Стародубщина. Нарис українського життя краю. Про що розповідають стародубські легенди

Перші князі та жерці. Легенди про Кудеяра. Поширення легенди з Сіверщини у Поволжя. Метаморфози образу.

Через те, що письмових згадок про давнє життя стародубських сіверян, на жаль, не збереглося, нам доводиться користуватися в першу чергу народними оповіданнями, в яких деінде і відшукається який-небудь спогад про старе життя наших предків. Слід вважати, що на той час, як Стародубщина разом із усією Сіверською землею увійшла до складу Київської Держави, на наших землях уже існували первинні форми державного ладу, як це було наприклад із сіверянами Чернігова, якими, за народними переказами, керував легендарний князь Чорний, могила якого знаходиться в центрі міста, а його ім’ям, як каже той самий народ, це місто й назване. Стародубські легенди так само розповідають нам про наших перших вождів, які були, мабуть, одночасно й народними керівниками й жерцями, які опанували, як здавалося народу, надприродними можливостями, були характерниками та чаклунами. З часом легенди ці забувалися, перекручувалися та спотворювалися на потребу новому часу, і старі герої набували нових рис, таких, що згодом важко було й уявити собі, що під личиною молодецького розбишаки може ховатися старий стародубський князь. Але є два герої стародубського епосу, в яких відчувається сила та міць стародавніх князів-чаклунів, подібних до літописного полоцького князя Всеслава, якого народ прозивав Віщим, та який, за народними переказами, міг у вовка перетворитися, чи в іншу тварину, аби від гонитви втекти та здобути собі якої-небудь користі.

Першим таким стародубським героєм є Кудеяр. Ім’я його походить від новоперсидського слова «хода-яр» – «друг Бога», «людина, яку супроводжує Бог». Можливо що ім’я це перейшло до сіверян ще від хозарів, у ті часи, коли сіверяни існували під хозарським протекторатом. Адже відомо, що у тюрків-хозарів у великій пошані знаходилася персидська мова та література, яка, на той період, до появи мусульманства, була панівною культурою майже на всьому Близькому Сході, Кавказі та прикаспійських степах. Від хозар ім’я Кудеяр могло поширитися і серед слов’ян, їм підвладних, як ім’я князівське та жрецьке, ім’я людини, яку, в її справах, завжди супроводжує Бог. У стародубських легендах Кудеяр це великий чаклун, «батько» свого народу ( у деяких селах люди розказують, що вони всі його нащадки, а на півночі Чернігівської області й досі прізвище Кудеярів є значно розповсюдженим). На Стародубщині люди розповідають, що колись Кудеяр був значним володарем, захищав своїх людей та давав відсіч усіляким зайдам. Нападав він і сам на чужих людей, грабував їх, але своїм тільки допомагав, та ділився завжди тим майном, що забрав у набігах. Але з часом став Кудеяр жадібним, почав він жаліти того майна, що набрав у походах, став ховати його у гору, яку сам насипав у дрімучому лісі, і на вершині якої зробив свою оселю. А серед народу Кудеярова розпочалися злидні. Розсердився Бог на Кудеяра – посадив його на віковічні часи у ту гору, де сидить він серед своїх багатств, а їсти йому нема чого. Лежить перед ним тільки окраєць хліба, та й той кам’яний, і ламає об нього свої зуби князь Кудеяр. А щоночі прилітає до Кудеяра великий птах, влітає у середину гори, де клює з Кудеяра його м’ясо. А що за ніч обклює, то наступного дня знову на ньому виростає, і на таку муку приречений Кудеяр повсякчасно. І тільки коли народу Кудеярову загрожує яке-небудь лихо, коли лютують над ним вороги, випускає Бог Кудеяра з гори на невеличкий час, і боронить Кудеяр свій народ, а потім знову зникає, і ніколи не знайдуть його вороги, бо може Кудеяр стати невидимим, а може і в якусь тварину перетворитися, бо він є чаклун. (Одна бабуся із Новозибкова божилася мені, що в роки її дитинства, тобто 20-ті роки 20 ст., приходив Кудеяр до їхнього міста, бо замордували народ більшовики, розправився із катами, а потім, як і завжди, зник, і не змогли його розшукати чекістські загони).

Кудеярових гір є декілька по Стародубщині. Народ розповідає про його скарби під Новозибковом, під Почепом та Трубчевськом. За народними переказами гора ця знаходиться скоріш за все у лісі, та є не дуже високим пологим пагорбом, великим більше завширшки, ніж у висоту. Подібні «гори», що мають ім’я Кудеярових, так само, як і легенди про Кудеяра, відомі також на інших територіях, заселених колись сіверянами. Так про Кудеяра знають у Чернігівській, Сумській, Харківській областях України, Воронежській, Курській, Тульській, Калузькій областях Росії. З «несіверянських» областей його ім’я відомо серед місцевого населення у Саратовській та Тамбовській областях, але туди воно могло потрапити завдяки сіверським переселенцям (згадаємо про український Жовтий Клин саме під Саратовом). В інших російських та українських землях легенди про Кудеяра майже не розповсюджені, що може натякувати на їх сіверське походження.

У поволзьких легендах характер Кудеяра дещо змінився. Він тепер частіше за все розбійник, іноді татарин за походженням, іноді син Івана Грозного. Легенди про його татарське походження пов’язані скоріш за все з тим, що серед татар, які з’явилися на Русі після Батия, це ім’я теж побутувало, адже від тюрків-хозар воно стало відомим і іншим тюркським народам. У південних степових районах колишньої Сіверщини, там де слов’янам довелося частіше за інших мати контакти з татарами, ім’я татарських Кудеярів переплелося з іменем свого стародавнього князя, а його молодецька вдача та войовничий норов перетворили його вельми швидко із князя у розбійника. Але навіть там, у Саратовських землях, можна почути такі оповідання про Кудеяра, в яких явно відчувається сива язичницька давнина. Так один місцевий селянин розповідав: «На Саратовському степу є насипний пагорб, поблизу якого знаходиться болото і осиковий гай. На цьому місці стояв одного дня Кудеяр з військом. У нього був улюблений кінь, який загинув, а потім незабаром і сам він помер. Тоді його посадили на цього коня і несли йому з усіх боків дари: золотом, сріблом, різними дорогоцінними речами, якими і зарили його, насипавши над ним курган. Коли ж сільські жителі розрили цей курган, знайшли там тільки людські і кінські кістки». (Олександр Мінх «Народні звичаї та забобони селян Саратовської губернії», 1890 рік).


32. Кудеярова гора у Саратовській губернії. Малюнок Миколи Мінха. 1890 рік.

На Стародубщині оповідання про Кудеяра є більше архаїчними, ніж в інших місцевостях колишньої Сіверщини. Тут його ім’я аж ніяк не асоціюється з татарами, хоча міфи про Кудеяра – «розбійника» деінде побутують і тут. Але на Стародубщині цей герой зберіг більшою мірою риси стародавнього князя та жерця, захисника та родоначальника свого народу, чаклуна та характерника, до якого народ відноситься з пошаною та деякою осторогою, як до людини, яка має зносини з вищими силами, яка може покарати, а може й допомогти своїм землякам.

До змісту

Мітки: 

Залишити відповідь