Петро Карпенко-Криниця: повернення до рідного дому

Його ім’я майже невідоме в Україні, хоча з-під його пера вийшло 7 поетичних збірок. Про нього тільки зовсім недавно почули в Куликівському районі Чернігівщини, хоча він є нашим земляком. У радянський період це було зрозуміло, адже більшу частину свого життя поет провів на чужині, отже, автоматично вважався «українським буржуазним націоналістом». Дивно, що поета такого таланту, такої драматичної долі досі не помічають на Батьківщині. Тому спробуємо в рік столітнього ювілею поета пробити цей мур небуття і повернути його до рідного дому.

Петро Карпенко-Криниця (справжнє ім’я — Петро Дмитрович Карпенко) народився 22 грудня 1917 року в селі Бакланова Муравійка нині Куликівського району Чернігівщини. На базі середньої освіти закінчив річні курси вчителів історії і працював учителем. Закінчив заочно історичний факультет учительського інституту в Києві й згодом (стаціонарно) — мовно-літературний факультет цього ж закладу, продовжуючи навчатися в Київському педагогічному інституті ім. М. Горького. Тоді ж і почав писати вірші та друкуватися.
За рік перед Другою світовою війною був директором школи.

Радянську владу не шанував, натомість своїх проукраїнських настроїв не приховував. Під час війни в окупованій німецьким нацизмом Україні брав участь у національно-визвольному підпіллі. Працював кореспондентом газети «Українське Полісся», що виходила в Чернігові. У місті над Десною навесні 1942 року видав першу збірку — «Гримлять дороги».

Після розгрому чернігівського націоналістичного підпілля Карпенко перебрався на Київщину, де редагував газету «Іванківські вісті» (1942 – 1943). Від кінця 1943 року — в еміграції. Арештовувався нацистами, кінець війни зустрів остарбайтером.

Після капітуляції Німеччини був співробітником газети «Українська трибуна» (Мюнхен), редагував журнал «Авангард».

1950 року перебрався до США. Працював робітником різних професій у Нью-Йорку, Детройті, Лос-Анджелесі. Здобув ступінь бакалавра бібліотекознавства в Оттавському університеті (1962), навчався в Американському російському інституті славістики (1963 – 1965). Був серед засновників Організації українських письменників у вигнанні «Слово» (1954).

Але одвічні для поетів «пошуки себе» затяглися. Відсутність близької рідної душі, ностальгія за Батьківщиною, постійні проблеми з пошуком роботи й житла призвели до нервового зриву. Після спроби самогубства 1965 року Карпенко потрапив на лікування до психіатричній лікарні, де й перебував до самої смерті, забутий нечисленними друзями та колегами. У літературних колах української еміграції його «поховали» ще 1968 року. Насправді Петро Карпенко прожив ще 35 років. Тільки недавно вдалося встановити справжню дату його смерті — 5 січня 2003 року. Поховано поета на українському цвинтарі в Саут-Баунд-Бруці (штат Нью-Джерсі, США).

Твори Карпенка-Криниці вирізняються драматичною напругою, контрастністю мотивів та образів (любов до всього українського, несприйняття імперського та радянського, боротьба УПА, неприкаяність молодого емігранта-патріота в Новому Світі, роздуми над майбутнім державним становленням України).

Автор поетичних збірок «Гримлять дороги», Чернігів, 1942; «Полум’яна земля», Мюнхен, 1947; «Підняті вітрила», Авґсбурґ, 1950; «Солдати мого легіону», Чикаґо, 1951; «Поеми», Детройт, 1954; «Індіянські баляди», Нью-Йорк, 1968.

Пропоную для знайомства з творчістю поета кілька його творів.

Володимир ПОВОЗНИК,
завідувач районного краєзнавчого музею, член Спілки краєзнавців України,
смт Куликівка, газета “СВІТ-ІНФО”

Петро Карпенко-Криниця

* * *
Хто сказав, що ці дні золоті,
Що світанки, як мрія, погожі?
Я дороги шукаю в житті
І дороги собі не знаходжу.

Я навіки свій край полюбив,
Та спокою і досі не знаю, —
На широкому лоні степів
У ярмі Українець конає.
1940

Сон
Сон приснився матері вночі:
З поза степу, де кричать сичі,
Свищуть кулі гірше хуртовин,
З бою, підкоривши сто шляхів,
І пройшовши тисячу борів,
На подвір’я повернувся син.

