Олександр Кривець: герої та лиходії партизанського руху на Чернігівщині.

a110Історико-документальна повість присвячена маловідомим широкому загалу читачів героїчним сторінкам простих радянських людей проти нациських загарбників в роки Великої Вітчизняної війни на території Новобасанського, Бобровицького і Згурівського районів Чернігівської області. Написанню її передувало щонайретельніше дослідження, яке нарешті розкрило вражаючі факти воєнної пори, довго приховувані владними «верхами». Документально розкрито справжнє обличчя лжепартизанів і лжегероїв, доведено торжество Правди над Кривдою в ім’я Справедливості. Своїм героїчним і водночас трагічним змістом, пекучою гостротою сюжетних реалій вона перевищує художні вимисли найгостріших детективів.

Відомості про реальне, а не прикрашене радянською пропагандою партизанське підпілля, пробиваються до суспільної свідомості майже так само натужно, як свого часу про Голодомор. За художніми фільмами «про партизанів», як за тюремним парканом, приховується справжній характер і хронологія подій українського підпілля. І страшні злочини проти нього — з боку «своїх». Про все це написала у книзі «Двічі страчені — Вічно живі» (Київ, 2006) журналістка, колишня учасниця підпілля на Чернігівщині, нині 82-річна Павлина Березовська. Їй допомагала донька одного з керівників підпілля Ніна Дяченко. Помешкання Павлини Леонідівни заставлене монографіями, мемуарами й художньою літературою про Другу світову війну, у шафах рядками стоять архівні теки із записами спогадів понад 100 очевидців — підпільників, партизанів, селян. Над цією 600-сторінковою книгою, в якій авторка розповідає про фальшивих «героїв» і про повернуті чесні імена знищених ними підпільників, працювала понад 40 років. Про це — наша розмова з Павлиною Березовською.

— Радянські книжки й фільми нас навчали, що партизанським рухом мудро керувала Комуністична партія. Розкажіть, будь ласка, чи саме партпрацівники заснували підпілля на Чернігівщині?

— Мій батько, безпартійний Леонід Товстенко, потрапив у німецький полон під Золотоношею разом з іншими такими ж неозброєними, без обмундирування новобранцями. Їх закрили у великій клуні. Батько підмовив земляків тікати і повернувся додому, в село Ярославка Бобровицького району на Чернігівщині. Коли трохи підлікувався, став шукати зв’язку з підпіллям. Пішов до одного комуніста, до другого — вони лякалися й казали, щоб більше до них не приходив з такими запитаннями. До речі, подібне було і в Новій Басані: перед окупацією компартійна верхівка зникла, завчасно відправивши в евакуацію свої сім’ї. Тоді батько послав мене до знайомого вчителя Андрія Ілліча в сусіднє село, який був зв’язаний з Бобровицьким районним підпіллям. Відтоді я стала зв’язковою.

— Павлино Леонідівно, вам на початок війни було 14 років. Мабуть, була загроза бути вивезеною до Німеччини?

— У селі начальником поліції був колишній товариш мого брата. Він потрапив у полон, і німці, очевидно, змусили його до цього. Він страшенно пив, видно, соромився перед людьми своєї «посади». Якось зустрів мене, дихнув перегаром і каже: «Не ночуй сьогодні вдома, ловитимуть, ти перша в списку». Ми з кількома такими ж дівчатами вирішили поїхати в Ніжин, хотіли вступити в училище, щоб нас не забрали в Німеччину. Але ж проїзд без «аусвайса» заборонявся. Ми влізли в товарний вагон, уночі виходимо в Ніжині з такими ж, як ми, «пасажирами» — а тут уже німці й поліція. Нас усіх загребли і завели в кімнату, де людей пильнували німець і поліцай біля дверей. Дівчата — одна плаче, друга труситься, а я розізлилася. Пропхалася до того молодого поліцая і пошепки йому вичитую: «І як тобі не соромно! У тебе сестри немає такої, як я? Чи ти її одправив би в Німеччину? Чого ж ти ловиш для німців своїх людей?». Врешті він каже: «Добре, ідіть поза спиною, тільки потихеньку». І ми, п’ятеро, вибралися. Оселилися у знайомої бабусі. І всі пішли до Школи садівництва, бджільництва, рільництва і квітникарства, яку заснували німці, мабуть, аби мати кваліфікованих спеціалістів-рабів, які працюватимуть на їхніх латифундіях. А раз нас вишикували, тут же німець і перекладач, і директор, такий старенький дідусь, схожий на Жванецького, слабким і трагічним голосом повідомив: «Діточки, у нас велика радість… Нашій школі присвоєно ім’я Адольфа Гітлера». Потім мене КГБ тягало, що я школу імені Гітлера закінчила.

