Мощі князя Михаїла Чернігівського як дипломатичний аргумент

fa159baddc0a65ac4a32074d9504a1ec27 лютого 1572 року мощі святого князя Михаїла Чернігівського – як вважається предка Івана Грозного та його боярина Федора були перенесені до Москви з Чернігова. Це був акт не стільки християнської, скільки політичної історії, це була частина PR-стратегії Іоанна Грозного у возвеличенні його держави –Московії.
У ті десятиліття, що передували цій події московське князівство після підкорення Казанського та Астраханського ханств, воєн зі Швецією, Великим князівством Литовським, фактично розгрому Ливонського ордену потроху ставала квазі-імперією і водночас формально залишалася у васальному підпорядкуванні Кримських ханів – правонаступників Золотої Орди. Наприклад Іван Грозний рівним з ним монархам, наприклад англійській королеві Єлизаветі І надсилав «поклон», а от Кримському хану, як старшому він вже писав «челобітну».

І ось тут починалося найголовніше. У складних, заплутаних дипломатичних інтригах московити прагнули виглядати солідно та грізно, намагаючись у договорах затвердити територіальні надбання або навпаки зменшити поступки, зафіксувати економічні стосунки з іноземними державами, але не завжди виходило. Дипломатія була продовженням війни, і тодішні Джеймси Бронжи претендують на славу не менше ніж сучасні.

1574 року перекладача одного з шведських посольств Авраама Нільсена, за п’ять років перед тим залишеного в Москві з метою “навчати хлопців шведської мови», було нарешті відпущено на батьківщину, — розповідає дослідник Л. Юзефович, у книзі «….Как в посольських обычаях ведется…» –. Однак до Швеції він не доїхав. Російська влада затримали його на кордоні, в Орешке. Підстави для цього були цілком вагомі: у Нільсена виявили кілька паперів, які він «крав лазучством”. Справа саме по собі досить звичайна. У Європі того часу члени дипломатичних місій шпигунством не гребували, і існував навіть особливий іронічний термін, що позначає дипломата – espion honorable (франц. – Почесний шпигун). Цікаво інше: серед багатьох інших паперів у невдахи тлумача “повиймали» царські родословні. Через рік на російсько-шведському посольському з’їзді, що відбувся на річці Сестрі, бояри, згадуючи цю історію, звинувачували Нільсена в тому, що він “лазучіл і виписував спорідненість государя нашого”.

Дивно не «лазучство», а вибір об’єкта для шпигунства. Навіщо Нільсену потрібно було знати генеалогічне дерево Івана Грозного? Мабуть, не з простої цікавості, раз він робив це таємно. Хто дав йому таке загадкове доручення? Чому, нарешті, воно викликало тривогу в Москві? На ці питання неможливо відповісти, не розглянувши перш всю систему політичних поглядів тієї епохи, що стосуються відносин між монархами і державами.

У дипломатичній мові XVI-XVII ст. вживався найважливіший термін – “братство”, який виявляв ніяк не спорідненість і не характер взаємин між государями, а їх політичне рівноправ’я. З володарями, яких російські правителі вважали нижче себе по рівню влади або за походженням, вони могли перебувати «в приятельстве и в суседстве» (в союзі), але ніяк не «в братерстві”. У той же час навіть воюючи між собою монархи продовжували називати один одного “братами”, якщо це було прийнято до початку військових дій.

Таким чином питання про «братерство» ставало додатковим козирем у дипломатичній грі.

У 1567 році був укладений російсько-шведський мирний договір про розмежування сфер впливу в Прибалтиці і військовий союз, спрямований проти Польсько-Литовської держави. Цей договір був великим успіхом російської дипломатії; в ознаменування його Іван Грозний Еріка XIV «пожаловал, учинил его с собою в братстве». Однак незабаром союзник був скинутий із престолу, а нового шведського короля Юхана III, що розірвав договір з Росією, цар «братом» вже не визнав.
Саме тому не плани фортець, не чисельність і пересування військ (в цей час між Швецією і Росією велися воєнні дії в Карелії), не імена незадоволених самовладдям Грозного бояр, а царський родовід насамперед цікавив толмача Нільсена і тих, хто дав йому таке завдання , У Стокгольмі хотіли мати свідоцтво, що підтверджувало той факт, що російський цар веде свій рід аж ніяк не від «Августа-кесаря» і навіть не від великих князів київських. І, мабуть, Нільсен користувався не тільки російськими джерелами, а й польсько-литовськими, де постійно підкреслювалося походження Івана Грозного, його батька і діда лише від князів московських — данників орди. Такі свідоцтва полегшили б шведській стороні ведення полеміки з питання про «братерство». Відмова Івана Грозного визнавати королів Швеції рівноправними дипломатичними партнерами, в свою чергу, диктувала деякі принизливі для їх гідності ужиткові норми російсько-шведського посольського звичаю, прагненням скасувати які і викликано було дивне, на перший погляд, “лазучство» Авраама Нільсен.

Саме тому, у 1572 році Іван Грозний наказав перевезти з Чернігова до Москви мощі свого предка – чернігівського князя Михаїла, щоб наочно підтверджувати свої слова про древність свого роду. Звичайно на цьому, він не зупинявся, і продовжив свій рід аж до римського імператора Августа.

І знову ж таки, абсолютно особлива ситуація склалася у відносинах Московії з Кримом. Право на «братство» з ханами Івану III, Василю III і навіть Івану Грозному доводилося або стверджувати в бою, або, що частіше, викуповувати багатими дарами. Ситуація на східноєвропейській шахівниці кардинально змінилася після Переяславського договору, коли Україна своїми ресурсами «підперла» новопосталу імперію.

Олександр ЯСЕНЧУК, м. Чернігів

Мітки: , , , , , , , , ,

Залишити відповідь