Пауль

Результат пошуку зображень за запитом "Віталій Корж"

Віталій Терентійович КОРЖ

Друга світова війна для мене почалася, коли мені було неповних 4 роки. Був кінець літа. Трава на вулиці ще зовсім зелена, а листя на деревах подекуди жовтіло, а деяке навіть падало на землю. Було достатньо тепло. Вечоріло, але сонце висіло над деревами ще високо вгорі. Під двором на колоді сиділо з десяток дорослих чоловіків і жінок, а серед них кілька дітлахів, у тому числі і я. По-сусідські обговорювали якісь нагальні питання.

Раптом почувся незвичний гуркіт потужних моторів. Ще мить — і на вулицю із-за повороту виповзли величезні німецькі танки. Відстань до них становила біля одного кілометра. А вулиця наша дуже красива: широка, рівна, вся в зелені, обабіч дороги розкішні декоративні дерева, у дворах квіти, кущі, плодові дерева. У протилежний бік, на відстані 600 — 700 метрів село закінчувалось , а дорога вела в сусіднє село Вересоч. До нього 8 — 10 кілометрів. Тому і вулиця називалась Вересоцький шлях.

Танки повільно сунули до нас. Їх легко обігнали мотоциклісти, які швидко наповнили собою всю вулицю. Ми всі миттєво розбіглися по дворах. Потім розповідали, що радянські бійці намагались чинити опір. Підрозділ із 4 солдатів зробив кілька пострілів у бік німців із гармати 45-го калібру. У відповідь німецький танк одним пострілом знищив і гармату, і всю команду її бійців. Крім того, згоріли кілька хат, біля яких знаходилась гармата.

Незабаром на подвір’ї з’явились німці. Підтюпцем побігли у хлів. Швидко витягли звідти на мотузці теля і потягли на вулицю. Інші виносили, тримаючи за лапи, по кілька курей. Вони тіпали крильми і немилосердно кричали. Їм явно не подобалась така нечемна поведінка. Німці з вигуками «яйки, млеко» нишпорили по подирках (схованках) у хліву, в сінях. Дещо знаходили: «яйки» збирали у свої картузи, а «млеко» випивали з гладишок на місці. Здавалось, вони прийшли з голодного краю і намагаються тут нарешті наїстись.

В перший же день нас виселили з хати. Ми розмістились у хліві та погребі. Заходити в хату нам не дозволялось. Але нам, дітлахам, деколи вдавалось заглянути у відчинені двері або й самим трошки відкрити їх. Цікавість часом перемагала небезпеку. Бачив: на лавці лежала автоматична зброя, стрічки патронів, інші армійські обладунки, під лавкою теж завалено військовим спорядженням.

Значної агресивності проти нас німці не проявляли. Окремі інциденти відбувались. Вони були пов’язані в основному з партизанами. Німці періодично влаштовували рейди в ліс, на полювання за партизанами. Нічого серйозного не знаходили, крім нас, малечі. Визбирували всіх до купи і вели в село під конвоєм, палець на гачку автомата. Підозрювали у зв’зках з партизанами. Допити проводились у повній відповідності з військовим часом. Особливо лютували з нами мадьяри. Деколи німці захищали нас від них. Наші запевнення, що ми мусимо іти в ліс у пошуках хоч чогось їстівного, ними майже не сприймались.

Деколи виникали локальні перестрілки десь у інших кутках села, на великій відстані, то ми достеменно не знали, що там відбувалось. Нам не доповідали ні причин, ні їх наслідків. Але деяке збурення серед німців було помітне. З часом все вщухало.

Оскільки постояльці затримались у нас надовго, ми всіх їх знали в обличчя, орієнтувались у їхніх званнях, знали, хто який, що можна чекати від кожного. А вони були теж різні. Були тихі, спокійні, були сердиті, навіть деколи хапались за зброю, були охочі кричати на своїх, а надто на нас.
Але один серед всіх виділявся по-особливому: брався розмовляти з нами, але не виходило, то він затявся на спілкуванні жестами. Не все було зрозуміло, але посміхнутись було з чого. Звали його Пауль.

