Мстислав ХОРОБРИЙ і «Золота доба» Чернігова

Століттями Чернігів, головне місто слов’янського племені сіверян і найбільший історичний центр Північного Лівобережжя України, був столицею державного утворення або центром великої територіально-адміністративної одиниці: князівства, полку, воєводства, намісництва, губернії, області. Але так було не завжди. Невідомо, як би склалася доля міста, якби в ній не взяв діяльної участі князь Мстислав Володимирович. Саме йому Чернігів завдячує «Золотою добою» своєї історії та славою «княжого граду».

Мстислав був другим із десяти синів Великого київського князя Володимира Святославовича, за якого завершився тривалий процес консолідації Київської держави. Заради політичної консолідації Володимир Великий, відомий також як Хреститель (а в епосі як Красне Сонечко) здійснив адміністративну реформу. Суть її полягала в тому, що землі та князівства, де правили місцеві князі, що залежали від Володимира, були передані в управління його синам: Новгород — Ярославу, Полоцьк — Ізяславу, Турів — Святополку, Ростов — Борису, Муром — Глібу, Смоленськ — Станіславу, Древлянська земля — Святославу, Волинь — Всеволоду, Псков — Судиславу. Мстиславу ж дісталося віддалене князівство Тмутаракань — нинішній Керченський і Таманський півострови. Чернігів, як бачимо, до числа княжих міст у той час не входив. Очевидно, на той час він втратив свою колишню племінну відокремленість, а його місцева князівська династія занепала. Хоч як би там було, до описуваного періоду Чернігів, за словами Петра Толочка, перетворився на своєрідне політичне продовження Києва.

Молодий і рішучий князь, який увійшов в історію як Мстислав Хоробрий, проводив активну політику розширення своїх володінь. Так, 1022 року він виступив з військом у похід проти касогів (предків сучасних черкесів). Як свідчить літопис, коли обидва війська стали одне проти одного, косозький князь Редедя сказав Мстиславу: «Для чого ми будемо губити дружину один одному? Станемо на герць, і якщо ти мене переможеш, то візьмеш і моє майно, і мою дружину, і мою землю. Якщо ж я переможу, то візьму все твоє». «Хай буде так!» — відповів Мстислав. Коли вони з’їхалися, Редедя сказав: «Давай не зброєю битися, а боротися!». Довго вони боролися, і почав Мстислав занедужувати, бо Редедя був великим і сильним. І сказав тоді Мстислав: «О, пресвята Богородице, допоможи мені! Якщо я його переможу, то збудую церкву на честь Твою». Сказавши це, вдарив Редедю об землю і, вихопивши ніж, ударив їм суперника в гортань. Убивши Редедю, увійшов Мстислав в його землю, взяв усе його майно, дружину та дітей і наклав на косогів данину. А повернувшись до Тмутаракані, спорудив церкву святої Богородиці.

Зміцнюючи свої позиції у далекому Приазов’ї, Мстислав уважно стежив за ситуацією на Русі. Після смерті Володимира Великого у 1015 р. Київ захопив Святополк, який був у Вишгороді та раніше за інших дізнався про смерть батька. Одного за іншим він убив своїх братів Бориса, Гліба і Святослава — своїх потенційних суперників. За це він отримав у народі прізвисько «Окаянний», під яким і увійшов в історію. Однак підступність та жорстокість не допомогли йому затвердитися на великокняжому київському столі; у суперечку рішуче вступив старший син Володимира — новгородський князь Ярослав Мудрий. Заручившись підтримкою новгородського віча, Ярослав на чолі тритисячного війська вирушив на Київ. Восени 1015 р. у битві під Любечем Ярослав вщент розгромив Святополка, змусивши його втекти до печенігів. Хоч Ярослав і в’їхав урочисто в Київ, його успіх не був повним. Незабаром, спираючись на підтримку свого зятя Болеслава Хороброго — польського короля, Святополк знову оволодів Києвом. Ярослав остаточно затвердився на київському престолі тільки у 1019 р. після повної перемоги над Святополком на річці Альті. Однак він не переїхав до Києва, а продовжував керувати країною із Новгорода, який полюбився йому.

До того часу більшість Володимировичів або загинули в усобицях, або займали другорядні столи. Мстислав Тмутараканьський став єдиним реальним суперником Ярослава. У 1019 р. він написав йому листа з проханням віддати частину уділів братів, якими той заволодів. Ярослав запропонував йому Муром, однак це не могло задовольнити Мстислава і він почав готуватися у похід. Зібравши дружину та союзників — хазарів та касогів, він вичікував зручного часу. Така можливість виникла у нього у 1024 р., коли Ярослав придушував повстання у Суздальській землі. Із великим військом Мстислав підійшов до Києва та проголосив себе претендентом на великокняжий стіл, але, як свідчить літопис, «неприняша его кыяне». При удільно-вічовому ладі, що існував тоді на Русі, коли влада ділилася між князем і народним віче, таке рішення городян не було чимось незвичайним. Не зважившись обложити добре укріплене місто, Мстислав відійшов до Чернігова із твердим наміром зробити його центром своїх володінь. Отримавши повідомлення про події на Русі, Ярослав спішно повернувся до Новгорода, і послав за вікінгами (варягами). Незабаром до Новгорода прибув загін вікінгів під командуванням князя Якуна. Про кількість скандинавiв літописні джерела мовчать, але навряд чи їх було більше тисячі. Цікаво, що літопис, який зазвичай ретельно фіксував склад князівської дружини, у цьому випадку жодного слова не говорить про новгородців або киян.

