Українська справа на Чернігівщині: 1941-1944 рр.

2195d5a-3833-2-2-191941-1945 рік, Чернігівщина—український Сибір, перетин кордонів Росії, Білорусії, України. Земля в огні, йде боротьба але боротьба йде не тільки за збереження одного з тоталітарних устроїв, Чернігівщина українська земля і тут теж борються за Україну!!!

Певною мірою визвольна боротьба яка розгорілась з новою силою в 40-их роках ХХ ст. була продовженням І-х національно-визвольних змагань навіть на рівні біографій учасників. (Див наприклад Василь Плющ Боротьба за українську державу під совєтською владою Підпільні українські організації в Україні у 1920-1941 роках. Розгром української еліти й українського селянства.— Лондон, УВС, 1973 ).

Після нападу Гітлера на Радянський Союз похідні групи ОУН пішли за німцями на схід з метою утворення місцевих адміністрацій на окупованих територіях. Українські націоналісти користуючись тим, що німецька влада ще міцно не вкоренилася та плекаючи надію на те, що в умовах окупаційного режиму можна було вести роботу, котра, зрештою, приведе до незалежності України розпочали організаційну роботу в регіоні. Вони очолювали бургомістрати, управи, старостати, редакції газет, українську допоміжну поліцію та інші установи.

Але на шляху обох організацій, та й звичайних патріотів стояли каральні органи двох тоталітаризмі в – червоного та коричневого. Даний факт може проілюструвати доля членів північної похідної групи ОУН (р), які були відправлені на Чернігівщину для розбудови націоналістичних структур.

Список членів похідної групи й місця їх нової дислокації (вирізка з документа де є повний перелік членів Північної похідної групи). Після 20 липня 1941 року
Північна Група перехід через Житомир
23

Примітки: Боднар Іван був відправлений на Вороніж, але повинен був проходити через Чернігів.
(Див. Відновлення Української держави в 1941 році. Нові документи і матеріали .—К.:УВС,2001.—С.112-113)
З 5-ти членів похідної групи, 1-н Мартинюк ( Марцинюк—неправильно ) Микола у зв’язку з тим, що в результаті жорстокого опору радянськими військами при обороні м. Києва не зміг вчасно досягти Чернігова і був змушений залишитись на Житомирщині (Див. Микола Мартинюк Спогади з підпілля.—Лондон,:УВС, 2000, –С.7-14).

Щодо долі інших, то є неперевірена інформація від нині покійного Андрія Карнабіди – корінного жителя Чернігова. Згідно його свідчень одними з перших кого повісили нацистські окупанти в місті, було троє людей на грудях яких висіла табличка з написом, що вони є українськими націоналістами. Шибениця стояла на місті нинішнього пам’ятника В.І.Леніна, там були начебто художні майстерні.

Але це не завадило націоналістам широко розбудувати сітку та залучити до роботи представників різних верств населення.

За даними управління НКДБ у Чернігівській області в перші дні окупації із Західної України прибули емісари до Бахмацького, Борзнянського, Дмитрівського, Ічнянського, Козелецького, Ніжинського, Носівського, Остерського районів, які займалися розповсюдженням націоналістичних ідей, повідомляє сайт Чернігівського обласного архіву (Докладніше http://cn.archives.gov.ua).  Проте у інформації архівістів є і сумнівна інформація, наприклад про участь у розбудові чернігівського підпілля ОУН: – колишнього білоемігранта генерала Г. Захвалинського, після приїзду на Україну призначеного начальником всеукраїнської поліції, галичанин Д. Вершигора – начальник Козелецької районної поліції, О. Пахолок – начальник обласної поліції та інші. Так, джерела називають Захвалинського – Петром (Див. http://exlibris.org.ua/buk/r02.html), офіцером армії УНР в еміграції, що жив у Франції проте аж ніяк не представником «білого руху» і генералом. До речі, історичні джерела, наприклад довідник Ярослава Тинченка «Офіцерський корпус армії УНР (1917-1921)» такого офіцера не знають. Відомо тільки про існування крутянина Сергія Захвалинського, та хорунжого Костя Захвалинського.

Раз-два, до бою, не шкодуй собою

Більш детально про роботу націоналістів розповідає у Протоколі допита житель Чернігова, журналіст Іван Курач (Див. Протокол допроса Курача Ивана Васильевича, г. Львов, 22 июля 1946 г.) 

Він був кореспондентом газети «Комуніст», після того як потрапив у полон до німців на Житомирщині пішов до м. Київ, де знайшов знайомого Олексія Кухаря, котрий до війни теж працював у газеті «Комуніст». Він вже був знайомий з українськими націоналістами, з деякими ними він і познайомив Курача: це Олексій Пахолка, Федір Пипа, та відомий Курачу під псевдонімом «Батько».

У Протоколі допиту наводяться дані націоналістів з якими контактував Іван Курач: «Батько» був значним націоналістом, членом ОУН (М), прибув до східної України за наказом проводу ОУН (М) для створення націоналістичних осередків.

Курач11

м. Чернігів. 18.08.1938. Курач Надія Кіндратівна, Інна Іванівна Курач (Вачнадзе), Курач Іван Васильович. З особистого архіву п. Інесси Вачнадзе

Його прикмети: тоді йому було 32-33 роки, вище середнього зросту, міцної статури, воли зачесані доверху, трішки сутулий. Його характерна прикмета те, що він є трішки розкосим.

Пахолка Олексій прибув на Сх. Україну з м. Дрогобич Львівської області за наказом проводу ОУН (М).
Його прикмети: йому приблизно 25-26 рр., вище середнього зросту, шатен, волосся злегка в’ється, зачісує їх назад.
Пипа Федір, уродженець Уманського повіту Київської області, до війни він працював у редакції львівської газети «Вільна Україна», здається на посаді коректора, Після відходу німців з Чернігова він втік до Львова, до я його бачив востаннє у серпні 1944.

Його прикмети: 1914 року народження, середнього зросту, повнолиций, шевелюра велика, чорна, очі карі».
У жовтні 1941 р. Іван Курач разом з Олексієм Пахолок та Федором Пипа від’їхав до Чернігова, де Пахолок зайняв пост керівника поліції, а Пипа директора газети «Українське Полісся», Іван Курач став його заступником.