— А що робили підпільники? Фільми закарбували стійкий стереотип: вони підривали мости…

— Знаю, що було велике підпілля в Бобровиці, у сусідньому районі в Новій Басані і в Згурівці Полтавської області. Вони діяли заодно. Один з організаторів — Іван Дяченко — зв’язався з київським підпіллям, воно звеліло йому працювати у німців. Перед війною його виключили з партії, і німці через це дуже довіряли Івану, призначили бургомістром. Він їх поїв, годував. Тим часом запровадив — просто поруч з німецькою комендатурою — госпіталь під виглядом лікарні для селян, де насправді лікували підпільників і партизанів. Потім Дяченко відкрив ткацьку майстерню, зібрав там дівчат — їх у Німеччину не повезли, та ще й виділяли пайки.
Підпільники розставили скрізь своїх людей — начальника поліції, перекладачів, вони збирали інформацію. На залізниці перекладачка спостерігала, коли й куди йдуть потяги, куди везуть зброю. У паспортному столі свій чоловік виписував довідки, перепустки. Дівчата працювали в комендатурі, за розміром пайка визначали, яка частина прибула — фронтова чи жандармерія. Ці ж дівчата повідомляли, коли плануються облави. У жандармерії теж була наша перекладачка, вчителька Надія Голуб. Якось вона врятувала нашу сім’ю від арешту.

Таке ж підпілля було в Згурівці. Там мій дядько керував, безпартійний, його теж призначили бургомістром. Так само він організував госпіталь, забезпечення продуктами, пайками. Оточенців прилаштували на роботу, а потім сформували партизанський загін. Партизани, звісно, були в лісі, а підпільники постачали їм інформацію.

— А як партизани добували продукти?

— Картоплю копали на колгоспному полі. Свиней забирали також переважно в колгоспі. Гітлер колгоспи не відмінив, вони просто інакше стали називатися, здається, «громадське господарство».

— Селян не карали за те, що німці не дораховувалися колгоспної худоби чи картоплі?
— Німців легко дурили в цьому, адже вони не допускали думки, що в них перед носом «істоти другого сорту» можуть щось таке утнути. Була робота і для зоотехніків. У селі Ярославці раптом здохло кілька овець. А в кожному селі було по два німці, які займалися лише заготівлею продуктів, їх називали «картопляними комендантами». Вони вирішили, що овеча смерть — то диверсія. Батько, який працював там зоотехніком, каже: «Це ж типова сибірка!», став розповідати, яка це страшна болячка. Німці миттю повтікали. Але ж потрібні докази. То ветеринар відрізав вухо від овечки і поїхав до Ніжина в лабораторію. Там посміялися: «Вам потрібна сибірська виразка? Будь ласка!» — і виписали довідку. Зоотехніки й ветеринари сказали німцям, що починається пошесть, треба ферми переносити далеко від села. Наклали карантин на овець, батько роздав людям довідки, що худоба заражена, уже німці не беруть, люди ріжуть і їдять. А то ж не можна було жодної овечки зарізати — все на фронт, німцям!

— Чернігівщина чи не найбільше постраждала від нацистів. Тут карателі спалили півсотні сіл. Кажуть, що в цьому винні також партизани.

