Славетний рід Лизогубів в історії України

ГЕРБ РОДИНИ ЛИЗОГУБІВ — НАОЧНЕ СВІДЧЕННЯ ЗВИТЯГИ Й ВІДДАНОСТІ ВІТЧИЗНІ ПРЕДСТАВНИКІВ ЦІЄЇ ДИНАСТІЇ

«Олюднити» історію — значить осягнути її трагічну складність, глибину драматичних колізій, яскравість пристрастей, конфліктів, безліч болісних проблем минулого. А це неможливо зробити без доброго знання родоводу знаменитих українських сімей, відомих і у нас, і в Європі династій, які впродовж не одного століття давали світові видатних військових, культурних, політичних діячів, розвивали нашу економіку, будували храми, друкували книги, проливали кров у битвах з ворогами України… І за гетьманських часів, і в ХІХ столітті родини Скоропадських, Дорошенків, Тарновських, Галаганів, Симиренків, Терещенків, Чикаленків залишили нащадкам дивовижні приклади благодійництва, самовідданої праці задля майбутнього України та її культури — звісно, не за гроші державного імперського бюджету, а за власні кошти! Це жива, «пульсуюча» історія, яку нам конче потрібно пізнати і наслідувати.

Знаменита родина Лизогубів, уславлена українська козацько-старшинська (від наприкінці ХVIII століття — імперсько-дворянська) династія, не поступається, без перебільшення, жодному зі згаданих щойно наших знаних сімейств. Про цю родину й буде наша розмова, читачу, трохи розлогіша за звичайну — бо ті люди справді того варті. Хронологічні рамки — від середини ХVII століття, коли воював з поляками «фундатор» роду Кіндрат Лизогуб із містечка Гельмязів, нині це село поблизу Золотоноші на Черкащині, — й аж до доби Гетьманату Скоропадського, коли Федір Лизогуб, визначний український державний, громадський, культурний діяч став 1918 року главою українського уряду. Звичайно, розповісти про всіх яскравих представників цього роду (їх же десятки) навіть у дописі з трьох частин не буде жодної можливості, тому зосередимось на найважливішому.

Отже, родоначальником династії Лизогубів вважається Кіндрат Лизогуб, простий козак (що показово: не нащадок шляхетського або князівського роду), котрий, за сімейними переказами, брав участь в облозі Львова гетьманом Богданом Хмельницьким у 1648 — 1649 рр., був там тяжко поранений і помер. Цю оповідь можна знайти в такому писемному джерелі, як «Лизогубівський літопис»; як бачимо, люди цієї родини, крім усього іншого, ще й складали описи історичних подій! У цього козака Кіндрата було двоє синів: старший Іван та молодший Яків. То були обдаровані, здібні, молоді хлопці, сповнені бажання служити Вітчизні. Їхні долі, дуже цікаві, склалися геть по-різному. Іван Лизогуб, який у дуже молодому віці став уже канівським полковником (1659 — 1662 рр.; взагалі в ті буремні часи «соціальні ліфти» таки працювали!), ще 1658 року у складі посольства гетьмана Івана Виговського їздив до Москви на вкрай важкі перемовини з царським урядом (гетьманська Україна перебувала на порозі московської інтервенції), згодом брав найактивнішу участь у переможній Конотопській битві проти Московії (червень 1659 року), а через три роки його було розстріляно за наказом «гетьманича» Юрія Хмельницького як відданого соратника Івана Виговського… Отже, життя цього хороброго козака було не довге.

УСЛАВЛЕНА РОДИНА ЛИЗОГУБІВ У ХХ СТОЛІТТІ ВИСУВАЛА ДІЯЧІВ, ЯКІ ТВОРИЛИ УКРАЇНСЬКУ ІСТОРІЮ. ТАКИМ БУВ ФЕДІР ЛИЗОГУБ, НАЙБЛИЖЧИЙ СОРАТНИК ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО, ГОЛОВА УРЯДУ ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (1918 Р.)

Інакше (і дуже цікаво) склався шлях його молодшого брата Якова Кіндратовича Лизогуба. Він теж став полковником у молодому віці; за дорученням гетьмана Івана Брюховецького їздив посланцем до Москви, одержав від царя дворянство «за многие службы» (близько 1667 року). Згодом Яків перейшов на службу до гетьмана Петра Дорошенка, був канівськми полковником (1668 — 1669 рр.), генеральним осавулом (1669 — 1674 рр.), навіть наказним гетьманом (тобто «в. о.» гетьмана; 1670— 1673 рр.). Як бачимо, посади дуже поважні. Але гетьман Петро Дорошенко все ж таки вбачав у Якові Лизогубі особистого політичного суперника, який здобув велику популярність серед козаків Правобережжя, і це стало причиною усунення Якова з посади полковника.