В цей же час до Чернігова прибули з Галичини члени ОУН бандерівської «Сергій» та «Остапенко». У грудні 1941 Івана Курача разом з Піпою арештувало гестапо. У січні вони 1942 р. вийшли з тюрми і Іван Курач вступив до організації ОУН (Б), йому було присвоєно псевдо «Чигирин». В цей час до Чернігова прибув бандерівець Гончаренко з Галичини та мельниківець Семенець з пвн. Буковини. Як мельниківці так і бандерівці проводили пропагандистську та вербувальну роботу серед молоді та інтелігенції.

В ті часи бандерівцями були завербовані: бургомістр чернігівської міжрайонної управи – інженер Дюбко, завідуючий клубом «Січ» Анатолій Приходько, за професією музика, колишні викладачі Чернігівського педінституту Федоров і Григорій Ребенок, співробітник управи Гуцев та інші.

Як бандерівці так і мельниківці розбудовували організації у раді районів Чернігівської області, зокрема у Любецькому, Ніжинському, Остерському, Козелецькому, Березнянському, Городнянському, Конотопському та Бахмацькому. В Любецькому районі Пахолка завербував Чугай –керівник районної поліції та Шульга працівник районної управи.

В Чернігові як мельниківці так і бандерівці проводили розбудову організації, проте у поширюваній інформації агітували як проти радянської влади, так і проти один одного.

На початку лютого 1942 р. були створені проводи «мельниківські» та «бандерівські». Керівником проводі ОУН (М) був Семенець, його заступниками Пахолка та Пипа.

Бандерівській обласний провід був створений у двох місцях Чернігові та Ніжині. Зроблено це було з двох причин: тому, що німці збільшили репресії проти галичан, що прибули із Зх. України, по-друге пересуватися по районам зайнятими німецькими військами стало важко, так як для цього потрібні були пропуски надані комендатурами.

Керівником Чернігівського обласного проводу ОУН (б) був галичанин «Карпо», котрий постійно знаходився у Ніжині. Я його жодного разу не бачив, проте від інших учасників проводу, що він знаходився на напівлегальному положенні і займався тільки розбудовою організації. Його заступниками були Остапенко, Сергій і Іван Курач.

Головне завдання як ОУН (Б) так і ОУН (М) була розбудова організації в районах. З метою пропаганди організації отримували націоналістичну літературу яку поширювали серед молоді та інтелігенції.
ОУН (Б) отримувала літературу з Києва де провідником ОУН на всі східні області був Дмитро Мирон – Орлик. Остапенко декілька разів виїздив до Києва за літературою, а Сергій до Ніжина за інструкціями. Мені ж була доручена організаційна роботу, головним чином я мВ знайти людей яких би можна було завербувати до організації.

11

Остання сторінка газети “Українське Полісся”, внизу стоїть підпис Відповідального редактора Федора Піпи

Окрім Протокола допита Івана Курача про роботу націоналістів у ті часи в Чернігові, зокрема існування клубу «Січ» розповідає архівна кримінальна справа №17736+П, фігурантом якої є Анатолій Михайлович Приходько, 1911 року народження, що зберігається в архіві управління Служби безпеки України в Чернігівській області (Див. Людмила Студьонова Театр окупованого Чернігова 1941-1943 рр. Актор В. П. Ігнатенко (1920- 2007) // Сіверянський літопис. – 2009. – № 2-3. – С. 150-162.). У жовтні 1941 року він прибув на постійне місце проживання до Чернігова. На початку листопада зустрів Івана Курача, довоєнного знайомого по роботі у «Клубі радторгслужбовців». Він розповів Анатолію Приходьку, що приїхав з Києва для налагодження видання газети “Українське Полісся”.

На прохання знайомого допомогти із працевлаштуванням, Іван Курач відповів: «Ви зайдіть в редакцію, робота для вас знайдеться, оскільки в місті планується організація клубу». Наступного дня Анатолій Приходько завітав до редакції. Упродовж кількох днів разом з іншими перевозив меблі, оформляв вивіску з назвою газети. Як заступник редактора «Українського Полісся» Іван Курач познайомив Приходька з перекладачем при міській управі Михайлом Семенцем, який вільно володів німецькою, угорською, польською та іншими мовами.

Пізніше Семенець обійняв посаду завідувача відділу культури та освіти Чернігівської районної управи. Іван Курач відрекомендував Анатолія Приходька як колишнього клубного працівника, який є найкращою кандидатурою на посаду керівника новоствореного клубу. Михайло Семенець на це відповів так: «При наявності ініціативи та бажання ви зможете виконати цю роботу, і вам буде надана допомога».

Того ж дня Анатолій Приходько підписав клопотання на ім’я Євгена Азарова: «З метою популяризації українського національного мистецтва виникла необхідність організувати в місті Чернігові клуб, до складу якого б входили б такі трупи: театральна, вокальна, хореографічна, оркестрова та інші, які б могли популяризувати серед населення міста Чернігова українське національне мистецтво. Ініціативу в організації такого клубу беру на себе я, за що перед вами несу повну відповідальність. Приходько».

19 листопада 1941 року Анатолій Приходько і Михайло Семенець побували у німецькій комендатурі, де на своє клопотання відкрити клуб отримали дозвіл. Перший став виконавчим директором клубу, другий – ідейним.
За пропозицією Михайла Семенця клуб отримав назву «Січ», на зразок національно-молодіжної організації з аналогічною назвою у Західній Україні. Він наполягав, щоб членами клубу були лише українці, навіть виступав за звільнення акторів-росіян. Зміст існування клубу «Січ» за Семенцем полягав у тому, щоб об’єднати широкі маси українців, зокрема молоді, навколо ідеї національного відродження з подальшим використанням їх у боротьбі за незалежність України.

Як випливає із справи №17736+П, робота клубу складалася з легального і нелегального напрямків. Відкрито пропагувалась українська етнокультура на театральній сцені – чернігівці дивилися вистави за вітчизняними класичними п’єсами, насичені народними мелодіями, а також слухали лекції з історії України з використанням західноукраїнських видань історичних книжок, які роздавав Михайло Семенець. Всебічне вивчення та відбір членів клубу для подальшої серйозної націоналістичної роботи відбувалися таємно.

Михайло Семенець не приховував від Анатолія Приходька своєї приналежності до ОУН. Говорив, що ворогами українського народу є як «російські окупанти», так і німці. Називав себе прихильником Андрія Мельника, якого бачив майбутнім вождем України. Розповідав про ідеологію, структуру та кінцеву мету ОУН. Ознайомив Приходька з десятьма заповідями членів ОУН, а редактор газети «Українське Полісся» Федір Піпа видав йому значок тризуба, який він носив на лацкані піджака. Анатолій Приходько показав, що Федір Піпа та Іван Курач поділяли націоналістичні погляди Михайла Семенця і, на його думку, були членами ОУН.

