Селянська сага

11n (1)

Михайло Васильович Спутай

Свого часу в публікації «Поле крові» в нашій газеті я розповідав дещо з історії свого роду по батьківській лінії. Нелегкій, а то й трагічній історії, як і в багатьох простих українських родин. Йшлося про моє рідне село Авдіївку Куликівського району і село Локнисте Менського.

Зараз — про мій рід по материнській лінії, і це, власне, як вступ до спогадів материного брата, мого дядька Михайла.

Це вже родина мого діда, материного батька Спутая, і це давній козацький, селянський рід Ковчина — старовинного села Куликівського району. А материна мама Пріська була з Жуківки того ж району. Їхні перші двоє дітей померли малюками. А інші сім прожили довге, хоч і непросте життя. Лише моя тітка Уляна померла відносно молодою, та й моя мама прожила лише 74. А інші дядьки й тітки були довгожителями. Баба Пріська прожила 91 рік. Мало прожив дід Василь, але про це далі.

Цікаво, що лише моя мама прожила більшу частину життя в сусідньому селі Авдіївка, вийшовши заміж за мого батька Якова Гнатовича, також із давнього козацького й селянського роду Антоненків. Додам, що ці два сусідні села давно і міцно пов’язані родинними узами, як то кажуть, переженилися. Наприклад, моя старша донька Ліда вийшла заміж за авдіївського хлопця Андрія (живе родина в Куликівці), а в свою чергу мати мого зятя Галина —родом із Ковчина, вийшла заміж за Олександра в Авдіївку.

Мама моя все життя так і залишалася на своєму прізвищі Спутай, вона була медиком, а ті, як і педагоги, з певних причин часто не змінювали прізвища, вийшовши заміж.

Усі інші шість моїх дядьків і тіток усе життя прожили в Ковчині. З усіма я дружив, постійно бачився, адже ці два села поруч. Та й середню школу я закінчував у Ковчині, після Авдіївської восьмирічки провчившись тут три роки. Однієї з тих зим навіть жив у баби Пріськи (з нею тоді жила й молодша дочка Марія), в тій самій описаній нижче старій хаті, якраз навпроти школи.

Нижче йде фрагмент спогадів мого дядька. Михайло Васильович Спутай теж прожив довге цікаве нелегке життя, помер майже у 87 років. Був трудягою, як і вся рідня, майстром на всі руки. Через сільську бідність родини не раз мусив виїздити на заробітки: ненадовго — в Поволжя, на кілька років — у Крим. І десятки років відпрацював у рідному селі, не лише на рядових посадах — був бригадиром рільничої бригади, завідувачем ферми.

Фрагмент пропонованих спогадів повертає нас у 1920-ті роки — період, коли обіцяна революцією земля таки ж була надана селянам, але ще не була відібрана (а це була основа життя селянства) наступною колективізацією. Після потрясінь революції і воєн був період порівняно спокійного життя — кілька років — час так званого НЕПу, нової економічної політики, втім, згорнутої ще до колективізації. Варто звернути увагу, якою нелегкою була селянська праця, але водночас тим, хто добре працював (на відміну від усіляких волоцюг, «активістів»), вона й давала достаток. Досить прочитати перелік домашнього господарства нашого роду.

Тепер про діда Василя Свиридовича, простого роботящого селянина. Даю цікаву фотографію з нашого родинного архіву. Це, видно, був церковний празник, храмове свято Ковчина, на Григорія. Усі добре вдягнені, красиві. Мій дід Василь (другий справа) — гарний статечний селянин у доброму вбранні. Господар! Він і був таким. І про його смерть у нашій родині розповідають так. Восени поїхав із синами орати на зяб одне з полів, далекувато за селом. За день не встигали, тому дід вирішив заночувати в полі, щоб не ганяти зайве туди-сюди худобу — волів і коней. І дуже застудився. Захворів і невдовзі помер. Справді селянська смерть.
А в нашій родині невесело жартували, що, мовляв, може, й на краще, що дід помер перед початком масової колективізації, хоч упокоївся вдома. А то б невдовзі могли вислати на заслання на Північ чи в Сибір, як «куркуля» чи просто заможного селянина. І вже моє покоління, діти синів і дочок діда Василя, могли б народитися десь в азійських нетрях Росії…

Смерть діда збіглася з початком «розкуркулення». А невдовзі —Голодомор. Лише дивом велика родина вдови, бабусі Пріськи, вижила. Може, ще й тому, що в нас на Полісся голод лютував не так страшно, як на Донбасі, Слобожанщині чи Півдні.