Час працював проти Ярослава, його головною метою було вигнання Мстислава із меж своїх володінь, не давши можливості укріпити свої позиції у Чернігові. Із Новгорода на Русь Ярослав рушив найкоротшим шляхом — на човнах Дніпром, як за дев’ять років до того він йшов на Святополка. Цей шлях пролягав через Любеч — важливий стратегічний пункт на Дніпрі. Із Любеча Ярослав міг рушити двома шляхами: або вниз Дніпром до гирла Десни, а потім вгору Десною до Чернігова (майже 500 км), або малими річками й озерами прямо на Чернігів (майже 60 км), подолавши волоком 500—800 м. У першому випадку, Мстислав отримав би додаткові два тижні для підготовки до битви. Розуміючи це, Ярослав обрав другий шлях.

Не зважившись залишати центр своїх володінь без прикриття і побоюючись розминутися з противником, Мстислав до останнього моменту не залишав Чернігів. Він вирушив назустріч брату тільки після отримання повідомлення про його наближення із заходу. Розрахунок Мстислава був безпомилковим: його військо чекало сили противника біля міста Листвен, розташованого на річці Білоус, приблизно посередині між Любечем та Черніговом (нині село Малий Листвен Репкинського району Чернігівської області). Листвен розташований у найвужчому місці вододілу рік Білоус і Стрижень, оточений заболоченими низинами й болотами. Будучи ключем водного шляху, він дозволяв його цілком контролювати. Саме це місце обрав Мстислав для вирішальної битви з братом: обійти Листвен було практично неможливо.

Виграш у часі та правильний вибір місця битви дали Мстиславу величезну перевагу. Ще з вечора він розгорнув військо, поставивши у центрі сіверян, зайнявши зі своєю дружиною фланги. Швидше за все, військо Мстислава атакувало вікінгів одразу ж після їхньої висадки на берег, не давши їм часу вишикуватися у бойові порядки. «Повість минулих літ» вельми детально описує ту битву. «…Була і пітьма, і грім, і блискавки, і дощ. І сказав Мстислав дружині: «Підемо на них!» І зустрілися варяги лоб в лоб із сіверянами. І трудилися варяги, рубаючи сіверян. А потім вступив у бій Мстислав зі своєю дружиною і став сікти варягів. І була сильною і страшною та січ: у світлі блискавок виблискувала зброя». Ярослав та Якун втекли, при цьому Якун навіть втратив свою знамениту накидку, ткану золотом. Перемога під Лиственом мала не тільки воєнне та політичне, але й ментальне значення, оскільки то була перемога над вікінгами, професійними військовими, яких доти вважали непереможними.

Однак, попри здобуту перемогу, Мстислав визнав першість старшого брата і негайно відправив йому вслід до Новгорода посла із пропозицією зайняти київський стіл, поступившись йому (Мстиславу) російськими землями ліворуч Дніпра. Ярослав довго не зважувався пристати на пропозицію Мстислава. Тільки через два роки брати остаточно помирилися, розділивши, як і пропонував Мстислав, країну по Дніпру. Відтоді вони неодноразово здійснювали спільні походи проти спільних ворогів.

Таким чином, Чернігів став столицею величезного й могутнього князівства, землі якого сягали Оки, Дону й Азовського моря. Податки до князівської скарбниці надходили з території, що дорівнює сучасній Франції. Правління Мстислава Хороброго ознаменувалося бурхливим розвитком усіх сфер духовного й економічного життя Чернігова, стало початком його «Золотої доби». Бурхливо розвивалося мистецтво й ремесла, велися літописи, виник власний чернігівський архітектурний стиль, було збудовано чудові споруди, деякі з них збереглися до наших днів. У період свого розквіту Чернігів був одним із найбільших міст Європи, його укріплена площа перевищувала два квадратних кілометри, а населення становило майже 25 тисяч людей. Чернігівські купці подорожували всією Європою, їх можна було зустріти навіть у Лондоні.

Після себе Мстислав залишив величний Спасо-Преображенський собор, закладений у 1030 р. як головна культова споруда князівства. Однак побачити завершену споруду йому не довелося: він помер у 1036 р., простудившись на полюванні. До того часу стіни храму були збудовані лише на висоту долоні вершника, що стоїть на коні з простягненою вгору рукою. Дружиною Мстислава Володимировича була княгиня Анастасія, яка народила йому сина Євстафія, який помер за три роки до смерті батька.

З 1054 р. на чернігівському столі затвердилася династія Святославичів — нащадків Ярослава Мудрого, які правили тут понад сто років. Їхні права на Чернігівські землі були закріплені на Любецькому з’їзді князів, що відбувся 1097 року, проголосивши принцип династичного розподілу Русі, і таким чином, документально закріпивши процес її феодальної роздробленості, за якої російські князівства ставали дедалі дрібнішими та слабкішими у військовому та політичному плані. Цей факт полегшив полчищам хана Батия захоплення російських земель. 19 жовтня 1239 року Чернігів узяв штурмом хан Менгу, який настільки розграбував і спустошив місто, що лише чотири століття потому воно «доросло» до тієї території, яку займало на початку XIII століття. Однак повернути собі колишню славу Чернігову вже не судилося.

Джерело: Сергій КОЛЕСНИК, Валентин БУРЯЧЕНКО
Мітки: , ,

Залишити відповідь