У ті часи поважні представники козацької старшини (та й козаки «нижчого» рангу) зазвичай охоче займалися, в перервах між війнами та внутрішньополітичними конфліктами, господарською діяльністю на землі. Ось і Яків Лизогуб, тимчасово усунений від справ, мусив перейти на лівий берег Дніпра, оселився поблизу Конотопа, куди швидко перегнав численні стада власної худоби, і став «давати раду» своєму господарству. У тому краю було на той час дуже багато вільних земель — отож було де розгорнутися. Яків Кіндратович аж до смерті невтомно переводив у свою особисту власність невеликі маєтності, серед них — містечко Седнів поблизу Чернігова (раніше іменоване Сновськ). Саме Седнів стане згодом знаменитим «родинним гніздом» усіх Лизогубів, культурною та природною перлиною Лівобережної України. Ми ще згадаємо про нього.

Яків Лизогуб прожив довге життя, але доля не дала йому такого блага — спокійно облаштовувати на схилі років своє багате господарство. Будучи вже немолодим, цей знатний козак постійно перебував у епіцентрі різноманітних політичних, військових та дипломатичних колізій і мав можливість розкрити свої багатогранні таланти. Він брав участь у захисті Чигирина від турецьких військ під час облоги османами цієї давньої гетьманської столиці 1677 р, був цілком утаємничений у змову козацької старшини супроти гетьмана Самойловича після невдалого походу козацьких та московських військ на Крим 1687 року; результатом цих подій стало обрання Івана Мазепи гетьманом України, а Яків Лизогуб отримав тоді посаду чернігівського полковника, бо попередника, сина Івана Самойловича, було заарештовано, піддано тортурам і заслано до Сибіру разом із батьком. 1689 року Яків входив до складу посольства на чолі з Мазепою, яке було представлено цареві Петрові. За вірну службу Іван Мазепа та царі Петро й Іван наділили Я. Лизогуба низкою нових сіл і маєтків на Чернігівщині. В останні роки життя старий Лизогуб був серед тих козацьких військових, які брали штурмом турецьку фортецю Азов у складі війська царя Петра, і був за це ним нагороджений. Цар дуже хвалив «малороссийские войска, при которых неотступно пребывал муж добродетельный и военных трудов искусный, Гетман Наказной, Яков Лизогуб…».

Незадовго до смерті у травні 1698 року Яків Кіндратович, ревний будівник храмів, що й досі гідно представляють добу українського бароко, щирий поціновувач срібних окладів до ікон, дорогих оправ до Євангелій, столового срібла з орнаментами, розкішних кубків, чарок та інших дорогоцінних речей, цей син простого козака, склав заповіт, де, серед іншого, було написано: «Яко всему християнському народови явный то єсть ведом праведний вырок Божий: аще який чловек родится на сей свет, мусит умирати…» — то він, чернігівський полковник Його Царського Пресветлого Войска Запорозкого Яків Лизогуб, заповідає, щоб у його родині панувала взаємоповага, молодші слухалися старших, син та онуки належним чином доглядали його дружину. Яків Кіндратович заповідав онукам свою козацьку зброю, щоб захищали Вітчизну від  ворогів, а між собою жили в мирі й злагоді, не допускали жодної ворожнечі. Великі суми грошей — не одну сотню золотих — вмираючий переказав Києво-Печерській лаврі, Святій Софії, чернігівським Борисоглібському та Іллінсько-Троїцькому монастирям.

Син Якова, Юхим Лизогуб (близько 1651 — 1704 рр.) успадкував від батька чернігівський полковницький уряд, був учасником кампаній проти Швеції під час Північної війни — брав фортецю Нотебург. Але невдовзі помер. Його дружиною була дочка гетьмана Петра Дорошенка Любов Петрівна. Вони мали трьох синів — Андрія, Якова та Семена, долі яких також є доволі цікавими. Старший, Андрій Лизогуб (1673 — 1737 рр.), знатний «бунчуковий товариш», мешкав у Конотопі, звідки управляв своїм великим господарством і, до того ж, мав неабиякий підприємницький хист: розводив биків на продаж, випасав їх на своїх землях, а потім продавав аж у Данцигу! Упродовж п’яти років Андрій Юхимович був конотопським сотником. На нього були численні скарги за великі утиски підлеглих і несправедливий суд. Через це свою посаду він втратив. Перед смертю А.Ю. Лизогуб своїм коштом збудував у Конотопі кам’яну церкву Різдва Богородиці.