Клуб було створено на початку грудня 1941 року. (Культурне життя Чернігова //Українське полісся.—10 грудня.—1941р.—С.2)

У січні 1942 року клуб розташувався в Казанській церкві по вул. Коцюбинського, 7. До війни тут працював обласний радіокомітет. В церкві клуб перебував до кінця 1942 року.

Анатолій Приходько мав значну підтримку з боку інших членів ОУН, які обіймали тоді керівні посади у Чернігові і містах області. Це

Олекса Похолок – начальник обласної поліції, вирішив питання про надання приміщення для проведення театральних постановок (приміщення обласної поліції);

Степан Тураш – його заступник, всіляко сприяв роботі театру; начальник міської поліції Дорот, вирішив питання щодо транспорту;

Павло Львович Дюбко – староста Чернігівської районної управи, два рази надавав за рахунок бюджету райуправи матеріальну допомогу загальним обсягом 10 тис. крб.;

заступник начальника біржі праці в м. Ріпки Пінчук, надавав списки кандидатів для запису в театральну групу (два списки по 25 чоловік), критерієм відбору була не наявність таланту, а національна зорієнтованість;

інспектор відділу культури і освіти Григорій Ребенок (пізніше староста міської управи), сприяв вирішенню організаційних питань та затвердженню репертуару;

завідувач відділу культури та освіти міської управи Степан Гаврилович Баран-Бутович, затверджував репертуар клубу, підписував звіти;

начальник Остерської районної поліції Олексюк, організовував гастролі клубу в м. Остер.

Завдяки їм були вирішені проблеми приміщення, транспорту, матеріальних потреб клубу, набору людей у театральні групи, затвердження репертуару, гастрольних поїздок.

Після репресій нацистів проти українських націоналістів у 1942 році у березні 1942 року, майже всі вищеназвані особи арештовувалися, Тураш та Дюбко були розстріляні, а Михайло Семенець після викликів до “СД”, у березні раптово зник. Клуб за назвою «Січ» продовжував своє існування. До його роботи було залучено 50 осіб. Склад та кількість людей у гуртках постійно змінювались. На сторінках архівної справи фігурують такі керівники та активісти клубу:
Приходько Анатолій Михайлович – директор.
Любимов Григорій Володимирович – художній керівник.
Бравірська Євдокія Орестівна – режисер.
Захарченко Дорина Петрівна – керівник гуртка по вокалу.
Тимченко Марія Андріївна – хореограф.
Реряєв Павло Трохимович – хореограф.
Володимирська Ніна Федорівна – звукорежисер.
Курдюмов Анатолій Миколайович – звукорежисер.
Дольнікова Валентина Микитівна – помічник режисера.
Пінчук Леонід.
Булах Михайло.
Ігнатенко Володимир Пимонович – актор.
Клочицький Олексій Григорович.
Клинцов Микола Ілліч.
Жукоцька (Клочицька) Валентина Степанівна.
Досюк Михайло – актор.
Льодова Марія – актриса.
Після розправи німців над націоналістами театр втратив український колорит і став звичайним. За вказівкою німецької влади клуб «Січ» був реорганізований у професійне театральне об’єднання. У грудні 1942 року перетворений на міський театр імені І. Котляревського.
ОУН для пропаганди намагалася й використовувати й газету «Українське полісся» до початку репресій нацистів проти українських націоналістів – весна 1942 р. Так в статті за 2 листопада зазначено, що найвищою емблемою України є золотий тризуб на блакитному полі щита, і жовто-блакитний прапор. В тому ж номері у статті за підписом Петра Олійника вказано «…На полі кривавого змагання зложили своє життя велетні наших визвольних змагань отам. Симон Петлюра, полк. Євген Коновалець… і ніколи не сходили з поля боротьби, бо тут ішло забуття і розвиток всієї української нації…». Яка любов до України але й яка наївна віра у зміни, віра у брунатного окупанта, який через декілька місяців знищить всіх цих журналістів-патріотів. Але статті, що публікувались в газеті в ті далекі часи 1941 року дивним чином перегукуються з текстами, написаними нашими сучасниками в 1991 чи 2001, та ж віра, та ж любов до України але, й таж наївність.

З «Українського полісся» ми довідуємось і про активізацію української інтелігенції, організованої фракціями ОУН(м) та ОУН(б) на ниві спільної української роботи, зокрема про відродження в області «Просвіт». «…Просвіти повинні займатися виключно культурними справами в селах та містах… Вони організовують та керують співочими, драматичними, музичними і іншими гуртками, влаштовують наукові доповіді, літературні вечори…» (Петро Криниця. Любов до нації //УП.—23 листопада .—1941р.—С.4 Петро Криниця.) Одним з перших населених пунктів де відкрилася «Просвіта» стало м. Мена. Тут в районі відкрилося 3 клуби, в самій Мені організовано бібліотеку, художні гуртки. А 30 листопада навіть демонструвався фільм «Пісня про любов»[ Ф. Поліський. Братерство нашого народу//Українське полісся.—5 грудня.—1941р.—С.4 ]. Відкривалися «Просвіти» і по інших населених пунктах, наприклад 4 січня відкрито у с. Слабине[Томаша Г.М.. Українська просвіта //Українське полісся.—4 січня.—1942р.—С.4]. Зусиллями інтелігенції після 23-літнього кривавого совєтського забуття відроджувались українські традиції. Наприклад на Різдво прихожанами українських церков було зорганізовано вертеп[Традиційна різдвяна зірка //Українське полісся.—11 січня .—1942р.—С.4].

22

Перша сторінка газети “Українське Полісся”

Але недовго тривало українське відродження. Воно було потоплено в крові гітлерівськими окупантами.
У січні-лютому 1942 року німецька влада арештувала та знищила багатьох як членів фракцій ОУН(М) чи ОУН (Б) так і звичайних патріотів, які легально працювали в різних установах.

Тураш і Дюбко були розстріляні. Михайла Семенця декілька разів викликали до СД, розташованого по вулиці Переця в будинку колишнього гуртожитку педінституту. Очільником СД був німецький офіцер Бродбек. Після тих викликів він зник.

Іван Курач був вдруге арештований німцями у квітні 42 року, і перебував під арештом 45 днів у Чернігівській тюрмі.

