Олександр Корнієвський: Made in Korukivka

Сьогодні, 21 березня виповнюється 120-та річниця від дня народження Олександра Самойловича Корнієвського
До цієї дати ми пропонуємо вашій увазі статтю Потапчук Наталії, журналістки “УКРІНФОРМ”, яка записала
інтерв’ю з бандуристорм Миколою Єщенко.

Ці двоє знаних в усьому світі майстрів ще за життя увійшли в історію. Їхні вироби й деякі речі трепетно зберігає Чернігівський обласний історичний музей ім. В.В. Тарновського. А ще вони були добрими приятелями, яких об’єднувала спільна справа – створення прекрасних музичних інструментів. Одному – автору сучасної української концертної бандури Олександру Корнієвському 21 березня 2009 р. виповнилося б 120 років. Інший – Микола Єщенко, у свої 76 іще зміг, дякувати Богу, відремонтувати нещодавно віднайдену кобзарем-лірником Василем Нечепою 85-ту бандуру свого старшого товариша. Нечепа каже, що тепер на ній можна ще довго грати і надзвичайно вдячний майстрові за роботу. І не тільки за цю. Для народного артиста України, лауреата Національної премії ім. Т.Шевченка Микола Єщенко свого часу виготовляв і кобзу, і бандуру, і, очевидно, не одну… Василь Нечепа згадує, що коли він був студентом, майстер з нього навіть грошей за роботу не брав. 
Микола Єщенко має славу одного з кращих гітарних майстрів колишнього Союзу. Він – лауреат кількох всесоюзних конкурсів і премій, нагороджений медаллю “Майстер – золоті руки”. Його ім’я занесене до багатьох каталогів і довідників, у тому числі, міжнародних. На інструментах Єщенка грали видатні радянські гітаристи П. Полухін, В. Петренко, П. Андронов та інші. А відомий російський бард, лауреат Державної премії ім. Б. Окуджави Олександр Дольський і досі не розлучається з його виробом. Він вважає гітари чернігівського майстра кращими у світі і тому за весь час знайомства купив у нього їх уже 5 штук. 
Микола Єщенко – останній зі “старої гвардії” видатних музичних майстрів щедрої на них колись Чернігівщини. Розмовляючи з ним, відчуваєш, яка це світла, високодуховна і скромна людина. Гостей він зазвичай веде крутими сходами нагору в свою майстерню, яку любовно називає “голуб’ятнею”. В цьому крихітному приміщенні, начиненому безліччю рубанків, стамесок, різаків, заготовок, лінійок, лекал, деталей, баночок, пристосувань, книжок і фотографій і відбулась розмова майстра з кореспондентом УКРІНФОРМу. 

Таємниці життя кобзаря Олександра Корнієвського. Відео.