Найбільше бажання було в нього — допомогти нам харчами. Позбирає у себе, а то і в колег, рештки їжі і передасть нам до погреба. А сам задоволено спостерігає за трапезою. Воно, звичайно, недостатньо, але ж краще, ніж нічого. Одного разу з радістю приніс кусочки цукру. Де він їх добував? Підійшов до ляди у погріб, рукою заліз до себе в кишеню штанів, трохи пошукав там і виймає жменю кусочків цукру. Передав теж у жменю комусь із дорослих, хто був з нами. Потім ще жменю. Керував процесом роздачі особисто, щоб все дісталось дітям. Отакий гостинець отримали від Пауля.

Але найбільш яскраві враження збереглись у моїй пам’яті від епізоду, коли Пауль узяв із хати гвинтівку, вийшов у сад за хатою і став пильно вдивлятися у поле. Потім показує нам напрямок, куди ми маємо дивитися. Побачили — в кінці городу пробігає заєць. Відстань — метрів 400 — 500 від нас. Пауль спокійно заряджає гвинтівку, прицілюється і стріляє. З першого пострілу вбиває нещасного зайчика. Він тіпнувся і розтягнувся на стерні. Пауль відніс у хату гвинтівку і пішов до зайця. Приніс за задні лапки. Потів у дворі перед нашими очима зняв з нього хутряну шубу, порізав м’ясо на шматки, склав у чималий казан, налив води, розпалив вогонь і повісив над ним за допомогою триноги казан із зайцем.

Довго ми заглядали в казан, поки варився заєць, чекали, що ж буде далі. А далі відбулось ось що. Пауль зняв казан з триноги, поставив на землю, щоб дати йому охолонути, а потім взяв та й передав його у погріб для всіх. Ото було св’ято. Чи можна таке забути? Таких або подібних вчинків було чимало. Перераховувати всі немає потреби.

Дуже зворушливо було спостерігати, коли він намагався розважити нас, навіть розсмішити. З цього нічого не виходило. Було ще більше сумно, ніж смішно. Але ми йому дуже вдячні за добрі наміри і приємні вчинки.

По всьому відчувалось, що війна тепер йде у протилежному напрямку — зі Сходу на Захід. Все гучніше чути звідти канонади вибухів потужних гармат.
І от нарешті бій за визволення нашого села. Особливо загострилась ситуація серед ночі. Земля двигтить від розривів бомб і снарядів. Трасуючі кулі розкреслили небо в різний колір. Горять сусідські хати. В повітрі різкий сморід від порохового диму і згарищ. Ми щільно заповнили свій погріб, повітря не вистачає, дихати нічим, ляда відкрита повністю, батько до половини зверху, спостерігає за всім, що коїться навколо.

Пауль весь час стояв біля погреба, стеріг, щоб з нами нічого не трапилось. Відступаючі німці йшли на такий злочин, могли вкинути в погріб гранату. Такі випадки були. Коли останні німці втікали із нашого і сусідніх дворів, зник і Пауль.

Бій помітно почав вщухати. Небо зі сходу вже не чорне, а сіре. Гуркіт гармат котився все далі від нас. Поступово світлішало. Вже видно дерева не тільки в саду, але й через вулицю. Озираючись, виходять люди зі своїх укриттів, виглядають на вулицю. І от нарешті довгоочікувані бійці йдуть з боку Вересочі, не чітким, але строєм. Хто в чому, одяг брудний, зношений. Бійці стомлені, але в очах радість перемоги. Люди підходять, зі сльозами обнімають, цілують, пригощають, що у кого знайшлось на такий випадок.

Раптом з’являється Пауль без зброї, підбігає до погреба і жестами показує, що «Гітлер — капут» , а «русіш — пук-пук», і показує пальцем у груди. Просить поради, що йому робити. Хтось із дорослих показує, щоб він вийшов на вулицю, підняв руки і здався військовим. Він пильно-пильно подивився у наші очі, підняв поли шинелі і поклав їх собі на плечі, нахилився вперед і побіг у бік вулиці. Відтоді ми його не бачили.

Про добрі вчинки Пауля під час війни я писав у центральній пресі, сподівався, що хтось відгукнеться. Хотілося дізнатися, як склалася його доля. Сподіваюсь на це і досі.

 

Віталій  Терентійович Корж, 

“Еківоки”

 

Мітки: , ,

Залишити відповідь