Як розповідає Іван Курач у Протоколі допиту: «Визивали мене на допити доволі часто і вимагали щоб я розповів про свої зв’язки з націоналістами і про практичну роботу цієї організації. Я вирішив показів німцям не давати і тому всіляко намагався уникати відповіді на їх питання».

В результаті моїх негараздів Іван Курач врешті-решт був приговорений до розстрілу і втік з машини, яка везла його та інших ув’язнених. Переховувався він у с. Павлівка Любецького району до березня 1942 р. а далі відхід до Львова і боротьба з комуно-більшовизмом у підпіллі до арешту у 1946 р.
Проте незважаючи на репресії, вже у березні-квітні 1942 року бандерівці створюють у Чернігові новий підпільний обласний провід. Активну роботу у розбудові місцевої організації взяли члени київського проводу організації Остапенко та Савченко. Подібна робота проводилась і в районах.

Нацистські окупанти жорстоко переслідували українське підпілля. У травні 1942 року СД було заарештовано значну частину обласного проводу, а в серпні розгромлено Ніжинський осередок ОУН (Б).
Розгромлений осередок був центром націоналістичного руху на півдні Чернігівщини, згідно твердження Т.Демченко та С.Бутко, член Ніжинської організації користуючись фальшивими документами на ім’я Романа Геращенка, заснував осередок ОУН(Б) в Ічні. Він складався з трьох осіб на чолі з місцевим поліцаєм Володимиром Кметою, але довкола нього гуртувалося чимало прихильників , зокрема й артисти місцевого театру [Тамара Демченко, Сергій Бутко Український національно-визвольний рух на Чернігівщині//Чернігівщина incognita. — Чернігів, 2004. — С.123].

Допомагає висвітлити «псевдо» Романа Геращенка та і взагалі всю цю історію, нещодавно опубліковані краєзнавчі дослідження Балабая В. І.

Так під псевдонімом Роман Геращенко ховався «Архип Кмета— уродженець Ічні, який у 1923 р. разом з отаманом Ангелом залишив її. Був бургомістром десь на Зх. Україні. Приїхавши до Ічні створив осередок ОУН, привіз літературу з Ніжина. Гестапо дізналось про ОУН, але знайти не змогли. До складу ОУН входили—молоді хлопці Володимир Кмета (племінник), Віктор Омельченко, Павло Шевченко, лікар… Доля їх сумна, В. Омельченко, П. Шевченко отримали по 10 років таборів. А Володимира Кмета спіймали через декілька місяців у формі офіцера ЧА. Ревтрибунал у Києві виніс йому смертельний вирок» [Балабай В.І. На замлі Ічнянській. — Ніжин, 2004. — С.215, 221].

2015_05_10_viyna_foto_8

м. Чернігів

На Ічнянщині впродовж літа 1944 р. діяла невелика група (до 5 осіб) під проводом “Моряка” (Олексія Савченка). Вона, як зазначено в документах НКДБ, “ведет среди населения украинскую антисоветскую националистическую агитацию, вовлекает в банду антисоветски настроенных лиц, грабит колхозы”. Одним з напрямків діяльності повстанців було розповсюдження листів і листівок, в яких населення закликали підтримати боротьбу за самостійність України, а також вели пропаганду проти колгоспів, вказуючи, що на Західній Україні їх нема, земля поділена між селянами, а тому треба забирати собі хліб після обмолоту. Голів сільрад попереджали, якщо вони й далі будуть знущатися з людей, то на них чекає суворе покарання. Проте у серпні-жовтні 1944 р. ця група була повністю ліквідована. Восени 1944 р. з Рівненських лісів на Вінниччину і далі на схід вирушила група під проводом “Баті” чисельністю до 50 осіб. До неї входили уродженці Чернігівщини та інших східних областей.

Про масштаби української визвольної боротьби на Чернігівщині певною мірою дає уявлення інформація наркома держбезпеки УРСР Савченка від 5 березня 1944 р. У ній московське керівництво повідомлялося, що в області виявлено шість осередків ОУН, 45 учасників ОУН, заарештовано – 15, “розробляється – 22, розшукується – 8 чол”. У боротьбі проти народу чекісти не зупинялися і перед провокаціями. Внаслідок вербування у фальшиву ОУН тільки у так званій Конотопській окрузі, “осередки” якої “засновували”, зокрема, в Бахмацькому, Ніжинському, Борзнянському районах області, 35 свідомих українців потрапили до в’язниці. З іншого боку, трагічні наслідки підступної операції НКДБ, проведеної у 1944 р. не тільки у Чернігівській, але й Дніпропетровській, Полтавській, Київській, Миколаївській, Сумській областях, показують значний національно-патріотичний потенціал тогочасного суспільства, насамперед це стосується сільської інтелігенції.

Чернігівській історик та журналіст Сергій Павленко, спираючись на численні документи, показує широкомасштабний опір більшовицькій тиранії, що його чинило населення області у 1944 – до початку 50-х рр. Він твердить, що за окремі тижні оперативні зведення про дії повстанських груп і загонів на Чернігівщині нічим не відрізнялися від зведень руху опору на Івано-Франківщині, Рівненщині, але “за своїм складом і політичною спрямованістю чернігівські збройні формування були дуже строкаті. Лише незначний їх відсоток у своїй діяльності керувався вимогами ОУН – УПА. Інші ж здебільшого не мали чіткої мети. З національно-визвольною ідеологією вони були не обізнані”.

Але повернемось до Ніжина, ще одним чільним діячем національного руху був випускник філологічного факультету Учительського інституту ім. М. Гоголя Леонід Полтава (справжнє прізвище Пархоменко ). Він під разом з провідником ОУН (Б) на Роменщині другом «Остапом» розбудовував антифашистське підпілля та у 1941-42 роках працював у газеті «Відродження» (м. Ромни). Але гестапо зацікавилось ним і він був примушений тікати [Лариса Йолкіна. Смак сонця — смак життя // Леонід Полтава. Тисяча сімсот дев’ять. — К.:УВС, 2004. — С.7].

УПА на Чернігівщині

Окремого дослідження потребує вивчення діяльності загонів УПА на теренах Чернігівщини. Так у другій половині 1943 року з групи УПА-Південь командира Енея були вислані курені Негуса і Мажа для підкріплення вже діючих загонів на Сході.

Влітку 1943 року з Волині в рейд на північно-східні землі вирушила військова частина УПА під командою «Верещаки» і «Євгена». В лісах Чернігівщини діяв загін майора Тимошенка[Г. Іванущенко Г.М.Залізом і кров’ю. Історико-документальні нариси.—Суми: «Собор», 2001.—С.122].