— Іван Дяченко вважав, що партизани потрібні саме для того, аби захистити місцеве населення від гітлерівців. Але дехто дотримувався іншої думки. Якось у загін прийшов 22-річний молодик — тоді ніхто не знав, що то дезертир, — і сказав, що він офіцер, збитий льотчик-штурман. Звали його Олександр Кривець. Зібрав він гурт «однодумців» і стали пити-гуляти. Приходили серед білого дня в село, забирали їжу. Якось він з дружками побився у селі Піски з поліцією за дівчат. Після цього засіли у лісі. А їхніх родичів заарештували, ув’язнили в Бобровицькій жандармерії. Кривець удвох з товаришем пішли їх «визволяти». Можливо, тоді їх німці завербували на службу, сказавши, що не чіпатимуть батьків. А може, Кривця завербували у школі СС, куди його рекомендував Дяченко, щоб мати там «свою людину». Згодом вони застрелили німецького лейтенанта і забрали машину. Гітлерівці у відповідь спалили вісім сіл з людьми.
Не було масових спалень сіл там, де набагато успішніше діяли справді великі з’єднання народних месників, як, наприклад, Бовкунівське «За Батьківщину». Вони намагалися прикрити, вберегти від біди свої села. А тут якась невеличка групка призвела до такого лиха, не завдавши окупантам аніякісінької шкоди. А на якомусь етапі Кривець написав німцям донос на Дяченка, що він український націоналіст…

— А що, німці допускали до своєї поліції українських націоналістів?

— Та де там! На тому Кривець і зіграв. Націоналісти ж проти німців. Дяченка і ще 42 підпільників арештували, катували і розстріляли. А потім з ближніх сіл розстріляли ще 400 осіб. І ще були доноси, адже люди навчилися їх писати при попередній владі. Одна жінка прийшла до комендатури зі списком: «Мою дочку вбили, а оці ще живі…» Збожеволіла, бідолашна. То один поліцай догадався та вивів її, а список знищив.

— Тим часом партизанське життя-буття тривало?

— Кривець казав, що підпілля в Басані організував він. Він усі Дяченкові справи приписав собі. У книжці цілий розділ присвячений тому, як він нищив людей, які могли його виказати. Одного з останніх свідків, Сашка Серьогіна, розстріляли перед самим приходом наших, бо Кривець сказав, що це він видав підпілля. Серьогіна прошили з протитанкової рушниці — хлопця рознесло на шматки.

Якось ми вночі переходили через залізницю до великого з’єднання «За Батьківщину». Гроза, ллє як з відра, розмоклий чорнозем, ніби клейстер, чоботи здирає. Дійшли до села, а там — німецька облава. Ми — тікати. Наші, чоловік сто, стоять і брязкають, перемовляються. Їх почали обстрілювати з кулеметів. Командир перший, за ним його свита кинулися до лісу. Воробйов, поранений у боях, прикульгував і ніс важкий кулемет. Спіткнувся, упав і змикитив заховати його у копиці сіна. Позначив згори дрючком. Кривець засудив його: «А, бросіл оружиє в бою!». Наступного вечора ми з батьком і Воробйовим пішли шукати захований кулемет. Копичок уздовж усього лісу мільйон, бо ж сінокіс. Але знайшли. І після цього Воробйова перед строєм розстріляли. Чому? Бо він був зі Згурівки і знав, що сталося з тамтешнім підпіллям, пов’язаним з Дяченковим. А по-друге, Воробйов колись на партійних зборах виступив, що командиру слід подбати, щоб у загоні менше пиячили, а думали про порядок і діяли.

— Коли прийшла радянська влада, цих молодиків якось покарали?