СЕДНІВ. РОДИННА САДИБА ЛИЗОГУБІВ, ДЕ В 1846—1847 РОКАХ ЖИВ І ТВОРИВ ТАРАС ШЕВЧЕНКО / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Семен, молодший син Юхима Лизогуба (1677 — 1734 рр.), також був бунчуковим товаришем. Під час різанини в Батурині у листопаді 1708 року був свідком цієї страшної трагедії і зробив (принаймні так вважає Олександр Оглоблін) такий запис про це в родинному «Лизогубівському літописі» — головним упорядником його, вірогідно, був старший брат Семена, Яків Лизогуб (1675 — 1749 рр.; про цю людину — розповідь попереду). Ось ці рядки: «Много там людей пропало от меча, понеже збег был от всех сел… Паче рядовые солдаты, понапившися, кололи людей и детей и рубали, а того боячися, прочие в скрытых местах сидели, аж когда огонь обошел весь город и все эти скрытые погорели… Мало однак от огня спаслося и только одна хатка, под самою стеною вала стоячая, уцелела, якоїсь старушки…».

Варто згадати, що Семен Лизогуб був серед тих людей козацької старшини, котрі пішли за гетьманом Мазепою і залишилися з ним аж до Полтави. Проте згодом Семен повернувся додому, був амністований — можливо, завдяки тому, що був одружений із дочкою наступника Мазепи Івана Скоропадського, Іриною. Ось звідки починаються родинні зв’язки цих двох уславлених родів…

І це ще не все, що ми маємо знати про Семена Юхимовича Лизогуба, його життя та його нащадків. Запам’ятаймо ще один, зовсім не другорядний факт: онука Семена, Тетяна, 1776 року вийшла заміж за Опанаса Дем’яновича Гоголя-Яновського, а їхній син, Василь Опанасович, став батьком одного з найгеніальніших синів України, творця «Тараса Бульби», «Вечорів на хуторі біля Диканьки», «Вія», «Петербурзьких повістей», «Ревізора», «Мертвих душ»… Отож, Семен Юхимович Лизогуб — прапрадід по матері великого письменника Миколи Гоголя! Як же тісно переплетені родоводи й «генеалогічні древа» наших давніх родів, які є гордістю України, і як же мало ми про це знаємо…

Отже, варто бодай стисло розповісти про Якова Юхимовича Лизогуба (1675 — 1749). Ми вже згадували про нього, але ця постать, безперечно, гідна докладнішої розмови. Він — онук славного гетьмана Петра Дорошенка по матері, вихованець Києво-Могилянської академії. Під час Північної війни Московії зі Швецією разом з генеральним осавулом гетьманом Іваном Скоропадським (ще один приклад давнього «переплетіння доль» цих двох знаних династій!) 1707 р. побував із дипломатичним візитом у Польщі, в Ченстохові, звідки супроводжував польського посла, воєводу Мазовецького, до Києва. Але це «мирний», дипломатичний епізод діяльності Якова Лизогуба, тоді — бунчукового товариша, в ті неспокійні, криваві часи. Ясна річ, доводилось Якову Лизогубу-молодшому брати участь і в небезпечних «баталіях», як писали у ХVIII столітті, і свій військовий обов’язок виконував він з честю.

Ілля Лизогуб. Портрет роботи Тараса Шевченка

1713 р. Яків стає генеральним бунчужним — досить поважна адміністративна посада в системі Гетьманщини. Проте зазнав жорстких репресій з боку Петра І: разом зі старим полковником Данилом Апостолом, також майбутнім гетьманом, та генеральним осавулом Василем Жураківським був заарештований (листопад 1723 р.) за наказом царя як прихильник наказного гетьмана Павла Полуботка, «автономіст» та потенційний «мазепинець» і «сепаратист», ув’язнений у Петропавлівській фортеці, де провів 14 місяців. Після смерті Петра І (січень 1725 р.) звільнений, але деякий час був змушений жити в Петербурзі через заборону повертатися в Україну.