CXNrc3NWsAAyTod

Протягом нетривалого часу літа 1944 року на території Ічнянщини діяла невелика група під проводом Моряка. Також восени 1944 року під керівництвом «Баті» з Рівненщини на схід вирушила група в 50 чоловік. Складалась вона з уродженців Чернігівщини та інших областей [Тамара Демченко Сергій Бутко Український національно-визвольний рух на Чернігівщині//Чернігівщина incognita.—Чернігів, 2004.—С.124-125].

Нерозв’язаним питанням залишається діяльність загону «Проти Гітлера та Сталіна» ліквідований у березні з’єднанням Сабурова[Г. Іванущенко Г.М.Залізом і кров’ю. Історико-документальні нариси.—Суми: «Собор», 2001.—С.122]. Згадує про існування цього загону й голова СБ ОУН С. Мечник. Інформація про його існування дійшла до нього з Рокитнянського району Київської обл. Загін згідно повідомлення видавав себе за ОУН[С. Мечник У боротьбі проти московської агентури.—Мюнхен.:УВС, 1980.—С.79]. Цілком можливо, що це була якась провокація НКВД, які на той час комуністи використовували у боротьбі проти націоналістів.

Малодослідженим залишається питання участі уродженців Чернігівщини в УПА, тобто участь в бойових діях які відбувались на Зх. Україні. Як свідчать віднайдені документи, в УПА воювала вся Україна. Зокрема й Чернігівщина яка відома як район, центр партизанського руху під проводом Ковпака і Федорова. Спробуємо дещо розкрити це питання, з цією метою повернемося до Яворівського архіву, серед невідомих вояків визначено також —курінного «Лісового», який помер від тифу 1945 р. ,– це Андрій родом з Чернігівщини, був ст. лейтенантом ЧА. Варто відзначити й внесок Чернігівців у розгром військ НКВД у бою під Гурбами в квітні 1944 року—найбільшому бою УПА. Ось як описує внесок чернігівців у розгром учасник Гурбенських боїв майор Косенко «Командир довідавшись , що у Бущі є 80-100 більшовиків і танки доручив ударній групі командира Бувалого прочистити шлях. Ударна група була під командою старшого лейтенанта Кузьмича була зорганізована не так давно, алке слава про неї серед наших бійців і цивільного населення розійшлась досить широко. Складалась вона із бійців Чернігівської і Сумської областей. Під оглядом військовим стояла досить високо ,– майже всі були учасниками совєтсько-німецької війни, старі вояки УПА.

— Друзі, за мною!—скомандував ст.. лейтенант Кузьмич, і група , перейшовши міст, розстрільною почала облягати село. Почулись перші постріли, а далі серії з кулеметів. Зав’язався бій . Бій не звичайний, а вуличний , що вимагає особливого уміння. Але Кузьмич майстер до нього. І дійсно будинок за будинком переходить до наших рук,–ворог відступає…Але раптом посунули танки… Бійці Кузьмича накидаються на стальну потвору і закидають її гранатами…
Кузьмич командує:
— Вперед!
Ворог відступає.» [Майор Косенко Бущанський прорив // Ігор Марчук, Олег Тищенко Гурби: квітень 44-го.—Рівне.:Перспектива, 2002.—С.43].
Нещодавно дослідники виявили псевдоніми декількох невідомих повстанців, уродженців Чернігівщини ,які загинули під Гурбами.
1. Прізвище, ім’я, по-батькові – невідомо; Рік народження – невідомо; військова функція – кулеметник; псевдонім – Десна; місце народження – Чернігівщина.
2. Прізвище, ім’я, по-батькові – невідомо; Рік народження – невідомо; військова функція – повстанець; псевдонім – Кубанець; місце народження – Чернігівщина.
[Олександр Денищук Герої Гурбенської битви.—Рівне, 2005.—С.31–32].

Багато прізвищ Чернігівців ми можемо знайти в оприлюднених В. Сергійчуком документах —7 папок з картками обліку вояків УПА захоплених в 1944 році НКВД, зних чернігівців 98.
[Володимир Сергійчук. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. — К.: Дніпро, 1996. — С. 437-442].

Бандерівці з Холмів

Саме з них, складалася група з 20 чоловік з колишніх поліцаїв Чернігівщини та Сумщини, , яких німці евакуювали восени 1943 р. до м. Дубно, яку у травні 1944 р. направили для підпільної роботи до Чернігівської та Сумської областей з Волині. (Див.[Тамара Демченко Сергій Бутко Український національно-визвольний рух на Чернігівщині//Чернігівщина incognita.—Чернігів, 2004.—С.124-125].).

Детальніше про це розповідає холминській краєзнавець Віталій Запорожець на сайті “Холми. З минулого в майбутнє” :

«З кримінальних справ видно, що вони не брали участі у розстрілах сімей активістів, євреїв, комсомольців, комуністів. Цю брудну роботу за наказом німецького коменданта виконували німці, мадяри», – пише  про певну частину поліцаїв Сергій Павленко.

Колінченко Степан Іванович розповідав, що нікого ми з холминців не вбили. Рядові холминські поліцаї з гвинтівками несли патрульну службу, охороняли вночі село. Коли у серпні 1943 року в Холмах почули фронтову канонаду, холминські поліцаї знали: хоч на їхніх руках немає крові, сподіватися на прощення від Сталіна – все одно, що повіситися на кінській волосині. Залишили родини й поїхали обозом на Захід. Під Дубном на Рівненщині стали для перепочинку.

Куди далі? У Німеччину? Класти голови за Гітлера? Боже збав!

– І тут дізналися, – розповідає  Степан Іванович, – що під Дубном є якісь бандерівці, які не визнають і німців, і більшовиків. Такого ми ще не чули, але це нам сподобалося, бо ми самі розуміли, що Сталін і Гітлер – найбільші у світі підлюки.

Зі свідчень спійманого Назара Корха:                                                                                                                       “У цьому селі нам стали розповідати про бандерівців і що вони борються за самостійну Україну. Після цього нас викликали до сотенного Калини і його помічника Кушніра, котрий запропонував вступити в УПА… і розповів при цьому про мету і завдання УПА, що вона бореться проти німців і більшовиків за самостійність України. Я та інші жандарми дали згоду і були записані в УПА. Тут мені дали псевдонім “Сорока”.

