Оборонні бої армії УНР під Черніговом 12 січня 1919 року

Сірожупанна дивізія. Навчання 1918 року. Фото: saksahanka.livejournal.com

Сірожупанна дивізія. Навчання 1918 року. Фото: saksahanka.livejournal.com

Чимало хто в’їжджаючи до Чернігова з боку Києва звертав увагу на стелу, що височіє перед мостом. До неї прикріплена табличка, де розповідається про те, що 12.I.1919 року «відважні богунці розгромили петлюрівців та визволили Чернігів”. Стелу встановлено у 1949 р. на місці вирішального бою.

Проте чи це справді так, чи це міф, який народився із уяви Олександра Довженка, який в  кінофільмі «Щорс», що  став своєрідним канонічним життєписом комуністичного святого Миколи Щорса. Про це ми я й розкажу далі у зробленому дослідженні.

17 листопада 1918 року за вказівкою В. Лєніна для наступу на Українську Державу створено «український фронт». Росія почала війну з Українською Державою.

Керівництво УНР виявилося не готовим до відсічі більшовицькій агресії. Замість організувати оборону країни, голова Директорії Володимир Винниченко й уряд УНР не полишали надії на мирне врегулювання конфлікту. Тільки на 42-й день з початку більшовицького вторгнення Уряд УНР оголосив війну більшовицькій Росії.

На початку січня 1919 року більшовицькі війська підступили до Чернігова у кількості двох полків РККА (по 2 000 і 3 000 багнетів), кінноти, двох артилерійських бригад, за підтримки добре озброєних загонів місцевих більшовиків. 10 січня 1919 року підрозділ чернігівського гарнізону у кількості близько 60 чоловік потрапив у засідку у містечку Седнів і був майже повністю знищений. Могилу загиблих відновили наприкінці 2000-х місцеві жителі.

Шалена атака червоних на панічно тікаючих сірожупанників за Десною. Кадр із фільму "Щорс" Олександра Довженко.

Шалена атака червоних на панічно тікаючих сірожупанників за Десною. Кадр із фільму “Щорс” Олександра Довженко.

У цей час у Чернігові перебував 5-й армійський корпус, на чолі з начальником корпусу полковником Володимиром Янченко, начальником штабу корпусу полковником Гнатом Порохівським, що складався з таких військових частин: кадрів 9-ї, після перемоги Директорії Сірожупанної дивізії, чисельність від 200 до 600 багнетів при 16 кулеметах з на чолі з начальником дивізії полковником Григорієм Грудиною, начальником штабу дивізії сотником Миколою Яновим, 25-го пішого Чернігівського полку, його чисельність нараховувала близько 70 багнетів з кулеметами, командир полковник Леонід Ясновський. 26-го Козелецького пішого полку, його чисельність нараховувала до 70 багнетів, командир полковник Степан Шеремет. 27-го пішого Ніжинського полку, його чисельність нараховувала до 70 багнетів, командир полковник Михайло Миклашевський . 20-го кінно-козачого Павлоградського полку, складався з 35 мобілізованих старшин і всього 14 козаків командир полковник Олександр Булах. 5-го панцерного дивізіону, найбільш боєздатного з усіх панцирних дивізіонів в Армії УНР, 5-ї автоколони, складалася із 40 автомобілів, 5-го інженерного полку, 5-го радіо-телеграфічного дивізіону. Тобто чисельність гарнізону налічувала від 1 000 до 15 00 багнетів. На посаді начальника гарнізону перебував т.в.о. командира 3-го Сірожупанного полку сотник Микола Пилипенко. Губернським комендантом Чернігівщини був полковник Бондаренко Потап Карпович.

Проте гарнізон міста не був готовий до оборони перед значно чисельно переважаючим противником, його частини не мали між собою зв’язку. Не провадилася військова розвідка на північ від міста, а в самому Чернігові зворохобила більшовицька агентура. , серед козаків працювала більшовицька агентура.