Вершиною політико-адміністративної кар’єри Якова Юхимовича були 30-ті роки ХVІІІ століття. По смерті 80-річного гетьмана Данила Апостола (17 січня 1734 р.) цариця Анна Іоаннівна розпорядилася, щоб усі важливі справи щодо України вирішувались правлінням гетьманського уряду, яке складалось із трьох представників російської імперської влади і ще трьох — козацької старшини. Найвищі повноваження в цьому правлінні здобув генерал-лейтенант Олексій Шаховськой, як представник цариці та реальний «губернатор» України, а з боку старшини — Яків Лизогуб, фактично виконувач обов’язків гетьмана (наказний гетьман) упродовж декількох років. «Рідна мати» українцям, цариця Анна (це вона наказала катувати одного з найвпливовіших міністрів кабінету, Артемія Волинського, відрізати йому язика й четвертувати) так писала у своїй грамоті до «малоросіян»: «Мы, Великая Государыня, Наше Императорское Величество, всегда о вас, Наших подданных, малороссийского народа людях, материнское попечение имеем, дабы по смерти Гетмана в Правлении Малороссии во всяких делах не учинилось остановки и помешательства, и оттого каким случаем не приключилось вам, Нашим подданным, какой тягости, повелели Всемилостивейше до предбудущего избрания Гетмана (воно відбулося тільки через 16 років, 1750 р. — І. С.) быть правлению в Малой России в шести персонах состоящему. А именно: нашему генерал-адъютанту Алексею Шаховскому и еще двум великороссийским, да из вас, малороссийской генеральной старшины, генеральному обозному, Якову Лизогубу, и еще двум, которые по благоизобретению назначены будут, и им быть в заседании в равенстве (звичайно ж! — І. С.), а сидеть по правой стороне великороссийским, а по левой малороссийским людям». Трохи згодом за дорученням імператриці Яків Лизогуб став на чолі Генерального суду Гетьманщини та кодифікаційної комісії, яка систематизувала й узагальнювала норми тодішнього українського права і готувала величезний том законів під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ». Ця сторінка діяльності Якова Лизогуба як юриста, безумовно, варта окремої розмови.

«Базовим» місцем проживання Якова Юхимовича, ймовірно, було вже містечко Седнів, приблизно у 20 кілометрах від Чернігова. Седнів дуже багато важив для долі декількох поколінь Лизогубів, тому наша розповідь про цю родину була б геть не повною, якби ми, хай дуже лаконічно, не повідали б читачеві про це неймовірно мальовниче місце, перлину українських родових маєтків (ті, хто бував там, можуть це підтвердити). Поселення це дуже давнє — за однією з версій істориків, отримало нинішню назву ще в VII столітті від данських колонізаторів (вона звучала як «Seden»). Після завоювання Рюриковичами нинішніх чернігівських земель з’явилась назва Сновеськ (містечко розташоване на високому, крутому березі річки Снов). Седнів був вигідно розташований на родючих ґрунтах, серед густих лісів, на судноплавній на той час річці Снов — притоки Десни. З другої половини ХVІІ століття (70-ті й 80-ті роки) місто стало осідком родини Лизогубів (ми про це вже писали), спочатку воно дісталося Якову Лизогубу-старшому, а потім там господарював його син Юхим, уже знайомий читачам цього допису. Часто бував там і тривалий час жив також Яків Лизогуб-молодший. Лизогуби змінили Седнів до невпізнаваності: облаштували мальовничі парки, збудували Кам’яницю — найстарішу кам’яну споруду містечка, Воскресенську церкву — свою родинну усипальницю, дивовижну сімейну садибу (це вже ХІХ століття). На окраїні парку є дуб у чотири обхвати — майже як у Чигирині. Неподалік — альтанка, де дуже любили відпочивати Тарас Шевченко (про нього мова попереду) та Леонід Глібов — саме тут він створив вірш «Журба» («Стоїть гора високая»), який став знаменитою піснею.

Місто страшно постраждало внаслідок Голодомору-геноциду 1932 — 1933 років. 1932 року в Седневі зафіксовано акції масової непокори більшовицькій владі, напади на тих, хто активно співпрацював з нею: активістів, комсомольців — це була помста за пограбунок безневинних людей… За поданням Чернігівського райкому КП(б)У місто було занесено на «чорну дошку», блокований будь-який підвіз продовольства, Седнів було тотально оточено загонами НКВС, а його статус — понижено до села. Число загиблих від голоду жахає (більшість серед них — діти до 15 років), були замахи на людоїдство, масові смерті від інфекційних хвороб, колосальні психічні стреси й розлади… Ця трагічна сторінка історії Седнева ще не повністю досліджена.

