Микола Щорс: герой війни без переможців

Мабуть, загал найбільше знає Щорса за піснею Матвія Блантера на слова Михайла Голодного. Є в ній зворушливо-романтичний малюнок походу загону з пораненим командиром полку на чолі, в якого голова перев’язана і кров на рукаві. Щодо відповідності цього епізоду реаліям життя, то вона, прямо скажемо, нульова. Рана в голову була смертельною. Після неї Щорс помер через 15 хвилин, не приходячи до тями. Але пісня є пісня: вона допускає вільне поводження з фактами. Самі ж факти настільки суперечливі, а їхнє потрактування настільки довільно-кон’юнктурне, що й не пораненому за голову схопитися хочеться. Але не будемо голослівними. Можливо, приклади, що будуть наведені далі, не завжди йтимуть у чіткій хронологічній послідовності, але не навести їх просто не можна.

Автора цих рядків завжди дивувало, чому Щорса з подачі самого Сталіна називали українським Чапаєвим. Про бійців, що закривали своїм тілом амбразуру вогневої точки, говорили: вони повторили подвиг Олександра Матросова. Це означало, що спочатку був його подвиг, а потім їхній. Чапаєв і Щорс активно діяли одночасно — протягом 1918 – 1919 років. Загинув же Щорс раніше. Виходить, логічніше було б називати Чапаєва російським Щорсом. Але узгодженням своїх дій з логікою “вождь народів” не переймався.

За аналогічні подвиги і пошановувати треба б одночасно. Але ні. Публікації про Щорса з’являються 1935 року. У 62 томі “Большой советской энциклопедии” видання 1933 року про Щорса — жодного слова. Відомий роман Дмитра Фурманова “Чапаєв” був видрукуваний 1925 року. Відчуваєте різницю?

Наступ більшовицької Росії у 1919 році: Седнівська трагедія

Сказати б, що історики й літератори “проґавили” тему, так як же тоді пояснити, що 1919 року тіло Щорса з України перевезли аж до Самари, де, як сказано у випущеному 1980 року в рідному місті Щорса плакаті, “на березі великої російської ріки Волги поховали легендарного героя громадянської війни”. Кому іншому були віддані такі військові почесті під час війни? Складно й пригадати.

Хоча чому – почесті? Якщо вірити версіям про загибель Щорса від рук “своїх”, то це було швидше прагнення приховати сліди злочину, здійсненого політінспектором реввійськради 12-ї армії Павлом Танхіль-Танхілевичем. Останній був “людиною Троцького”. Ну, а Троцький у ті часи у компартійній ієрархії вважався другим після самого Леніна.

Що ж до Леніна, то, як чітко підкреслювали популярні радянські джерела, він приймав Щорса в Москві. Правда, плутаються в датах. Одні стверджують, що це було у квітні 1918, інші називають вересень того ж 1918. Відома свого часу картина Г. Меліхова “Щорс на прийомі у Леніна” дату прийому не уточнює. Знову ж таки йдеться про джерела швидше творчі, ніж наукові. У енциклопедичних довідниках про зустріч Щорса із більшовиком номер один нічого не говориться. Може, все-таки в науковців якісь крихти совісті залишалися і в часи панування найбрутальнішої брехні?

Як би там не було, але куля все-таки була випущена в Щорса не з боку петлюрівських позицій (тоді б вона влучила в передню частину голови, як і твердив заступник Щорса Іван Дубовий, який особисто перев’язав смертельно пораненого начальника і не дозволив зробити це більш професійній санінструкторці Анні Розенблюм.

Ще кілька “ляпів” цілком професійних істориків. В “Універсальному словнику-енциклопедії”, виданому вже в незалежній Україні 2006 року, у статті про Щорса сказано, що в 1918 – 1919 роках він був командиром загону “в боях з німецькими інтервентами”. Можна по-різному ставитися до присутності того часу німецьких військ на території України, але називати їх інтервентами після укладення Берестейського мирного договору 9 лютого 1918 року (відомості з того ж “Універсального словника-енциклопедії” – О. О.) між Українською Народною Республікою та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною, які визнали незалежність УНР, просто дивно. Німеччина і Австро-Угорщина надавали збройну допомогу УНР в боротьбі з більшовиками. Виходить, союзниками були…

Як твердить автор газети “Полтавщина” Віктор Шестаков у статті “Хто і за що вбив Миколу Щорса?”, перше хрещення Богунський полк Миколи Щорса прийняв 23 жовтня 1918, коли досить опікся об німецьку зброю. А далі, коли гетьман Скоропадський відійшов від справ, а в Німеччині спалахнула революція, воювати з німцями було нескладно: вони самі пішли з України. І реляції про визволення від “інтервентів” міст і сіл України щорсівцями можна сприймати з певною долею гумору. Не визволяли, а займали залишені населені пункти практично без бою.

Правда, говориться часом, що визволяли від денікінців і петлюрівців. Тут уже треба говорити про термінологічну нісенітницю. Під час громадянської війни ніхто нікого ні від кого не звільняє. Йдеться про збройний примус однієї частини суспільства над іншою з певною метою. Звільняти ж українців від українців чи росіян від росіян… До речі, під час громадянських воєн не прийнято вручати ордени і медалі. Ну, не можна називати героями учасників внутрісімейних розбратів. Стократ права жінка не претендує на медаль за розбиту сковорідкою голову чоловікові-алкоголікові, як і чоловік, що наставив синців невірній подрузі життя. Правота “переможців” допоможе їм налагодити подальше спільне життя з “переможеними”. Або цивілізовано розлучитися. Отож, знехтувавши цим принципом під час громадянської війни, “червоні” заклали міну під створену ними державу, яка була приречена на розпад від самого свого початку. А ось розлучення на початку дев’яностих років минулого століття обійшлося без орденів-медалей і допомогло частині нових держав надійно утвердитися в нових політичних реаліях.