Він стомивсь, не підведе очей,
Нe відкриє струганих дверей
І стоїть, одну її ждучи.
Мати встала. Двері відкрива,
Та в лице їй — буря степова,
Що сміється й плаче уночі.
27.08.1941 («Гримлять дороги»
Чернігів, 1942)

Москва
Спитаю у вітра, старого приблуди,
Що тугу в просторах висурмлює й гнів:
«Хто каторжні нори Сибіру запрудив,
Невинною плоттю людською набив?»

Карельські, Колимські, Далекого Сходу —
Хто нетрі, де шкіриться згуба жива,
Труною зробив для бездольних народів?
І вітер одкаже: «Я знаю: Москва!»

Спитаю у сонця, гарячого друга:
«Хто в пащах в’язниць, сутеренах сирих,
Упившися злом нелюдської наруги,
Катує братів-сонцелюбів моїх?

Хто краде в них казку привабного світла,
Роки хто, як нить золоту, обрива,
Хто юність ґвалтує іще нерозквітлу?»
І сонце одкаже: «Я знаю: Москва!»

Спитаю в землі, що дуднить споконвіку
Громами походів, столунням боїв:
«Хто крові розлив незагачені ріки
І кров’ю лани, мов дощем, напоїв?»

У древній земля опанчі похмуріє,
І оповідь буде предовга мені —
Предстане оточений ордами Київ…
Полтава… Історії чорної дні…

Прокотиться Вчора оглушеним громом,
І буде хлющати Сьогодні в крові…
Страшніше за пекло Гомори й Содому,
За Дантове пекло — свавілля Москви.

Мій друже, що вмієш цінить непокору,
Коли ти шепочеш молитви слова, —
Як вечора тінь запада яснозора,
Чи рано встаєш, пам’ятай же, що ворог,
Найбільший твій ворог — Москва!

Ти нічого не знаєш, чужино чужа…
Ну, заграй же! Та тільки заграй,
Щось таке, щоб полонило душу мою,
Щоб затьмарились думи про край
І про все, що лишилось у тому краю.

Тільки що це? Акорди… А я…
Ні, не сльози, це все промине…
То не сльози, а доля моя,
Перед мною в акордах до прірви жене.

І лечу шкереберть я у ніч
Під оплескувань грім і розкотистий сміх…
Еміграціє! Ти це чи ні
І роз’ятрення прірви на площах чиїх?

Як це сталось? Я зайвий такий…
І осмути туман облягає мости…
Заозерна веселко! Мій сне голубий,
Україно!.. Прости мені!.. Чуєш? Прости!..

Стій же, стій! Не поможе рояль…
Кимсь розкраяне серце моє без ножа.
Ех, не знаєш, чого мені жаль…
Ти нічого не знаєш, чужино чужа!

Молитва
Коли б піднести за людей моїх молитву
Мені б прийшлось до Господа в сутужний час,
Я б не просив хоробрости у битвах,
Ні здібностей — це є у нас.

…Перед іконою навколішках, як треба,
Забувши важних і неважних безліч справ,
Я б попросив Його, Творця Землі і Неба,
Щоб розуму Він, Розуму нам дав.
1943 р.

Весняні мотиви
І. Цвітуть сади
Вітри ламають дикий бір
І холод скрізь, мов знак біди,
Та все ж всьому наперекір, —
Цвітуть сади.
Дерев багато в них нема,
А ще ж в пожежах дальня путь,
Та все до біса, все дарма, —
Сади цвітуть.
Цвітіть, на щастя розцвітіть!
Хай будуть нам ясні плоди,
Хай що б там — цвіту не губіть, —
Мої сади.
А може буря з криком злим
Порве їх цвіт, як юність рвуть,
Тоді у пісні жити їм,—
Вони цвітуть.

ІІ. Весняний ранок
Вже ранок дороги нам стеле,
І бризнуло сонце дощем,
Лаштуйте ж свої каравели,
В стихію морську попливем.
Хай шторми лютують суворі,
Хай стогне морська глибина —
Вперед нам, бо ранок надворі,
Бо знову надворі весна.
1942 р.