– Миколо Івановичу, в ці березневі дні на Чернігівщині вшановується пам’ять славнозвісного музичного майстра Олександра Корнієвського. У зв’язку з цим, ваші спогади про нього, гадаю, будуть дуже доречними і цінними. Розкажіть, будь ласка, коли ви з ним познайомились, які стосунки мали, чи були ви його учнем? 
– З Олександром Корнієвським я познайомився в 1965 році, коли в експериментальному цеху Чернігівської фабрики музичних інструментів, де я працював, почалось освоєння бандур. Перші інструменти я виготовляв разом з Іваном Гладиліним, який розумівся на бандурах і навчав мене всьому. Учнем Корнієвського я не був, але він залюбки ділився з нами своїм досвідом, коли приїздив на фабрику. Завжди заходив до нас у цех, підказував щось, робив зауваження і до його думки дослухалися. Олександр Самійлович навідувався на фабрику, коли мав потребу в якихось матеріалах, тому що Корюківка, де він жив, була тоді фактично селом. Наше керівництво ставилось до нього доброзичливо і директор говорив нам, щоб ми повідомляли, якщо Корнієвському щось потрібно. Усе, мовляв, йому випишемо, оформимо чи навіть так дамо. 
Поступово наші стосунки з Корнієвським перейшли у дружні. Ми листувалися, обмінювались посилками з потрібними для роботи речами, особливо я йому багато чого відсилав. А коли вже зустрічалися – наговоритися не могли, добу розмовляли би. Так буває, коли зустрічаються два однодумці. Характер у Корнієвського був веселий, спілкуватися з ним було дуже легко. 
– Десять років Корнієвський провів у радянських таборах на Далекому Сході. Чи ділився він з вами спогадами про перебування в ув’язненні? 
– Багато він про це не розповідав, але знаю, що на зоні його золоті руки були помічені і тому він мав право вільно виходити з табору. Там Олександр Самійлович теж виготовляв музичні інструменти, зробив собі бандуру і давав концерти. Він був прекрасним гравірувальником, і коли начальник табору побачив, які він барельєфи виливає на бандурах, то попросив прикрасити подібним і свій револьвер. В таборі Корнієвський не одну бандуру зробив. Деякі, знаю, вивіз його син, який звільнився раніше і заїхав провідати батька. Коли ж майстер вибирався вже на батьківщину, а грошей не було, то сідав з бандурою на пероні і грав. За це його провідники впускали у вагон і довозили до якоїсь станції. Так з пересадками чоловік і доїхав у рідні краї. 
– Сам Корнієвський писав, що до табору потрапив за те, “що робив бандури й тим сприяв розвитку української національної культури”. А чи відомо вам, що стало формальним приводом для його арешту? 
– Та йому, здається, таке звинувачення і пред’явили – “за націоналістичну інтервенцію”. А загалом, гадаю, причина була не одна. Так, наприклад, Корнієвський любив підписувати свої інструменти англійською мовою: прізвище своє під струнотримачем писав латиною, а всередині, кажуть, ставив “Made in Korukivka”. Робив це не для іноземців, а тому що просто любив усілякі новації. А в сталінські часи, як відомо, за таке можна було й поплатитися. Коли я побачив оцю 85-ту його бандуру – відразу подумав, що чоловік за неї сидів напевне – на ній він англійськими літерами розписався. 
– Інструменти Корнієвського, які зберігаються в Чернігівському історичному музеї, розповідають про те, що він був завзятим експериментатором. То він третю деку гітарі приробив, то другий гриф, то додаткові струни десь там протягнув. А його бандурина – напівбандура й напівакордеон – то взагалі щось унікальне… 
– Так, однакових за формою інструментів у нього не було. І сам майстер вважав, що вони звучать краще, ніж стандартні фабричні. Ми на фабриці робили бандури з верби – це дерево легше трохи, а він використовував клен, горіх і, мабуть, березу. Мені важко сказати, чи були його бандури кращими за звучанням, але що важчими – то точно. А ще Корнієвський був раціоналізатором, постійно впроваджував щось нове. Його ідеї швидко підхоплювали київські майстри. Я не вважаю їх непорядним, але вони багато чого в нього “позичили”, особливо в частині перемикання тональностей. Вони, звичайно, робили щось інакше, може, навіть, часом краще, але принцип залишався той же. Я теж, коли робив кобзу для Нечепи, спробував використати принцип Корнієвського, але щось мені не дуже сподобалось, видалось технічно недосконалим і я зробив по-своєму. На кобзі навіть не видно, що там є перемикання тональностей. 
– Олександр Корнієвський прожив 99 років. Останню свою бандуру виготовив у 90-річному віці. Ви контактували з ним до його останніх днів, тож, мабуть, знаєте, чи були у майстра учні? 
– Та якось особливо й не було. Хіба що такі як я, котрі цікавилися. В одному з листів приятелю-бандуристу Олександр Самійлович писав: “До мене приїздив хлопчисько з музичної фабрики” – це він мав на увазі мене. 
– Які риси, на ваш погляд, притаманні усім майстрам з виготовлення музичних інструментів? 
– Любов до своєї справи і працелюбність. Якщо навіть у таборі Корнієвський робив бандури – це багато про що говорить. Адже якщо вдома десь можна дістати необхідний робочий інструментарій, десь виготовити, то на зоні все це треба було зробити самому. 
– Олександр Корнієвський увійшов в історію як бандурний майстер, хоча за свій вік зробив незліченну кількість скрипок, лір, арф, віолончелей, гітар, цимбалів, мандолін, балалайок. Чи рахували ви свої інструменти? 
– Я не рахував, але, якщо “прикинути”, то тисячу зробив точно. Найбільше – гітар. Цей інструмент мене, так би мовити, “засмоктав”. За сумісництвом я працював також на Московській експериментальній фабриці. Брав там замовлення й матеріали, а потів відвозив готові інструменти. В Москві за моїми гітарами стояла черга, в якій були не тільки наші, а й закордонні музиканти. Один швед купив мою гітару і записав, граючи на ній, цілу довгограючу платівку музики талановитого російського композитора, генерала царської армії В. Саренка. Його ноти майже не друкувались, але цей швед їх десь роздобув. Коли платівка побачила світ, гітарист передав мені два диски через музикантів. Одну платівку в мене позичили й не віддали замовники, а другу я передав у наш музей. 
Моїх інструментів багато було вивезено за кордон, особливо в Ізраїль – їх дозволялося вивозити. Слідкували митники тільки за скрипками. Навіть до мене якось приходили з вилученою скрипкою, цікавились її цінністю. 
– Ви ще приймаєте замовлення на гітари? 
– Ні, оце вже рік, як на одне око майже не бачу – залікували мені його. Але ще маю вдома одну гітару, замовлену музикантом із Рівного, і оце ж бандуру Корнієвського Нечепі відремонтував. Потихеньку працюю, але за виготовлення інструментів уже не берусь. 
– Чи є вам кому передавати свій безцінний досвід? 
– Ми з дружиною маємо двох доньок, тому свій досвід я передавав племінникам – Вадиму й Леоніду. Я їх навчив усьому, що знав і вони роблять гітари, які перемагають на конкурсах майстрів. Онуки в мене теж не бездарні, але вчаться, отримують вищу освіту. На гітарі хлопці грають, але за виготовлення інструментів не беруться. 
– Дякую, Миколо Івановичу, за інтерв’ю і бажаю вам ще довго в доброму здоров’ї підніматися у свою “голуб’ятню” і в міру можливості займатись тим, до чого лежить ваша душа.

Джерело: Департамент культури і туризму, національностей та релігій 
Чернігівської обласної державної адміністрації

Мітки: ,

Залишити відповідь