в місцевих органах влади; підтримувати їхні клопотання перед Генеральним Секретаріатом, а особливо щодо визнання цим вищим владним органом рішень з’їзду. Привертає увагу виразна спроба домовитися з українським керівництвом: «Ми зобов’язуємся завжди підтримувати Вас і від Вас просимо підтримки з місцевих питань перед Губернським Комісаром і місцевою владою (цей пункт може мати характер негласної[,] але обов’язкової домовленості)».

Ця своєрідна джентльменська угода ще раз засвідчує, що текст писав хтось добре знайомий зі Шрагом, людина, яка довіряла Іллі Людвиговичу. Проте довіра довірою, але з резолюцій з’їзду на розгляд українцям було передано лише декілька — «C», «D», «E», «F». Cаме їхній зміст і складає другу частину аналізованого документа. Очевидно, що тексти резолюцій в оригіналі писалися польською, про це свідчить і позначення їх латинськими літерами.

У першій з резолюцій йдеться про ставлення до Польського Виконавчого Комітету в Україні. З’їзд засудив акцію «так званого Демократичного Централу», що проявилася в демонстративному залишенні «Червневого з’їзду». Нагадаємо, що саме члени Централу підтримали Центральну Раду й були лівим крилом польського руху в Україні. Чому ж чернігівські поляки підтримали не їх, а достатньо консервативний Виконавчий комітет? Вони виставили мудрий, як на нас, аргумент — конечну потребу «на даний момент історії Польщі ставити на перший [план] принципи національної єдності і солідарності». Це знову-таки — свідчення вищого рівня національної свідомості порівняно з українством, яке значно більшої ваги надавало класовим відмінностям і шляхам їх подолання. Наступний пункт повністю присвячений структурі польської організації, яка претендувала на роль єдиного представника інтересів (як місцевих, так і загальнонаціональних) цієї меншини в губернії. Польський громадсько-політичний Клуб очолив з’їзд, а його статут мав стати статутом усієї організації.

Викликає інтерес резолюція «E», яка формулює засади ставлення до Генерального Секретаріату України. Наведемо зміст повністю: «З’їзд шле найтепліші побажання розквіту ідей, які керують національними, громадськими і політичними трудами Генерального Секретаріату України і, посилаючись на приклади із місцевого життя діяльної підтримки зусиль державотворчих українського народу з боку місцевого польського населення, обіцяючи і в наступному таку підтримку, одночасно однозначно і рішуче просимо у Генерального Секретаріату України визнання представництва польської національної меншини, обраного більшістю поляків, які населяють цю землю, залишаючи за ними повне право вільного вирішення того, хто їх повинен представляти в Уряді України». Отже, ми маємо прецедент визнання за Генеральним Секретаріатом з боку представників польського руху державних повноважень. І це зовсім невипадково. Можливо, поляки раніше зрозуміли те, про що написали майже через століття українські історики: «Створення Генерального Секретаріату стало важливим моментом у розвитку Української революції, українського державотворення ще й тому, що знаменувало початок розмежування владних функцій. Центральна влада [очевидно — Рада] зосереджувалась віднині переважно на законодавчій діяльності, дедалі більше набуваючи рис парламентської інституції, а Генеральний Секретаріат брав на себе функції виконавчого органу, що було чітко зафіксовано в «Декларації Генерального Секретаріату», схваленій Центральною Радою 26 червня 1917 р.». Таким чином, польська община прагнула заручитися прихильністю владної структури, в діяльності якої простежувалися контури майбутнього повноцінного уряду. Знову ж таки польських діячів не бентежила та обставина, що уряд був лівим, а своїх лівих вони не визнавали. Для них найважливішим було визнання власних повноважень на всебічне представництво інтересів польського населення. Розумний і далекоглядний крок.

Але, оскільки йдеться все-таки про мешканців Чернігівщини, то не менш важливим для них було закріплення добрих стосунків із місцевими українцями. Цей аспект знайшов своє відображення в останній із наведених резолюцій: «Ставлення до місцевої Губерніальної Української ради». Польський з’їзд «найщирішим чином дякує за привітання і побажання представника Української ради» і підкреслює, що він «готовий завжди сприяти раді у цілковито справедливому її прагненні до зміцнення національних ідеалів, розквіту культури і громадськості української в Чернігівській губернії».