Проте ми маємо повернутись до розповіді про Лизогубів, точніше, про Лизогубів у Седневі. Дуже шкода, але доведеться бути гранично лапідарним, вимушено пропускаючи (за браком місця) багатьох гідних людей знаменитої династії й лише побіжно згадуючи інших — талановитих й яскравих. Але не можна не приділити бодай кілька слів генерал-майорові Олександрові Івановичу Лизогубу (1790 — 1839), кавалерові Георгіївського хреста 4-го ступеня за 25-річну бездоганну службу (брав Париж 1814 року), ветеранові війни з Наполеоном — і водночас відомому українському композиторові, авторові ноктюрнів, мазурок у стилі Шопена, варіацій на теми українських народних пісень: «Ой не ходи, Грицю», «Ой у полі криниченька», ініціаторові проведення сімейних музичних вечорів у Чернігові, де він охоче виконував і власні твори.

А хіба не вартий нашої уваги Ілля Іванович Лизогуб (1787 — 1867), теж військовий, ад’ютант генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна, учасник Бородинської битви (був нагороджений золотою шпагою за хоробрість). Саме зусиллями Іллі Івановича родинний маєток у Седневі перетворився на мальовничий архітектурний ансамбль: упорядкував парк, посадив чудові липи, влаштував фонтани. Ілля Іванович придбав у тамтешнього козака ґрунт заради розкішної липи, сплатив йому повну суму за землю і знесення будівель й побудував тому козакові нову оселю на іншому, просторішому місці. Отаким був Ілля Лизогуб, гідний син славетного роду…

Дуже яскрава постать — молодший брат Іллі, Андрій Іванович Лизогуб (1804 — 1864), друг Тараса Шевченка, людина передових поглядів, прихильник викупу селянами дворянських маєтків у приватну власність. Сучасник згадував про нього: «Кріпакам лизогубівським у Седневі жити було не згірше, їх добре одягали, добре годували і роботами не обтяжали. Траплялось, що пан дасть «чубкової» (про кару різками й мови не було), але ж Андрій Лизогуб зопалу добре було чубить і власних дітей». Шевченко був у Седневі 1846 року й безпосередньо перед арештом, на початку 1847-го, гостюючи в Андрія Лизогуба; для поета створили всі умови, щоб він вільно почувався в маєтку, надали йому окремий флігель, працював він у добре обладнаній майстерні Андрія Івановича, теж художника, і небезталанного. Саме там, у Седневі, Тарас Григорович виконав олійний портрет Іллі Івановича та акварельний — Андрія Івановича, створив акварельні малюнки: «Чумаки серед могил», «Коло Седнева», написав поему «Осика» і передмову до нового видання «Кобзаря» («А на москалів не зважайте — у них народ і слово, і в нас народ і слово. А чиє краще — нехай судитимуть люди»). Невдовзі після від’їзду із Седнева 5 квітня 1847 року Шевченка заарештували на переправі через Дніпро біля Києва. Важливо пам’ятати, що Андрій Іванович Лизогуб під час заслання надавав поетові постійну підтримку, піклувався про нього, не раз надсилав йому гроші, фарби для малювання, книжки. «Я не знаю, що б зо мною сталося, якби не Ви! У великій пригоді стали мені оці 50 карбованців… Не знаю, чи зраділа б так мала ненагодована дитина, побачивши матір свою, як я вчора, прийнявши подарунок твій, мій щирий, мій єдиний друже, так зрадів, що й досі не схаменуся, цілісіньку ніч не спав» (із різних листів Шевченка до Андрія Лизогуба із заслання, 1849 — 1850). Андрій Іванович клопотав про звільнення поета.

Одна з найбільш трагічних, неоднозначних, яскраво-контрастних особистостей в історії роду Лизогубів — старший син Андрія Івановича, Дмитро Андрійович Лизогуб (1849 — 1879). Суперечності в долі цієї воістину непересічної людини справді вражають: дуже багатий дворянин з блискучою освітою (закінчив коледж у Монпельє, Франція, навчання; стає переконаним революціонером-народником, головним, без перебільшення; потім навчався в Петербурзькому університеті) залишає навчання, стає спонсором підпільної організації «Земля і воля» — пожертвував на революційну боротьбу фантастичну, як на ті часи, суму — 250 тисяч карбованців, сам практично жебракував, залишившись без грошей… (Згадаймо Євгена Чикаленка!) Проте навіть царські слідчі та прокурори офіційно визнавали: особисто він не брав участі в жодних акціях зі смертельним результатом. Гроші для здійснення революційних справ тримав за кордоном і видавав їх через управителя своїх родових маєтків.