— Та хто там! Вони ж герої! Кривець — «командир механізованого партизанського з’єднання імені Щорса»… У 1943 році, коли Чернігівщина була звільнена, а війна тривала, всіх хлопців позабирали в армію, а 24-річного Кривця призначили директором цукрового заводу, а потім — генеральним директором Київського обласного виробничо-аграрного об’єднання цукрової промисловості. Чернігівський обком і райкоми його підтримували. Чим він їх узяв? Першим піддався начальник штабу партизанського руху Тимофій Строкач. Коли почалася війна, він загубив партквиток. Але Кривцева родичка сказала, що той партквиток згорів у війну разом з її хатою. Таким чином Кривець врятував Строкача від виключення з партії і міг його шантажувати. Коли партизанські командири дізналися, що Кривцю дали Зірку Героя за участь у форсуванні Дніпра — а він же нічого не робив! — то підняли гвалт. Дійшло до Хрущова, а той, переказують, каже: «Хіба ж я піду тепер свою лисину Сталіну підставляти, що я невідомо кому Зірку Героя дав?». Кривця боялися усі, кого він зробив співучасником своїх злочинів. І подбав, щоб вони це усвідомлювали й постійно жахалися розплати. Адже відповідати за скоєне довелося б їм, а не зореносному Кривцеві, який завжди відбрешеться.

Коли ми зібрали відповідні документи, то виявилося, що й знаменитий у чернігівських лісах Олексій Федоров, автор тритомника «Підпільний обком діє», так само халтурив, пив-гуляв і подавав фальшиві відомості у Москву. У Федорова був свій рахунок з Дяченком: він вимагав, щоб Іван Лукич віддав йому частину свого партизанського загону. Не дав. Кривець, до речі, у 1973 році написав книжку про підпілля — «Багряними дорогами», страшно брехливу, з передмовою «колишнього секретаря Чернігівського підпільного обкому партії, двічі Героя СРСР Олексія Федорова». Її видали таким накладом, як класиків марксизму, — 200 тисяч примірників!

— А чому ви тоді свою книжку не видали?

— Я домовилася з видавництвом «Молодь», що напишу про підпілля. Це було в 60-х роках. Почала писати, бо почувалася винною перед невизнаними бобровицькими підпільниками. Так вийшло, що ніхто з них не отримав документів про роботу в підпіллі. І виходило, що вони в час окупації «працювали на німців». Їх і з роботи виганяли, і в КГБ тягали. Щоправда, у 1957 році у Львові вийшла друком книга «Солдати другого фронту» одного з чільників чернігівського підпілля Івана Бовкуна, який тільки-но звільнився з беріївських казематів, куди його запроторив Федоров. Адже Бовкун опротестував його «партійне керівництво» партизанами. Книга Бовкуна стала першим паростком правди про дії патріотів у час нацистської окупації. Утім автора звинуватили в наклепі на партію, а книгу знищили.

Я саме працювала у радіокомітеті й вирішила зібрати свідчення у своєму районі. Приїжджала машиною, коли траплялося бути в тому районі, і записувала на здоровенні бобіни розповіді підпільників і партизанів. Вони пили по чарці й таке порозказували, що краще б я і не знала. Дізнавшись про це, Кривець мене брутально вичитував, що «займаюся не своєю справою». А мені після того як поїздила, наслухалася тих п’яних «одкровень», стало так гидко… Я тішилася, що не написала книжки до цього. Я ж би їх розхвалювала! Коли мені було 16-17 років, для мене все виглядало ідеалізованим. Це ж тепер уже все розкрилося… А тоді я відчула, що не маю точки опертя. Тепер у країні таки настала можливість опублікувати правдиву, документовану книжку. У ній, нарешті, названо імена учасників Новобасанського підпілля, закатованих у ніжинській в’язниці, які лежать у братській могилі на околиці Нової Басані.

«Україна Молода» Ярослава МУЗИЧЕНКО

КривецьВікіпедія: Народився Олександр Єлисеєвич Кривець 13 вересня 1919 року в селі Пісках (нині Бобровицького району Чернігівської області) в родині селянина. Українець. У 1940 році закінчив Білоцерківський сільськогосподарський інститут. Працював агрономом в місті Джамбулі (Казахська РСР).