В УПА з Холмів записалося чоловік 30. За документами, новачки-східняки, які нічого не чули про вільну Україну, штудіювали “націоналістичну літературу”. Їм читали лекції. Щодня холминці займалися стройовою, бойовою підготовкою, охороняли села. Згодом склали присягу, “зміст якої зводився до того, щоб бути вірним Україні і нещадно боротися проти німців і більшовиків”. Разів п’ять брали участь у боях з німцями. Переважно нападали на відступаючих, щоб запастися зброєю. Як штаб німецький брали, одного холминця поранило…

Із довідки архіву СБУ холминця-бандерівця Івана Кривошея:                                                                   “Банда Докса” – курінь  УПА (в якій він служив), кілька разів брала участь у боях проти німецької армії, проти окремих її підрозділів. Зсправи – у грудні 1943 року після бою з фашистами Павло Щербак потрапив у полон до німців. Три місяці його тримали в тюрмі у Львові, потім у Перемишлі, Пистоварці. В’язня звільнила Червона армія. І він ще встиг у її лавах повоювати в останніх боях з фашистами!

У  Чорному Клині  Степан Іванович підхопив коросту. Хазяйка, в якої був на постої, порадила сходити на хутір, де жив дід-знахар. На дорозі раптом попередупобачив німців. Швидко кинув пістолет у сніг. Помах  руки побачили німці. Почали шукати, що кинув. Не знайшли. “Бандеровець?” – питали. Відмова  їх  не переконала, вони вже готувалися  розстріляти невідомого. Порятував їхній офіцер. Він знав  російську мову. Підійшов, спитав, за що розстрілюють. Затриманий розповів, що живе в Чорному Клині і захворів на коросту. Показав йому тіло.Офіцер дав команду відпустити.

Коли прийшла Червона армія, командування УПА наказало здати зброю на зберігання. І поселили в лісі у схроні. Було там душ сто. Сиділи шість тижнів, доки поряд ішов бій за річку. То червоні її завоюють, то німці. Потім Колінченко  з товаришем вирішили піти на фронт. Не те, що не вірили «бандерівцям», але ж , як сказали, були не сліпі. Вистояти проти Червоної армії було неможливо, підкорилися силі. Записалися  до армії, як місцеві жителі, потрапили в маршовий батальйон на підготовку. У розповіді Степан Іванович зазанчає, що вирішив там зізнатися. Далі справи пішли по-іншому.

«Бандерівця» відправили  в табір,  під Подольськ. Годували нормально. Військовий пайок. Гадав, що справи  кепські – будуть судити. Почав проситися,  щоб краще направили на фронт, та далі був Луганськ. Став шахтарем, та таким, що якось виконав  план на 995 процентів. Представили до ордена. Але відповідна служба підказала, хто і ким був, і все відмінили.

У 1946 році  судили і дали 10 років. Чотири роки пиляв ліс на Уралі. Коли туди їхав, мав 76 кілограмів, а переводили звідти з вагою 40 кілограмів. Але вижив. Повернувся додому 1957 року. Жив у Ченчиках. Працював на будівництві клубу в Холмах і підробляв як пічник.

Зі справи архіву СБУ холминця-бандерівця Назара Корха:                                                                                    « Бандерівці», дізнавшись, що Червона армія зайняла Рівне, відразу всіх обеззброїли, розставили по квартирах, попередили, коли червоні проходитимуть, у бій з ними не вступати, бо дуже велика сила. Після проходу Червоної армії знову за сигналом зібратися по підрозділах і чекати вказівок. Однак Назар Корх, переконавшись у безперспективності боротьби, адже не така сила Німеччина, а й та відступає, з’явився у військкомат і потрапив у штрафну роту. Після поранення під Вільном, а згодом Кенігсбергом війна для нього закінчилася».

Інакше склалася доля інших холминських поліцаїв. Дехто з них теж були мобілізовані в Червону армію і загинули на фронті. Чимало залишилось в УПА. Під час прочісування лісу загинув холминець Микола Єременко і 37 «бандерівців». Переслідувані армійськими спецчастинами, упівці ховались у селах, сховах. У червні 1944 року десять з них отримали завдання пробратися додому, в Холминський район, будити Схід, “вести агітацію за самостійну Україну”. Дійшли з труднощами. Чиясь необережність призвела до провалу групи.

На всіх, як і на тих холминських поліцаїв, хто після 1944-го громив німців у штрафбатах, чекали тюрми, табори, 10 – 25-річне спокутування своїх та чужих гріхів.

Бойова діяльність УПА і « Банда Докса»

( саме по  цьому формуванню проходять холминці-бандерівці у  справах архіву СБУ )

Українська повстанська армія (УПА) — підпільна збройно-політична формація, cтворена  на Заходi України у червнi 1941 року представниками Уряду Української Народної Республіки в екзилі; у жовтні 1942 року назву перейнято ОУН. Головне завдання УПА – оборона та звільнення українського населення як від німецької, так і від радянської окупацій. УПА діяла по 1953 рiк, коли активнi її дiї припинено, а окремi вогнища спротиву дiяли впродовж 1950-60-х рокiв. З 1943 по 1950 роки Головним Командиром УПА був генерал Роман Шухевич.

Територіально УПА ділилася утроє: УПА-Північ (Волинська, Рівенська і частина Житомирської та Київської областей); УПА-Захід (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська та частини Закарпатської і Чернівецької областей), з окремою воєнною округою «Сян» (Перемищина, Холмщина, Лемківщина); УПА-Південь (частини Вінницької і Хмельницької областей). Групи ділилися на воєнні округи, а округи – на тактичні відтинки. Спроби утворити четверту групу УПА-Схід не здійснилися.

***

Перші загони під назвою УПА—”Поліська Січ” створив з вибухом Другої світової війни отаман Тарас Бульба-Боровець в районі поліського села Олевського для боротьби з більшовиками, які декілька років раніш, разом з німцями, окупували Польщу. З осені 1942 року почали паралельно створюватися збройні загони ОУН на Поліссі й Волині, очолені Степаном Бандерoю, що також прийняли назву УПА. Ці загони 18 серпня 1943 роззброїли УПА—”Поліська Січ” Тараса Бульби: деякі члени останньої увійшли до нової УПА, яка, спираючись на мережу ОУН на північно-західних українських землях, набирала розмаху. З Бульбою співпрацювали члени ОУН під керівництвом А. Мельника, у яких були свої військові табори на півдні Крем’янеччини та Володимирщини.