Дмитра Андрійовича Лизогуба було заарештовано в Одесі у вересні 1878 року. Народоволець Сергій Степняк-Кравчинський писав про нього: «Під видимим спокоєм та ясною зовнішністю в ньому крилась душа, наповнена силою та вогнем. Для нього переконання були релігією, якій він присвятив не тільки своє життя, але, що значно важче, кожну свою думку. Він ні про що не думав, окрім служіння справі». Процес, де на лаві підсудних був і Дмитро Лизогуб (процес 28-ми), відбувся в Одесі у військовому суді на початку серпня 1879 року. Від захисту Лизогуб відмовився, прохання про помилування подавати також категорично відмовився. Прокурор, визнавши, що «Лизогуб поддерживал целых полтора года почти все русское революционное движение», запропонував, проте, пом’якшити вирок. Але військовий губернатор генерал Панюшин затвердив смертну кару. 10 серпня 1879 року, за тиждень по досягненні 30-річного віку, Дмитра Лизогуба було повішено в Одесі на Скаковому полі. Визначний російський та український криміналіст професор Кістяківський написав про Лизогуба в щоденнику: «Жаль мне молодого человека. Ему исполнилось теперь 30 лет… Он не выходит у меня из головы. Повешение его есть гнусное действие гнусного произвола и полувоенного положення». А Лев Толстой назвав Дмитра Лизогуба «святим», часто плакав над його долею…

А тепер настав час розповісти про долю Федора Андрійовича Лизогуба (1851—1928), молодшого брата Дмитра Андрійовича, визначного українського громадського і політичного діяча, голову Ради Міністрів Української держави Павла Скоропадського (із початку травня по середину листопада 1918 року). Якщо порівнювати життєві шляхи двох братів Лизогубів, Дмитра та Федора, то шлях Федора Андрійовича виявиться теж по-своєму воістину драматичним, навіть у порівнянні із трагічною загибеллю старшого брата, страченого за вироком військово-польового суду у віці 30 років. Тільки це — драматизм внутрішній, глибоко прихований (Федір Лизогуб, на щастя, не загинув у кривавому вирі революцій та воєн, помер у віці 77 років на еміграції, в сербській столиці Белграді). І річ не в тому, що на схилі років цій людині довелося відчути, наскільки гірким є хліб на чужині; справа в тім, що наполегливі, самовіддані спроби мирним, еволюційним, поступовим шляхом реформувати ще доволі архаїчне, патріархальне українське суспільство кінця ХІХ — початку ХХ століття не привели до очікуваних результатів (а Федір Лизогуб, переконаний прихильник реформ, ставив перед собою саме таке завдання). В результаті — анархія, розбрат, хаос братовбивства, руйнування основ державності й громадського життя (так це сприймав Федір Андрійович), більшовицький терор, кров… У такій Україні Ф. Лизогуб жити не хотів і не міг.

Нам важко сказати зараз, якою мірою Федора Лизогуба мучили спогади про страшну долю старшого брата (напевно, таки мучили!). Проте історія свідчить про незаперечний факт: Ф.А. Лизогуб у 90-ті роки ХІХ ст. й аж до 1917 року був відомим і в Україні, й далеко за її межами земським діячем і меценатом (альтернатива революційному вибору старшого брата?), людиною «скромних, але реальних справ», особистістю, яка дуже багато сил доклала до зміцнення та розвитку тогочасної системи місцевого самоврядування в Україні (питання актуальне для нас і сьогодні), сприяючи цій справі, між іншим, і дуже солідними сумами особистих коштів, що їх Федір Андрійович перераховував на спорудження шкіл, лікарень, будівництво доріг, відкриття громадських будівель, пам’ятників відомим діячам історії (української, може, в першу чергу), матеріальну підтримку малозабезпечених людей. Оці всі шляхетні справи і ховалися за словами «відомий земський діяч».

Якщо брати суто «послужний список» Ф.А. Лизогуба (до речі, він, як і брат Дмитро, теж навчався у Франції), то він виглядає так. У 1888—1897 роках Федір Лизогуб був гласним Городнянської повітової, пізніше — Чернігівської губернської земської управи. А 1901—1915 рр. (найбільш плідний для нього в цьому сенсі період) — головою Полтавської губернської земської управи. Що конкретно було зроблено Федором Андрійовичем за цей час? Перераховувати можна досить багато; спробуємо дати максимально стислу відповідь.