Вранці 12 січня таращанці атакували Чернігів. У районі Бобровиці вони збили заставу 25-го полку і ввірвалися до міста. Організованої оборони не було, до того ж до наступаючих червоних приєдналися місцеві більшовики, а частина військ гарнізону перейшла на бік ворога. Це зокрема 5-й панцерний дивізіон, який прибув із Харкова до Чернігова, за твердженням українських мемуаристів мав на озброєнні сім панциром. Майже всі старшини та козаки дивізіону належали до партії Українських соціал-революціонерів (боротьбистів) і відверто симпатизували більшовикам. Під час захоплення радянськими військами Чернігова, дивізіон у повному складі перейшов на їхній бік. Всі панцирки та автомобілі з 5-ї автоколони (40 вантажівок) перейшли у розпорядження 1-ї Української дивізії Радянських військ.
До московського полону, пише історик В. Моренець, потрапив 2-й курінь 3-го полку сірожупанників, було захоплено дві гармати і майже все військову майно2-го полку.

Війська Чернігівського гарнізону відступили через міст за Десну. Звичайно, що це був зовсім не той шалений наступ «червоних» який можна побачити у кінофільмі «Щорс» Олександра Довженка.

Ось як це описував полковник Іван Ремболович:
— «30 грудня (за ст. стилем – О. Я.) побудили мене гарматні стріли. Одягнувшись якнайшвидше, я й поручник Теремець побігли до мого шваґра, щоб довідатись, що ці стріли означають…

– Сашко, що це значить? Хто стріляє? Де большевики? — закидав я питаннями шваґра, якого спіткав на вулиці.

– Стріляють з гармат наші, а де большевики.. — мушкетні та кулеметні стріли зі сторони Десни точно вказували, де наступають москалі.

“В який бік іти?” — це було питання, на яке не могли б ми собі відповісти, коли б не почули на другій вулиці співи. Ми побігли туди, звідки доносились ці співи. Головною вулицею, в бік Київського шляху, в повному порядку зі співами відходила невелика частина — яких 60-70 козаків при одному кулеметі. На чолі цієї частини їхав верхи на коні її командир сотник Сергій Сидоренко. Ми пішли за цією частиною.

Біля мосту через Десну стояли дві гармати з обрубаними посторонками: видно було, що ті, що покинули гармати, не мали часу випрягати коней, хоч у цьому місці ворога ще не було. На другому боці Десни ми побачили до 3000 війська без жадної команди. Тут я спіткав одного зі своїх колишніх старшин, якому впрост чудом повелося вискочити з Городні під час бою. Цей старшина підтвердив ті відомости, які кілька днів назад переказав мій батько.

Через півгодини по нашому приході за міст прийшов ґуберніяльний комендант Чернигівщини полковник Потап Бондаренко, що обняв був головне командування. Почалося формування частин тут же на шляху. На годину 11 рано все було більш-менш упорядковано. Полковник Бондаренко зробив нараду, і на ній було вирішено: відійти до Козельця (70 верстов від Чернигова) й переформуватися; дістати з Київа зброї та амуніції) більшість людей була без рушниць) і тоді розпочати наступ на Чернигів. О год. 12 почали відходити. Аванґард становив сотник Сидоренко зі своїм відділом, в арієрґарді йшов 20-й кінний Павлоградський полк. Біля села Красного (8 верстов від Чернигова) московська кіннота почала атакувати наш арієрґард. Розпочався бій, який для нас скінчилався б дуже сумно, бо неозброєне військо почало панічно втікати. Ситуацію врятував підполковник гарматчик (прізвища не пам’ятаю), який надзвичайно спокійно установив свої дві гармати (більш їх не було) і почав рясним вогнем обстрілювати ворога. Москалі відступили».

Результат пошуку зображень за запитом "друга україно-війна 1919 Чернігів"

Хоробро командував гарматами за спогадами командира гарматної бригади Січових стрільців Романа Дашкевича уродженець Чернігівщини полковник Дмитро Іванович Михайлів.

«При відступі з Чернігова старшини-гармаші з Чернігова зорганізували одну легку батарею, яка мала три гармати. У цій батареї було біля 30 старшин, а тільки частина рядовиків. Старшини були їздовими. Старий, ще з царських часів, полковник Михайлів поводив передніми гарматними кіньми. Батарея брала участь у боях з Чернігова до Києва. Штаб Дієвої Армії приділив батарею у розпорядження гарматної бригади СС. … Ця батарея була небоєздатна і требу було її зліквідувати, але тих біля 30 старшин були для Гарматної бригади СС великою цінністю.»