УПА постала на Поліссі й Волині передусім як  для оборони населення перед німецьким терором, так і для оборони перед радянськими партизанами, які взимку 1942—43 років наступали з білоруських лісів, грабували населення — та своїми акціями провокували ще сильніші німецькі репресії.  Творці УПА розглядали її як можливий зародок реґулярної української армії.

На  1944 рік в УПА-Північ були такі курені: курінь — командир «Сторчан», курінь — командир «Мамая», курінь — командир «Довбенко», курінь — командир «Птах», курінь — командир «Бистрий», курінь — командир «Докс», курінь — командир «Бувалий», курінь — командир «Лихо», курінь — командир «Макс», курінь — командир «Саблюк»,

У квітні 1944 р. більшовики згуртували на відтинку Шепетівка – Рівне – Збараж  великі сили своїх військ і в безустанних боях з поодинокими відділами УПА замкнули в “котлі” Гурбенських лісів більшість відділів північної частини УПА-Північ під командуванням  к-ра Ясеня, а саме: курінь Сторчана, курінь Мамая, курінь Дика, курінь Докса, курінь Довбенка, курінь Бувалого, курінь Андрія-Шума, курінь Залізняка та сотню Ваньки, разом близько 5.000 бійців УПА. В наступ проти тих частин УПА кинуло більшовицьке командування 5 бригад НКВС, силою 30.000 бійців з гарматами, танками і літаками.

Автор Юрко Журавель

Автор Юрко Журавель

Провідником 1-ї Київської округи УПА був  Микола Свистун.  8 грудня 1944 року, важкопоранений у сутичці зі спецгрупою НКВС у Кремянецько-Дубнівських лісах Микола Свистун підірвався гранатою , щоб не потрапити в полон. Нагороджений Золотим Хрестом за Бойові заслуги 1-го класу. Після його смерті , його частини очолив Семен Котик, «Докс».

Робота частинами НКВС по знищенню загонів «бандитсько-повстанського елемента» розпочалася з травня 1944 року. Згідно з їхніми донесеннями  15 травня 1944 року було ліквідоване угрупування чисельністю до 120 осіб. Встановлено, що керівником «банди» був дехто «Докс», котрий зник у невідомому напрямку. Згодом з’вилися дані про загибель у Рівненській області начальника штабу УПА-Південь Семена Котика – «Докса».

На переломі 1943 – 44 років УПА була найчисленнішою за весь час свого існування, об’єднуючи не менше 40 000 осіб, у тому числі й підпільні кадри ОУН. Роком пізніше, після переходу фронту, вже в радянській дійсності, сили УПА зменшилися до 20 – 25 тисяч осіб. Для читача маємо зазначити, що партизанське з’єднання  О.Ф.Федорова навесні 1943 року налічувало півтори тисячі осіб.