Багато разів Ф Лизогуб, заможний поміщик й підприємець (володів заводом із виробництва цегли і клінкерної тротуарної плитки, йому належало майже 2 тис. десятин землі в Чернігівській та Полтавській губерніях!), виділяв власні гроші на реконструкцію (добудову) сільських шкіл, на створення допоміжних дворянських кас із метою підтримки землевласників у випадку стихійного лиха, голоду чи епідемій (щонайменше двічі виділяв на такі цілі по 1000 рублів), систематично опікувався дитячими притулками Чернігівської губернії (щомісячно перераховував солідні кошти). І це — лише дещиця ним зробленого.

Земські діячі зазвичай вважалися в ті часи «далекими від політики», тим більше від революції (Ленін, який люто ненавидів їх, звинувачував земців у «холопстві», «лицемірстві» та «обмані народу»). Чи можна сказати так про Федора Лизогуба? Ось — лише сухі факти. 1903 рік: саме за його ініціативи за участю провідних діячів української культури як Наддніпрянщини, так і Галичини у Полтаві було відкрито пам’ятник Івану Котляревському; безперечно, це була подія історичної ваги. Завдяки безпосередньому впливу Ф.А. Лизогуба архітектором Василем Кричевським 1906 року було споруджено новий будинок Полтавського губернського земства, що став першим зразком нового архітектурного стилю — українського національного модерну; це було видатним досягненням українського мистецтва початку ХХ століття (До речі, цар Микола ІІ, який відвідав Полтаву 1909 року, висловив з цього приводу «высочайшее неудовольствие» — що це за «мазепинство» таке?) Лизогуб матеріально підтримував видання творів українських класиків (зокрема Котляревського й Гоголя), художні музеї українського мистецтва, серед них — школу художнього промислу ім. М.Гоголя в Миргороді, якою керував Опанас Сластіон. Як свідчить історик Павло Гай-Нижник, є лист Ф. Лизогуба до Михайла Грушевського (людини, як мінімум, вкрай неблагонадійної для імперії), датований 1909 роком, щодо спорудження пам’ятника Шевченку на теренах Полтавщини.

***

За своїми політичними поглядами Федір Андрійович Лизогуб був ліберальним консерватором українофільського спрямування (за партійною належністю — членом партії «октябристів», правої та правоцентристської загальноросійської організації, в цілому лояльної до монархії). Додамо, що він підтримав загалом ідеї столипінської аграрної реформи та прагнув втілити її в життя на Полтавщині. Але доля (пані надзвичайно непередбачувана!) розпорядилася так, що саме цей діяч нашої історії після Лютневої революції 1917 року й захоплення влади в жовтні більшовиками змушений був, буквально рятуючи своє життя, повернутися в Україну (Лизогуб до останнього подиху був непримиренним ворогом політики Леніна та створеної ним партії) — саме Федір Андрійович очолив у першій декаді травня 1918 року уряд Української держави гетьмана Скоропадського (ми вже писали, що «траєкторії» цих двох сімейств тісно перепліталися ще у ХVІІІ столітті). Очолив і дуже багато зробив для становлення нової держави. І про це треба говорити, не применшуючи при цьому величезної роботи, виконаної особисто гетьманом. Заслуги обох лідерів незабутні.

Третього травня 1918 року, вже за п’ять днів після приходу до влади, Павло Скоропадський призначив Ф.А. Лизогуба міністром внутрішніх справ Української держави, а через тиждень запропонував йому також очолити Раду Міністрів. Зараз непросто уявити собі, яких зусиль вартувало Федору Андрійовичу керівництво гетьманським урядом (хай і лише впродовж шести місяців, до 14 листопада 1918 року — після появи сумнозвісної «Федераційної грамоти» він негайно подав у відставку). Урядом вкрай різнорідним за своїм політичним складом, до якого входили такі яскраві, неординарні постаті, як Олександр Рогоза (військові справи), Микола Василенко (освіта), Дмитро Дорошенко (закордонні справи), Ігор Кістяківський (внутрішні справи), Антон Ржепецький (фінанси) та інші. Членами Ради Міністрів були представники політичних сил, котрі підтримували гетьмана Скоропадського, Української народної громади, народних соціалістів, Української партії соціалістів-федералістів (з жовтня 1918 року), але також і представники кадетів, по суті — російських кадетів, чия «квота» в уряді була досить солідною (зараз про це не дуже люблять згадувати, але факти — вперта річ…). Отже, перед нами — класичний приклад «змішаного» коаліційного уряду, очолювати який для Федора Андрійовича було справою надважкою.