Оборонні бої армії УНР під Черніговом 12 січня 1919 року

Але повернімося до початку розмови. Чиї ви, хлопці? Ті, що були на боці червоних, білих, зелених. Наші всі. І моря крові, пролиті в неправедних січах, коли брат ішов на брата, повинні б охолодити не в міру гарячі голови. На жаль, і досі охолодили не всіх. Тож на завершення розмови відійдімо від кривавої минувшини. Згадаймо мудрі слова Пантелеймона Куліша: “Історію не можна змінити. Треба тільки мати відвагу знати її правду. Лише тоді можна змінити нинішню жорстоку реальність”. Може, цій благородній меті прислужаться кілька спогадів і суджень про героя нашої сьогоднішньої розмови. Не про героя громадянської війни (повторюся: не може бути у громадянській війні героїв), а про головного персонажа, від дня народження якого виповнюється 115 років.

Свого часу я був знайомим з колишнім щорсівцем, а потім артистом Чернігівського обласного музично-драматичного (ще не академічного) театру імені Тараса Шевченка Петром Ревуном, що мав сценічний псевдонім Січовий. Він грав у духовому оркестрі при Богунській дивізії. Так ось Петро Степанович розповідав, що при вступі богунців до чергового населеного пункту перед колонами бійців традиційно йшов оркестр (ще одне свідчення на користь “визволення” в результаті боїв території України). Сам Щорс дуже любив музику. А конкретно йому подобалися марш “Старий друг” і полька “Дідусь”.

Згодом уже як актор Петро Ревун-Січовий у кінофільмі Олександра Довженка “Щорс” виконав роль петлюрівського офіцера. По ходу дії йому довелося тікати від богунця, битися з ним на шаблях і, звичайно ж, бути поверженим. Мистецтво, як кажуть, вимагає жертв. Однак для того, щоб зіграти роль у фільмі про Щорса, акторові довелося приховати від Олександра Довженка свою участь у громадянській війні. Геніальний режисер не хотів, щоб правда життя вступала у конфлікт із правдою мистецтва. Останній він віддавав перевагу. Хто пильно цікавився творчістю нашого славного земляка, пам’ятає його слова: “Хай буде так, як написано”.
А потім Петро Січовий виступав у ролі селянина-середняка у виставі “Щорс” за п’єсою Юрія Дольд-Михайлика. До речі, прем’єра цієї вистави була першим спектаклем на кону новозбудованого 1959 року приміщення театру в Чернігові, яке всі ми бачимо й нині на центральній площі нашого обласного центру.

А ось що каже про Щорса уродженець Сновська (нині райцентр Чернігівської області Щорс) віце-президент Української академії наук, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, доктор технічних наук, професор Василь Ващенко, який на питання кореспондента тижневика “Дзеркало тижня” “Він був для вас героєм? Як ви ставитеся до нього?” відповів буквально так:
— Він був для вас героєм? Як ви ставитеся до нього?
— Як до сусіда, котрий колись жив неподалік. Він загинув 1919 року від руки найближчого друга й помічника — дістав кулю в потилицю. Моїй мамі тоді був один рік. Зате я добре знав рідну сестру Щорса — Ольгу Олександрівну. Вона завідувала музеєм Щорса, розташованим у їхньому колишньому будинку. Її дочка — Свєтка Клинцова — була на клас старша за мене. У музеї відразу після війни вивісили фотографії всіх загиблих на фронті, убитих і замучених фашистами жителів Щорса. Була там і фотографія моєї бабусі Анастасії Василівни Радченко. Мамину маму я завжди знав лише за цією фотографією. Разом з іншими земляками її розстріляли 23 лютого 43-го року — в день 25-річчя Радянської армії.

Петро Січовий у день сторіччя від дня народження Миколи Щорса біля театру імені Тараса Шевченка в Чернігові. Самому Петрові Степановичу тоді виповнився 91 рік.

«А насамкінець про спробу інтерв’ю з двома юними чернігівцями. Хлопець і дівчина років чотирнадцяти стояли на тролейбусній зупинці на вулиці Щорса в Чернігові. “Що ви знаєте про Щорса?” — запитав я. Хлопець знизав плечима: “Нічого…” Його подруга виявилася більш обізнаною: “Був такий. Воював. І пам’ятник йому є”. Син знайомої автора цих рядків, четвертокласник, про вулицю Щорса в Чернігові знає. І тільки.

Більше питань не буде. Перегляньте кінець першого абзацу цього матеріалу. Не повністю, а хоча б оці рядки: “Були часи, коли люди боролися… Помирали за ідею… Пам’ятати про них ми повинні…” Так само, як і про тих, хто сплюндрував найвищі ідеали задля своїх ницих амбіцій. Фраза одного з червоноармійців, що її переповідав у своїх спогадах Іван Дубовий “Какая ето сволочь із ліворверта стреляєт?” дуже промовиста. Саме зі “свого” боку револьверна куля ввійшла в потилицю “героя громадянської війни” Щорса. А потім її посестри уже в тридцятих роках двадцятого століття косили багатьох наївних борців за соціальну і національну справедливість. Ще пізніше — у п’ятдесятих роках — розстріляних-закатованих почали реабілітовувати посмертно і ставити їм пам’ятники. Поруч із пам’ятиками полеглим у громадянській війні. Пройдіться алеєю Героїв у Чернігові. Подумайте. Про історію, яку не можна змінити, але уроки якої просто злочинно ігнорувати.

Олександр ОЛІЙНИК, газета “Біла хата”

Мітки: , , , , , , , ,

Залишити відповідь