Наводимио список чернігівців, шо фігурують у реєстрі обліку вояків УПА захоплених в 1944 році НКВД, зних чернігівців 98.
[Володимир Сергійчук. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. — К.: Дніпро, 1996. — С. 437-442].
1. Алексієнко Яків (Алексіїв), с. Радомка Холминського району, РА, моточастина 10.12.1943
2. Авдієвський Іван (Столбинов), м. Холми, РА, піхотинець. 10.12.1943 р.
3. Алексієнко Петро (Правда), с. Радомка Холминського району 10.12.1943
4. Сакун Олексій (Рибак), с. Бараниця (можливо Бобровиця, — В. С.) Бобровицького району 30.05.1943
5. Барабаш Микола (Небувалий), м. Борзна. 20.05.1943 р.
6. Безкоровайний Матвій, с. Вересоч Куликівського району, РА, кавалерист. 16.12.1943
7. Безкоровайний Іван, с. Вересоч Куликівського району, РА, піхотинець. 16.12.1943
8. Брагинець Іван (Хмара), с. ковпака Коцюбинського району. 16.12.1943
9. Бордаков Іван (Соловей), м. Холми, 10.12.1943
10. Ворона Василь (Ворон), с. Погорільці Холминського району 20.11.1943
11. Висоцький Марко (Скрипка), с. Камка Холминського району 10.12.1943
12. Ворона Дмитро (Вяткін), м. Холми 10.12.1943
13. Гамоненко Кость (Зима), с. Тополівка Козелецького району, РА, 1.01.1944
14. Горбач Іван (Литвин), с. Радомка Холминського району, РА, сапер. 10.12.1943
15. Горн Павло (Голуб), с. Перелівка (Перелюб –В.С.) Холмиснького району, РА 10.12.1943 р.
16. Денисенко Карпо (Борисенко), с. Рудня Холминського району, СА, 10.121943 р.
17. Деньчуй Іван (Обрій), м. Холми, РА, 10.12.1943 р.
18. Демченко Мефодій (Крук), м. Холми, РА, 17.12.1943 р.
19. Дзюбенко Максим Тимош. (Снігур), с. Явдіївка Н.-Басанського р-ну, РА. 1.01.1944 р.
20. Яременко Мусій (Сірий), м. Холми, РА. 17.11.1943 р.
21. Євтушенко Федір (Красний), с. Радомка Холминського району, РА, піхотинець. 16.12.1943 р.
22. Журба Іван (Орленко), с. Хрещате Олишівського району, РА, піхотинець. 16.12.1943 р.
23. Жовтий Григорій (Угадай), с. Погорільці Холминського району. 10.12.1943 р.
24. Зірий Іван (Явір), с. Явдівка Н.-Басанського р-ну.
25. Іщенко Григорій (Нечай),с. Погорільці Холминського району, РА
26. Івахінка Микола (Око), с. Камка Холминського району, РА. 10.12.1943 р.
27. Коваленко Михайло (Шишка), с. Карповичі Семенівського району, РА,, ст. сержант. 1.04.1943 р.
28. Калюжний Павло (Кавказький), с. Сиволож Комарівського району, 1.01.1944 р.
29. Каток Степан (Катовський), с. Радомка Холминського району, РА. 10.12.1943 р.
30. Кривоший Іван (Кривда), с. Перелюб Холминського району. 10.12.1943 р.
31. Кожедуб Іван (Наливайко), с. Радомка Холминського району. 10.12.1943 р.
32. Кубрик Михайло (Вольний), м. Холми, РА, піхотинець. 10.12.1943 р.
33. Кубрак Гнат (Шаміль), м. Холми. 17.11.1943 р.
34. Калинченко Степан (Шуляк), м. Холми, РА, інж. технік. 17.11.1943 р.
35. Ковтун Михайло (Яструб), м. Холми, РА. 17.11.1943 р.
36. Кривоший Микола (Сокіл), с. Перелюб, РА. 10.12.1943 р.
37. Коробенко Ігор (Заєць), м. Холми, РА. 10.12.1943 р.
38. Корж Назар (Сорока), м. Холми, РА. 10.12.1943 р.
39. Кубрак Михайло (Василенко), м. Холми. 10.12.1943 р.
40. Кравченко Микола (Сорокін), м. Холми, РА. 10.12.1943 р.
41. Косцюк Ігнат (Голуб), м. Холми. 10.12.1943 р.
42. Кушнір Василь (Чапай), с. Тихонівська Новослобідка Сновського району, РА, капітан-артилерист. 17.11.1943 р.
43. Куліда Василь (Боцман), с. Радомка Холминського району, РА. 8.12.1943 р.
44. Костяк Олексій (Чапаєв), с. Холомці Холминського району. 10.12.1943 р.
45. Карбенко Петро (Дунай), м. Чернігів. 16.12.1943 р.
46. Каліш Костянтин (Чифик), с. Линовиця Прилуцького району. 03.11.1943 р.
47. Лук’яненко Юрко (Степовий), м. Нова Басань 1.01.1944 р.
48. Левченко Олександр (Веселий), с. Крупичполе Ічнянського району, РА. 1.01.1944 р.
49. Любченко Федір (Печура), с. Юськова Гребля Остерського району, РА, мотострілець 10.12.1943 р.
50. Литвин Дмитро (Зуй) м. Холми, РА, піхотинець. 10.12.1943 р.
51. Лузан Ілля (Голуб), с. Великий Листвен Тупичівського району. 10.12.1943 р.
52. Литвиненко Віктор (Дмитренко), с. Гужівка Ічнянського району, РА. 1.01.1944 р.
53. Лисник Віталій (Свисток), с. Червоні Хати Щорського району.
54. Лях Іван (Орел), м. Нова Басань, 1.01.1944 р.
55. Маругий Василь (Байда), с. Демаївка (Дрімайлівка) Ніжинського району, РА. 16.12.1943 р.
56. Макаренко Іван (Ілляшенко), с. Перелюб Холминського району. 10.12.1943 р.
57. Малашенко Григорій (Зозуля), с. Камка Холминського району. 10.12.1943 р.
58. Миласич Михайло (Журавель), м. Холми, РА. 17.11.1943 р.
59. Максименко Іван (Орел), м. Холми, РА, 17.11.1943 р.
60. Майборода Анатолій (Бондаренко), с. Гаврилівка Талалаївського району, 1.01.1944 р.
61. Маленький Іван (Орлик), с. Макарівка Бобровицького району, 8.08.1943 р.
62. Малярик Віктор (Ярмак), м. Чернігів, 20.06.1943 р.
63. Омельяненко Микола (Лисиця), м. Холми, 10.12.1943 р.
64. Ононченко Афанасій (Високий), м. Холми, РА, 17.12.1943 р.
65. Прокопович Федось (Грізний), с. Дроздівка Куликівського району, РА, ст. сержант, 16.12.1943 р.
66. Петренко Ігор (Молотов), с. Перелюб Холминського району, РА. 10.12.1943 р.
67. Перегода Микола (Смілий), с. Ядлівка Новобасанського району, РА. 1.01.1944 р.
68. Палагута Василь (Невідомий), с. Парафіївка Ічнянського району, РА. 1.01.1944 р.
69. Скрипець Іван (Парубець), м. Нова Басань, РА. 1.01.1944 р.
70. Савченко Олекса (Моряк), с. Бурімка Ічнянського р-ну, МФ, 1.01.1944 р.
71. Сваликов Юхим (Вільний), м. Носівка, 24.10.1943 р.
72. Савченко Степан (Шурин), с. Кобижча Бобровицького району, 24.04.1943 р.
73. Сидорець Іван (Юрок), м. Холми, РА, 17.11.1943 р.
74. Самоленко Петро (Голуб), м. Холми, 17.11.1943 р.
75. Семейченко Іван (Овдюг), с. Омбиш Комарівського району, РА, 1.01.1944 р.
76. Саранчув Микола (Лисенко), м. Чернігів, РА, 7.12.1943 р.
77. Трутень Петро (Галайда), с. Церковище Олишівського району, 16.12.1943 р.
78. Ткачов Афанасій (Соловей), с. Камка, Холменського району, РА, 10.12.1943 р.
79. Тарагон Кирило (Кітіфіренко), м. Холми, РА, 17.11.1943 р.
80. Турасакін Яким (Разін), м. Холми, 17.11.1943 р.
81. Травченко Архип (Зеленський) м. Холми, РА, 10.12.1943 р.
82. Ткачинський Тимофій (Півень), с. Олійники Холминського району, 17.11.1943 р.
83. Таран Василь (Скорий), с. Чемер Олишівського району. 16.12.1943 р.
84. Тарасевич Євген (Чорний Ворон), с. Нова Басань, РА. 1.01.1944 р.
85. Фоломейка Сергій (Семенець), с. Ічня, РА. 1.01.1944 р.
86. Хоменко Іван (Золотаренко), с. Радомка Холминського району. 10.12.1943 р.
87. Хвесюра Данило (Зозуля), с. Погорільці Холминського району, РА. 20.11.1943 р.
88. Шендра Олександр (Матрос), м. Холми. 10.12.1943 р.
89. Шевчик Степан (Синиця), с. Радомка Холминського району, РА. 10.12.1943 р.
90. Шамера Пилип (Махно), с. Радомка Холминського району, РА. 10.12.1943 р.
91. Щербина Михайло (Смілий),с. Вересоч Куликівського району, РА. 16.12.1943 р.
92. Щербак Павло (Зелічка), м. Холми, РА. 10.12.1943 р.
93. Щербак Прокоп (Соловей), м. Холми. 10.12.1943 р.
94. Юрченко Григорій (Скоринка), с. Голінка Дмитрівського району 16.12.1943 р.
95. Юрченко Іван (Ванька), с. Луговка.
96. Яременко Іван (Дунай), м. Холми, РА, артилерист. 17.11.1943 р.
97. Яременко Олександр (Плисака), м. Холми. 10.12.1943 р.
98. Яременко Микола (Карась), м. Холми, РА. 17.11.1943 р.

Тож як ми бачимо уродженці Чернігівщини виявляли чудеса хоробрості, та брали участь в боротьбі за майбутню незалежну українську державу.

Олександр ЯСЕНЧУК, м. Чернігів

Мітки: , , , , , , , , ,

Залишити відповідь