Але він реально досяг в цій царині вражаючих успіхів. Були стабілізовані фінанси, розвивалася економіка, під керівництвом глави уряду проведено велику організаційну роботу зі створення постійної штатної структури військових частин та підрозділів сухопутних військ Збройних сил Української держави, реформування Військово-Морського  флоту, відновлення українського козацтва і зміцнення органів Державної варти. Федір Лизогуб досяг помітних успіхів і у сфері дипломатії, Україна за доби керованого ним уряду мала 11 дипломатичних і близько 50 консульських представництв у 20 країнах, а на своїй території — 12 дипломатичних і 42 консульських представництва з 24 держав. Загалом вельми успішним виявився візит глави уряду до Німеччини в серпні 1918 року і його перемовини з державним секретарем закордонних справ фон Гінце (щоправда, певний резонанс мала зроблена вже тоді заява прем’єра Лизогуба про можливість «федеративного союзу» України з Росією). Ще більшими, можливо, були заслуги Федора Андрійовича у культурно-духовній сфері — заснування українських державних вищих навчальних закладів у Києві та Кам’янці-Подільському, українізація середньої освіти, розвиток музейної справи. Все це, звичайно, оформлювалось актами за підписом гетьмана, але готував відповідні документи уряд.

ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ ТА ФЕДІР ЛИЗОГУБ (ФОТО 1918 Р.) — ГЛАВА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА КЕРІВНИК УРЯДУ ЦІЄЇ ДЕРЖАВИ. ДВІ ОСОБИСТОСТІ, СТОСУНКИ МІЖ ЯКИМИ БУЛИ КОНСТРУКТИВНИМИ, АЛЕ АЖ НІЯК НЕ БЕЗХМАРНИМИ…

До речі, про стосунки гетьмана й глави уряду. Це надзвичайно цікаве і складне питання. Відповідь на нього, як і завжди, краще брати з першоджерела, а саме — зі «Спогадів» Павла Скоропадського. Ось що писав він про свого прем’єра Федора Лизогуба: «Голова Ради Міністрів належав до відомого в історії України роду, члени якого грали у нас далеко не другорядну роль. Невисокий на зріст, з сивою, досить коротко підстриженою борідкою, шляхетно вихований, з м’якими манерами, він справляв дуже позитивне враження, особливо на іноземців, тим більше, що добре розмовляв французькою і тим самим він легко входив з ними в безпосередній контакт… Я його вважав безумовно чесною людиною і вірив йому, що він свідомо жодних дій, що йдуть урозріз з моїми бажаннями (! — І.С.), таємно від мене не вчинить. Але у нього були недоліки, і головними з них були його велика самовпевненість і потім образливість… Коли він ображався на кого-небудь, він уже об’єктивно міркувати не міг, а ображався він часто. Далі, Лизогуб був надзвичайно слабкий на лестощі. Цим можна було його зразу забрати в руки і вертіти ним, як хотілося. На жаль, деякі люди цим користувалися. Він був надзвичайно ретельним, дуже багато працював, але зі справами не завжди міг упоратися, оскільки не мав здатності відрізняти істотне, широкого державного значення від другорядного, що могло б зачекати. Де він був цілковито на висоті, це під час засідань Ради Міністрів. Вміло вести збори було його коником, це було його середовище… Але і тут я дозволив би собі зробити йому певний докір: він давав право надто довго говорити з даного питання, уже цілком розжованого, і тим самим затягував без кінця непродуктивно засідання Ради…»

Ось так відгукувався керманич Гетьманської держави про діяльність другої особи цієї держави. Історикам краще судити, якою мірою об’єктивними є слова Павла Скоропадського і чи немає в них «гіркої жовчі поразки, що її, ніби ота печінка в організмі, виділяє кожна наша невдача» (Бертольд Брехт). Можливо, у словах гетьмана і є чимала частка правди. Ясно одне: ця характеристика стосується не так особисто Федора Лизогуба, як цілої когорти політиків, які відчайдушно прагнули зберегти тоді в Україні бодай відносну стабільність — посеред революційної стихії…

***

Федір Лизогуб пішов у відставку 14 листопада 1918 року — в день, коли гетьман оголосив про свій намір творити федерацію з «майбутньою не більшовицькою Росією». Його змінив на посаді відверто проросійський діяч, кадет Сергій Гербель (показовий факт!). Ми вже згадували, що невдовзі Федір Андрійович мусив назавжди залишити Україну; його земний шлях завершився у Белграді 1928 року. Ось така драматична, непроста доля…

А щодо історії роду Лизогубів у цілому — його, безперечно, варто вивчати у школі. І учням буде цікаво — бо це вражаюча, барвиста, трагічна фреска, яскрава складова того Собору, що зветься Історією України.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Мітки: , , , , , , , , , , , ,

Залишити відповідь