Пам’ять про високий обов’язок: Ольга Більська

Ольга Петлюра разом з донечкою Лесею

Тож ні один співець її не вславив
І ні один митець не змалював,
Десь там, на дні історії глибоко
Лежить про неї спогад…
Леся УКРАЇНКА. «Забута тінь»
Епіграф до нашої статті якнайкраще пасує до долі двох дружин Українських Державників — Ольги Петлюри і Домініки Огієнко. Як воно, бути дружиною очільника держави, харизматичного лідера, авторитетної людини? Попри спільне, що їх об’єднувало (бути поряд із лідерами нації), кожна з них є індивідуальністю, з притаманними їй особистими рисами характеру, вболіваннями, пристрастями й захопленнями. Спробуємо знайти й акцентувати увагу на спільному, домінуючому в їхніх характерах і долях.
Ольга Опанасівна Петлюра (1885—1959 рр.) була вчителькою і громадською діячкою. Стала дружиною Симона Петлюри 1909 року в Москві, де він проживав, працював бухгалтером, а згодом разом з О.Саліковським редагував журнал «Украинская жизнь» (виходив до початку 1917 р.). Ольга (дівоче прізвище Більська) навчалася у Московському Імператорському університеті (тепер університет імені Михайла Ломоносова) і, як і Петлюра, відвідувала різні зібрання Української громади в цьому місті. І Симон, і Ольга були дітьми полтавської землі. Вона — з села Погреби недалеко від Прилук, він — із самої Полтави. У цьому місті й знайшли одне одного — українець і українка. Малій дочці Лесі вона розповідала про далекі Прилуки і про Полтавщину, яку добре знала й безмежно любила.
З початком Української революції 1917 року Ольга з дочкою перебирається до Києва, стає активною учасницею українського державницького руху. Допомагає українським жінкам біля поранених, в організації культурних жіночих гуртків, які починали створюватися в столиці. Ольга почала знайомитися з українським рухом, який не був їй чужий. Декого вона знала особисто ще з Москви, із зустрічей у гуртках або в редакції «Украинской жизни», з іншими знайомилася вже тут, у Києві. «Вона була захоплена великим піднесенням поважної частини киян, — зазначає дослідник життя родини Петлюр Василь Михальчук, — глибоким патріотизмом українських жінок, з якими їй тут доводилось стрічатись».
Ольга всією душею включається в український громадський рух.
Поразка національно-визвольних змагань (1917—1920 рр.) змушує українських діячів до еміграції. Емігрувала й сім’я С.Петлюри. У важкі часи еміграції Ольга ділила долю з чоловіком у Варшаві (1922 р.) і в Парижі (1924 р.). У Варшаві сім’я об’єдналася. Думалося про кінець важкого кочівницького життя. Ольга Опанасівна весь вільний час приділяє вихованню і навчанню дочки Лесі. Сама дає їй консультації (чи уроки) польської мови, щоб дівчинка одержувала повноцінні знання, наймає вчителя (Віктора Цимбалюка, вояка Армії УНР; закінчив художню школу в Києві) для лекцій (чи практики) з малювання. Згодом останнє заняття дало добрі наслідки. Під час прогулянок вона малювала. Ці та інші малюнки й картини збереглися. Вони, за Д.Степовиком, виказують у Лесі явний мистецький талант. І в цьому чимала заслуга матері — Ольги Опанасівни Петлюри.
Уникаючи небезпеки, Симон Петлюра змушений був покинути Варшаву (грудень 1923 р.). Тільки в другій половині 1925 року, коли закінчився академічний рік у навчанні Лесі, в Париж прибула Ольга Опанасівна з донькою.
Сім’я терпить важкі матеріальні труднощі. Всякий гріш ішов на утримання дочки Лесі: навчання в паризькому ліцеї Фенелен, участь в організації французьких скаутів тощо. На себе Ольга Опанасівна не звертала великої уваги, все дбаючи про інших.
З огляду на безпеку в Парижі Симон Петлюра жив окремо від сім’ї. І раптом, 25 травня 1926 року, до квартири Ольги Опанасівни увірвалася жахлива звістка про вбивство Головного Отамана на вулиці Расін, недалеко від університету Сорбонни, таємним агентом Самуїлом Шварцбардом. Стрес, спричинений загибеллю близької людини, вкоротив життя дочці Лесі (1941р.), привів до руйнування здоров’я Ольги Опанасівни (вона оглухла, важко хворіла, втомлювали її складні кровотечі). 1959 року вона померла, похована разом із Симоном Петлюрою і дочкою Лесею на кладовищі Монпарнас у Парижі.
Такий важкий хрест понесли жінки сім’ї Петлюри — Ольга Опанасівна й Леся. Збереглася кореспонденція (видана у збірнику «Симон Петлюра і його родина». — К., 1996) самого Петлюри, його дружини й дочки. Вона є свідченням високої людської порядності, чесності й моральної чистоти цієї родини.
Леся в листі до матері від 26 травня 1930 року засвідчує високу і благородну любов між батьками і свою любов до них обох: «В той мент в мене раптово з’явилася свідомість моєї любови до вас обох, і такої великої та крилатої, що майже дух спирався! Не дивлячись на ваші повні доброти й ніжності лиця, і хоч, ви, певно, і не могли тоді не відчути нашого родинного щастя, ви не могли теж знати, що діялось зі мною. Я, звичайно, не знала, як дать вам зрозуміти мій стан — я мала лише одну ясну думку: «Коли так любити, нащо розлучатися?!»
У дусі полум’яної любові до України, до української мови вони виховали дочку Лесю. Кожен її лист до мами починався словами «дорога мамо», а закінчується «цілую тебе». Незважаючи на те, що Леся не вчилася в українській школі й не одержала систематичної освіти з української мови, але у своїх листах виявила чистоту рідної мови і правильність слововживання. Любов до мови, отже, їй прищепили передусім батьки.
Батьки дбали, щоб дати доньці добру освіту, розвинути її природний потяг до набуття знань і творчості. Насамперед прагнули, щоб опанувала вона українську історію й літературу. Леся знала багато чого з історії України, навіть із санаторію просить матір прислати їй з Парижа підручник з історії України. У листі до матері від 02.07.1930 р. вона пише: «Я б дуже бажала мати тут «Історію України». Бач, на днях я спробувала зробити собі конспект історії України по пам’яти і побачила, що дуже багато забула, особливо з часів Великої Руїни. Можеш собі уявити, наскільки це мені неприємно».+

Леся Петлюра померла від туберкульозу 6 листопада 1941 року, від хвороби, яка виліковується в наші дні. Дослідники (В.Михальчук, Д.Степовик) доводять, що хвороба повстала з морально-духовної рани, спричиненої вбивством батька, Симона Петлюри, яка почала зростати, поширюватись і перекинулась на організм дівчини, даючи початок туберкульозному захворюванню… Йшла війна, брак вітамінів і догляду привів до згасання.
Загинула молода сила. Якби їй судилося, зазначає Д.Степовик, «прожити не тридцять, а нормальний вік — 75—80 років, то Україна мала б у когорті видатних своїх дочок ХХ ст. ще одне ім’я, скажімо, видатного науковця, мисткиню, громадську діячку чи активну учасницю жіночого руху».
Жаль зламаної сили, молодої надії!

Євгенія Сохацька, газета “День”

Мітки: , , , , , ,

Залишити відповідь