Джерела:
Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців у боротьбі за Золоті київські ворота. – Нью-Йорк, 1965, — с. 151
Ярослав Тинченко Українські збройні сили: березень 1917 р. – листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії. –К.:Темпора, 2009, — с. 269-271
Ярослав Тинченко Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921), — К.: Темпора, 2007 р.
Віктор Моренець Земля, полита кров’ю, — К.:, 2013, — С. 9-17

З джерел:

Склад Чернігівського гарнізону

Гарнізон 5-го Чернігівського корпусу, що знаходився у Чернігові складався з кадрів 9-ї, після перемоги Директорії Сірожупанної дивізії з 3.06.1918 р.(колишньої 83-ї). Кадр дивізії в основному складався з мобілізованих селян. Під час наступу більшовиків, вояки дивізії чисельність яких нараховувала за різними підрахунками від 200 до 600 багнетів при 16 кулеметах брали участь в оборонних боях. Однак більшовиків було значно більше й воякам армії УНР довелося залишити місце. Начальник дивізії з 15.12.1918 полковник Григорій Грудина, начальник штабу дивізії з 15.12.1918 р. сотник Микола Янів.

25-го з 18.09.1918 р. (колишнього 33-го) пішого Чернігівського полку, його чисельність нараховувала близько 70 багнетів, командир з 24.09.1918 року полковник Леонід Ясновський.

26-го з 18.09.1918 р. (колишнього 34-го) Козелецького пішого полку, його чисельність нараховувала до 70 багнетів, командир з 24.09.1918 р. полковник Степан Шеремет.

27-й піший з 3.06.1918 р. (колишній 35-й) піший Ніжинський полк, його чисельність нараховувала до 70 багнетів, командир з 10.07.1918 р. полковник Михайло Миклашевський.

20-й кінно-козачий Павлоградський полк. На початку грудня 1918 р. полк брав участь у боях з махновськими загонами та червоними військами на правобережній Україні. У боях з махновцями за Павлоград полк поніс відчутні втрати.
У середині грудня 1918-го полк – 35 мобілізованих старшин і всього 14 козаків на чолі з командиром полку полковником Олександром Булахом було перекинуто на Чернігівщину де він брав участь у боях з червоними військами. 12.01.1919 решки полку було відведено до Києва. Тут 15.01.1919 полковника О. Д. Булаха було заарештовано за звинуваченням у симпатіях до білогвардійців, а сам полк – роззброєно.

5-й панцерний дивізіон, колишній 1-й Запорізький панцирний дивізіон Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, найбільш боєздатний з усіх панцирних дивізіонів. Прибув із Харкова до Чернігова, за твердженням українських мемуаристів мав на озброєнні сім панциром. Майже всі старшини та козаки дивізіону належали до партії Українських соціал-революціонерів (боротьбистів) і відверто симпатизували більшовикам. 12.01.1919 під час захоплення радянськими військами Чернігова, дивізіон у повному складі перейшов на їхній бік. Всі панцирки та автомобілі з 5-ї автоколони (колишня 21-а автомобільна рота) 40 вантажівок перейшли у розпорядження 1-ї Української дивізії Радянських військ.

Окрім того в Чернігові розміщувався 5-й інженерний полк (з кадрів 6-го інженерного полку), 5-й радіо телеграфічний дивізіон (з кадрів дивізіону 2-ї Гвардійської кавалерійської дивізії, Гвардійського кавалерійського корпусу російської армії та ще трьох радіостанцій).
12.01.1919 рештки 5-го корпусу, які на той час фактично складалися з кадрів 9-ї пішої дивізії, облишили Чернігів та відступили до Козельця, а потім до Києва. Начальник корпусу полковник з 18.12.1918 Володимир Янченко, начальник штабу корпусу з 22.12.1918 полковник Гнат Порохівський
Ярослав Тинченко Українські збройні сили: березень 1917 р. – листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії. –К.:Темпора, 2009, — с. 269-271

Олександр ЯСЕНЧУК, м. Чернігів

Мітки: , , , , , ,

Залишити відповідь