33Ці спогади свого батька зберіг і підготував до друку син Михайла Васильовича, мій двоюрідний брат Сергій. Він «технар», директор одного з наукових інститутів Києва. Але давно захопився краєзнавством, дослідницькою роботою і не в останню чергу з цікавості до історії нашого роду. Сергій нині наполегливо «копає» в архівах і знаходить цікаві матеріали про Ковчин і Авдіївку. У 2012 році Сергій видав солідну книгу «Учителем школа стоїть…» — до 150-річчя Ковчинської школи, про її історію. Між іншим, саме тут свого часу вчителювала відомий педагог Лідія Платонівна Деполович, автор знаменитого українського «Букваря», за яким десятки років навчалися школярі. Книгу Сергій написав у співавторстві з тодішньою директоркою школи Наталією Халімон, нині головою районної ради. А зараз Сергій шукає матеріали для написання книги з історії Ковчина — села, відомого від часів Київської Русі. Цю книгу готуватимуть до друку з Михайлом Морозом, багатолітнім головою сільради, пристрасним істориком, краєзнавцем.

Фото родини — теж із пошуків Сергія. Додам ще одне знайдене ним фото — прекрасної церкви Ковчина, по-варварськи зруйнованої комуністами у 1930-их. Ту церкву, в якій вінчали, хрестили, відспівували наш рід і їхніх земляків, де хрестили і мою маму Оксану та Сергієвого батька Михайла, спогади якого й пропоную.
Пам’ятаймо свій рід!
Петро АНТОНЕНКО

Михайло СПУТАЙ
Спогади

22n (1)Розпочато 7-го лютого 1985 року. Мої спогади на 65 році життя.

Я, Спутай Михайло Васильович, 1920 року народження, 15 жовтня, с. Ковчин.
Мої батьки: Спутай Василь Свиридович 1872 р.
мати Спутай Єфросинія Антонівна 1881 р.

В мого діда по лінії батька Спутая Свирида Степановича було дітей: дочка Марина, син Василь (мій батько), дочка Христя, син Павло, дочка Ганна, син Дмитро.

В мого діда по лінії матері Бичука Антона Григоровича було дітей:
синів Олексій, Опанас, Данило,
дочок Настя, Пріська (моя мати), Палажка, Марта.

Моя мати з села Жуківки Куликівського р-ну.

Мій батько оженився перший раз в селі Салтикова Дівиця і мав двох дітей, але померли діти і дружина.

Вдруге батько оженився з моєю матір’ю Бічук Пронею Антонівною в селі Жуківка в 1900 році.

Предки наші по лінії батька і матері були вільними козаками, не підлягали під кріпосне право і були заможними селянами.

В мого батька з матір’ю була сім’я:
синів Петро 1902 р. помер в дитинстві,
Яків 1904 р. помер в дитинстві,
Павло 1912 р. помер 30 січня 1991 р.
Василь 1915 р. помер 14 жовтня 2003 р.
я, Михайло 1920р.
дочок Уляна 1907 р. померла в квітні 1960 р.
Марфа 1910 р. померла 20 листопада 1998 р.
Оксана 1918 р. померла 30 грудня 1991 р.
Марія 1923 р. померла 14 вересня 2001 р.

19 / ІІ – 85 р.
В 1931 році зняли з церкви дзвони і всю металеву огорожу. Коли прийшли знімати дзвони, то піднялося жіноче повстання. Жінки з усього села посходилися і хотіли не дати, але по-їхньому нічого не вийшло. Дзвони зняли і церкву перетворили в комору: зсипали зерно колгоспне до 1935 року, а в 1935 році почали розкидати церкву, вона була з цегли.
Безымянный1932 рік. В цьому році ми ще орали і сіяли навесні свою землю, але вже останній рік. Я ціле літо пас дві корови в місті Чернігові. Пам’ятаю, мене старший брат Павло відвіз до Літушки Кузьми. Він з нашого села, але жив в Чернігові, був помічником начальника станції залізниці м. Чернігова, а жив на вул. Селюка № 23 від Стрижня. І я ціле літо ганяв через усе місто від Стрижня і на вокзал дві корови і там пас по путях і за містом. Характерно те, що тоді в місті рідко коли побачиш автомашину чи мотоцикл. Увесь транспорт був кінний. Старші брати і мати робили в полі та на різних заробітках по людях.

20 / ІІ – 85 р.
Коли настала осінь, то нам і багатьом у селі, хто не був у колгоспі, доводили великі податки по здачі хліба державі, називалось “тверде завдання”. Коли виконали перший план, то доводили другий план. Словом, доводили такий план, щоб здали увесь хліб. Ніби робила влада так, щоб ми померли з голоду.

Джерело: газета “Світ-інфо” №75

 

Мітки: , , , , , ,

Залишити відповідь