Таким чином, ми не знаходимо жодного натяку на будь-які проблеми, котрі б затьмарювали відносини між представниками українського й польського рухів у губернії. Обидві сторони дотримувалися політики взаємопідтримки і прагнули до повного порозуміння. Очевидно, позитивну роль у зближенні відіграв і зміст Другого універсалу Центральної Ради. Один із тодішніх українських керівників писав: «Так отже зараз є всі підвалини для спільної роботи народів; нарід український простяг руку російському і усім тим, що населюють Україну. Вся наша праця мусить йти тепера на те, аби зміцнити, поглибшати ці підвалини».

На жаль, нам так і не вдалося з’ясувати, коли проходив польський з’їзд, скільки було учасників, яку кількість польського населення вони репрезентували. Не вдалося встановити й імен лідерів руху в губернії. Далеко не повні підшивки тодішніх місцевих газет, які є головним джерелом інформації, роблять подальші пошуки в цьому напрямку досить проблематичними, хоча й не безнадійними. Проте можна припустити, що з’їзд проходив у липні 1917 р. Його важливим наслідком у плані реалізації досягнутих українсько-польських домовленостей стало вироблення спільного списку кандидатів (№ 4) на виборах до Чернігівської міської думи, які відбулися 6 серпня і здобули блоку українських соціалістів-федералістів і польському представництву найбільшу кількість голосів (3345, 27,4%) і відповідно 16 місць у думі. Виборам передувало «українське віче, впорядковане разом з поляками».

Щоб показати, наскільки глибокі корені пустило українсько-польське співробітництво, доречно процитувати невелику замітку з тогочасної чернігівської газети: «На вічу проти українського руху взагалі, проти літературної мови української виступив миж иншим військовий доктор, «тоже малоросс», «переяславський козак», представник партії кадетів. В промові його були докори Центральній Раді і взагалі українцям, котрі «хлебнули напитка, затуманившего им головы и потеряли нравственное чувство». Промови українців і д. Ретінгера дали кадетам належну відсіч і вітались гучними оплесками. […] В дуже гарній промові голова Чернігівського польського клюбу д. Ретінгер збив антиукраїнські доводи кадетів, зазначив, що поляки на Україні будуть всіма силами підтримувати українців на шляху до автономії України, вказав, що Центральна Українська Рада веде мудру політику і іде певним шляхом до витворення автономних форм, але що ці форми треба зараз таки заповняти українським змістом, щоб народи Росії на Установчих зборах мали перед собою факт практичного переведення в життя автономії України і затвердили сей факт, і що для сього треба українізувати, миж иншим, і городські думи. В кінці д. Ретінгер закликав всіх українців з’єднати всі сили без ріжниці партій, щоб передовсім здобути національну волю, а вже після того взятись за боротьбу класову. Віче почалося привітанням поляків, яке польською мовою сказав од українців д. Карпинський. На привітання одповів д. Ретінгер. Оба вони висловили бажаннє, щоб сумежні і рідні сестри Україна і Польща йшли до кращого життя під прапором обопільної згоди, не забуваючи уроків історії, яка вчить нас, що де сваряться двоє, там третій користується, а тих «третіх» було у нас досить».

Що ж, ці настанови і тепер звучать більше ніж актуально. Зміст замітки наочно демонструє, які сили стояли на заваді українського державотворення. Підтримка поляків, з огляду на те, що їхній національно-визвольний рух визнавали російські праві та центристські партії, була вкрай важливою. Нарешті, порівнявши тексти резолюцій і викладеного в замітці виступу Е. Ретінгера, можна припустити, що він був і автором вище аналізованих резолюцій. Принаймні ідея примату національної єдності над будь-якими іншими міркуваннями виразно простежується в обох документах.

На виборах до Установчих Зборів Української Народної Республіки чернігівські поляки виставили окремий список кандидатів. Чернігівська окружна комісія зареєструвала 15 грудня 1917 р. під № 19 «Список громадсько-політичного клюбу поляків на Чернігівщині».

На жаль, це співробітництво, яке розпочалося так плідно і обіцяло в майбутньому значні дивіденди обом сторонам, тривало недовго. Воно припинилося після поразки Української революції.

На щастя, в історії не гинуть зерна взаєморозуміння, взаємоповаги й відкритості назустріч іншому народові. Настав час повернутися до безцінного досвіду співробітництва і знову, як багато років тому, написати на наших знаменах крилате, священне гасло Йоахіма Лелевеля — «За вашу і нашу свободу!»

Тамара ДЕМЧЕНКО, Оксана ОНІЩЕНКО, м. Чернігів Газета “Світ-інфо”

Мітки: , , , , , ,

Залишити відповідь