Кінець Іуди
Вже чути близько бій, тому і північ грима…
А тут, у кабінеті, цигарковий дим.
І перед слідчим він, з великими очима.
Тремтить і знову сльози ронить перед ним.
Ще вчора свій, сьогодні він уже не треба,
Але чому, ніяк йому не зрозуміть.
Він триста душ продав під цим проклятим небом.
Продав сюди, щоб тут могли його цінить.
І от тепер встають його невинні жертви
І йдуть, як привиди, до нього ось сюди,
У чорну душу б’ють, немов живі — не мертві,
І він тремтить і каже слідчому: води!..
Та слідчий лиш мовчить. Нащо благати…
Він знає все, як власний постріл межи брів;
Він навіть зна, що в ніч цю треба відступати
І знищить агента. Своє він вже зробив…
Шуміла ніч. Енкаведист поглянув строго
У очі агентові, як у злу пітьму…
— Ну вот і всьо. Собраться нужно у дорогу,
І ти нє спрашівай, зачєм і почему…
А ранком німці увійшли у наше місто,
І там в багні, де сморід, прілий мох,
Біля холодного давно енкаведиста
Собаки гавкали і ріс чортополох.
1942 р.

Розлука

Пощо ж своїми строгими очима
Душі неспокій зраджуєш мені?..
Наказу слово гостре й невмолиме,
А там — не знаю, стрінемось чи ні.

Тоді виходь під стогін ураганів,
Що будуть завжди мучить суходіл,
Як спрагле серце — мислі полум’яні,
Солодка мить невикінчених діл…

І ти збагнеш, заслухавшись у вітер,
В співучих злив кантату грозову,
Що я, мов частка прагнучого світу,
З тобою поруч, вічністю живу.
02.05.1944

Любов
І
Серце нараз заридало в роялевій
Бурі. І місяць погас на роялі.
Звуки принишкли. Як бризки коралеві,
Бризнули сльози тривоги й печалі.

Тяжко. Я знаю… Цей вечір і тиша ця,
Як же їм втішить твоє горювання? —
Справжня любов не існує без місяця,
Музики, сліз і зітхання.

ІІ
Любов — це вітер примхливої ночі,
Що вміє серце п’янить примхливе,
Це іскра дивна, що завжди хоче,
Палати полум’ям справжнім хоче.

Це квітка марень і снів забутих,
Розквітнуть здатна привабним цвітом.
Ніхто любови не зміг минути,
Як щастя й горя свого минути.

Вона химерна, любов єдина,
Чутка, за все найдорожча в світі:
Плекать не зможеш її — загине,
Плекати будеш безтямно — згине,
Як вітер, полум’я й квітка згине.

ІІІ
Коли вмирає людина —
Гаряча падає з неба зоря.
Коли, в брехню обертаючись, правда вмирає —
Народжується зло.

Коли ж у смертній агонії гасне
Людська любов —
Стає гіркою вода
І хліб і мед.
За обрій сонце ховається, місяць холоне.
По всій землі
Справляють змії бенкет.

Виходять з лігвищ і нор своїх звірі.
І всі, усі дерева,
Всі птиці довго ридають у горах німих.

IV
На всяку любов свій сезон.
Годинник пробив пів на третю й завмер.
В цю мить ти зайшла у нічного експресу ваґон.
І хто ж біля тебе тепер?

Я ще раз в житті заблудив, як в безглуздій імлі…
Який нині день: понеділок, субо…
Лиш запах твоєї парфюми і том на столі —
Поезії в прозі Артура Рембо.
Каліфорнія, 1966.

Три епітафії самому собі
1.
Він умів, цей поет, на приrоди баrатий,
Навіть в анrелах визнаних бачить чортів,
Брать на плечі вмів світ і від світу тікати,
А від смерти і він утікти не зумів.

2.
Спинись, незнайомче! Живеш бо іще нівроку.
А я вже всі бурі, всі шторми зміняв на тишу.
Ось тут запроторили в землю мене глибоку,
Хоч так не хотів! — і забули. Лежу й не дишу.

Якщо ти бувалець, паливода всім на диво,
Поет чи бунтар, що за правду стоїш велику,
У мить, як дванадцята виб’є твоя, сміливо
Лягай поруч мене, і будем дружить довіку!

3.
Шельми й мерзотники всіх мастей і країв,
Проходьте пошвидше! Бридкі
Серця проносьте і лиця:
Тут спочиває, померлий триста разів,
Закопаний врешті таки
Петро Карпенко-Криниця.
Сан-Франциско, 1968

Мітки: , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити відповідь