В 1940–1941 роках навчався в Московському військово-авіаційному училищі, яке закінчив з відзнакою в 1941 році. Отримавши спеціальність авіаційного техніка і звання сержанта, був направлений в 254-й авіаційний полк 36-ї авіаційної дивізії, на посаду техніка ескадрильї з експлуатації аеронавігаційного обладнання бойових літаків. У серпні 1941 року отримав звання техніка-лейтенанта. Згодом полк потрапив у велике київське оточення. Спроби вийти з оточення не увінчалися успіхом і в листопаді 1941 року О. Є. Кривець пробився в село Піски, де в грудні 1941 року була створена антифашистська підпільна організація до якої він і приєднався. Далі в його біографії починаються розходження, за його словами він з часом очолив партизанський загін, що тепер носив імя М. Щорса. Загін знищив близько двох сотень гітлерівців та декілька дксятків танків та іншої техніки. За іншими даними, нічого значного він не зробив, інтригами очолив партизанській загін, своїми невмілими та авантюрними діями спровокував гітлерівців на спалення 8 сіл та знищення близько тисячі жителів цих сіл. Проходив навчання у диверсійній школі СС, що розміщувалася у нинішній школі №4 м. Чернігова (музей Лісковиці).

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 січня 1944 року за вміле керівництво партизанським загоном, Олександру Єлисейовичу Кривцю присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 2885).

Член ВКП (б) з липня 1945 року. З 1947 року капітан О. Є. Кривець — в запасі. Жив в Києві. Обіймав низку керівних посад, в тому числі був директором цукрового заводу, керуючим Київським бурякцукортрестом.

В 1972 році в Києві вийшла книга спогадів Олександра Кривця «Багряними стежками», в якій він значно перебільшив досягнення свого партизанського загону, спотворив деякі факти. В кінці 1970-х Комітетом партійного контролю при ЦК КПРС розпочалася перевірка діяльності Олександра Кривця під час війни. За попередніми підсумками перевірки журналіст Аркадій Сахнін опублікував 10 жовтня 1979 року в «Літературній газеті» статтю під назвою «Правда про героїзм і підлості», в якій діяльність Кривця виглядала далеко не такою героїчною, як він підносив до тих пір.

За результатами перевірки Комісія партконтролю при ЦК КПРС в 1980 року виключила О. Є. Кривця з партії. Йому було висунуто такі звинувачення: обман, навмисне спотворення своїх біографічних даних при вступі в КПРС, привласнення неіснуючих подвигів і перебільшення своїх заслуг під час війни.

Після висновку Президія Верховної Ради СРСР Указом від 28 лютого 1980 року анулювала Укази про присвоєння Кривцю звання Героя і нагородження орденом Богдана Хмельницького як незаслужено представленого до цих високих нагород. Був він знятий і з відповідальної роботи і відправлений на пенсію.

Через десять років, 4 грудня 1990 року Сокольничеський районний нарсуд Москви визнав публікацію «Літературки» недостовірною. Олександр Кривець був відновлений у партії. 16 липня 1991 року був відновлений і у званні Героя Радянського Союзу.

Помер 27 січня 1992 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка №52).

Мітки: , , , , , , , , , ,
Підписатися на RSS коментарів до цього запису.

Один коментар

  1. Хотела бы прокоментировать- “У селі начальником поліції був колишній товариш мого брата…Він страшенно пив, видно, соромився перед людьми своєї «посади». “Дяченко. Перед війною його виключили з партії, і німці через це дуже довіряли Івану, призначили бургомістром. Він їх поїв, годував.”- вообще во всем мире таких людей называют ПРЕДАТЕЛЯМИ…

    Если верить русской версии википедии- то дяченко виновен в смерти отца и брата кривца. A по поводу Кривца и его отряда- в исторической литературе много упоминаний их героической деятельности.

    так что у этой истории есть две стороны медали и ваша статья – довольно субьективна.

Залишити відповідь