Міжнародна наукова конференція «Український визвольний рух 1920-1950-х років: ідея державності та її реалізація»

Показується 001.jpg29-30 червня у Київському національному університеті імені Т. Шевченка проведеноМіжнародну наукову конференцію «Український визвольний рух 1920-1950-х років: ідея державності та її реалізація». Наукова дискусія присвячена 75-річчю Акту відновлення української державності, що був проголошений бандерівським крилом Організації українських націоналістів у Львові 30 червня 1941 року.
Акт проголошував відновлення української держави та закликав боротися за суверенну владу на національних землях, декларував створення на західноукраїнських землях Державного правління – українського уряду на чолі з Ярославом Стецьком, яке у майбутньому підпорядковувалося б національному урядові у Києві.
Український інститут національної пам’яті вшановує цю історичну подію у контексті Року державності поруч із проголошенням незалежності Української Народної Республіки 22 січня 1918 року, незалежності Карпатської України 15 березня 1939-го, ухвалення Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990-го тощо.
«Про Акт 30 червня серед інших рівнозначних подій говориться найменше, –зазначив на відкритті конференціїголова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ЯТРОВИЧ. – Оскільки довгий час тема ОУН-УПА була надзвичайно заполітизована, історики не надто охоче бралися за її дослідження. Акт 30 червня часто наводять як приклад колабораціонізму чи навіть намагаються прив’язати до єврейських погромів у Львові. Я сподіваюся, що нинішня наукова дискусія спростує низку таких стереотипів».
Серед почесних гостей були нинішнійголова Організації українських націоналістів Стефан РОМАНІВтав.о. голови Державного правління– тієї структури, створення якої проголошував Акт 30 червня і яка продовжувала функціонувати в еміграції, –БогданФЕДОРАК.
Спростуванню стереотипів довкола Акту відновлення української державності присвятив свій виступ на пленарному засіданнідекан історичного факультету КНУ ім. Шевченка ІванПАТРИЛЯК. Публікуємо фрагмент його виступу (доповіді повністю будуть опубліковані у збірнику конференції): «Що зазвичай закидають творцям Акту 30 червня? Найперше, що цей документ був колабораціоністським, аргументуючи це третім пунктом, в якому зазначалося, що майбутня українська держава буде союзницею Німеччини. А також, що Акт був непідготовленим, авантюрою невеликої групи людей, тому він зазнав фіаско й не мав широкого резонансу в тогочасному українському суспільстві.
Проголошення Акту 30 червня не можливо до кінця зрозуміти, якщо не враховувати ширший історичний контекст. На зламі 1940-1941 років в повітрі завитала війна між колишніми союзниками – Німеччиною та Радянським Союзом. Очевидно, що ОУН – чи не єдина самостійницька структура, яка прагнула здобути незалежність України та зберегла свою мережу на території Радянської України – повинна була відреагувати на такий поворот подій. В ОУН розуміли, що незалежність може відбутися за умови зміни існуючого в Європі статусу-кво. Тобто якщо будуть ослаблені або знищені держави, які володіють українськими землями. Відповідно вони розуміли, що не мають права не готуватися до здобуття незалежності.
Одразу після великого краківського збору, наприкінці березня – у квітні 1941-го, в інструкціях, які керівництво ОУН (б) розробляло для своїх структур, був зафіксований чорновий варіант Акту проголошення незалежності. Серед відмінностей від остаточного варіанту – йшлося про проголошення, а не відновлення незалежності й не було «знаменитого» третього пункту – він з’явився у Львові.
Чому він з’явився? Будь-який політичний сценарій будується на основі наявного політичного досвіду. Політичний досвід, який мали оунівці, – це був досвід І світової війни, досвід боротьби за незалежність у 1918-му році. Тоді українці за день до передачі Львова полякам австрійською адміністрацією зайняли місто за допомогою незначних військових сил і проголосили його своєю столицею. Очевидно, подібний сценарій готували цього разу. За домовленістю з Абвером, було підготовлено невеликий, чисельністю 330 осіб батальйон «Нахтігаль», який мав наступати на Львів разом із німецькими з’єднаннями. Передбачалося, що він увійде до Львова першим. До приходу німецьких сил буде проголошено незалежність – і німці вже будуть змушені визначатися, чи визнавати її.
Це було важливо не лише, щоб задекларувати волю до незалежності. У випадку, якби ця незалежність німецькою стороною підтримана не була (як, власне, й сталося), українська сторона мала б абсолютно легітимний привід розпочинати боротьбу з німцями як з окупантом».
ОГЛЯД ДОПОВІДЕЙ
Професор Житомирського державного університету ім. І. ФранкаГалинаСТАРОДУБЕЦЬу доповіді «Радянський політичний режим в теоретичній думці українського визвольного руху 1930-1940 років»окреслила концептуалізацію сталінського тоталітаризму в працях ідеологів ОУН/УПА. Об’єктом аналізу дослідниці стали праці оунівських мислителів Миколи Сціборського, Петра Федуна-Полтави, Ярослава Старуха, Осипа Дякова-Горнового. На думку Г. Стародубець, чимало висновків ідеологів українського націоналізму щодо політичної системи СРСР значно випередили західну політичну думку.
А деякі з них залишаються актуальними й дотепер. Зокрема про радянських журналістів Осип Дяків писав, що їхнім принципом є«докорінно вивертати і перекручувати дійсність, дослівно, робити з чорного біле, а з білого чорне. Ніде на світі ця метода не розвинена так, як в СССР». Схоже, цим же правилом керуються й мас-медіа сучасної Росії.
Завідувач відділу Національного науково-дослідного інституту українознавства, д.і.н.Павло ГАЙ-НИЖНИКрозповів про модель державного устрою в майбутній Українській державі, як її бачила ОУН(б) протягом своєї боротьби. Спершу, на ІІ Великому зборі ОУН (квітень 1941 р.) бандерівська ОУН орієнтувалася на побудову сильної влади та принцип монопартійності, принаймні на перехідний революційний період. На чолі держави повинен був стояти Голова держави, який би керував за допомогою уряду. Уряд – Українське Державне Правління, – який було сформовано одночасно з проголошенням Акту відновлення української державності, був коаліційним. До його складу, крім бандерівців, увійшли представники ФНЄ, УНДО, соціалісти та безпартійні фахівці.
Однак, у 1943 р. під впливом спілкування з мешканцями центральної та східної України ОУН(б) значно скоригувала своє бачення політичного устрою майбутньої незалежної держави в бік демократизації. У програмі проголошувався плюралізм ідеологій, поглядів, свобода слова, друку, релігії і рівність усіх громадян перед законом, незалежно від їхнього національного походження. Утім, зазначив доповідач, програмі бракувало належного висвітлення питань конституціоналізму, парламентаризму та політичної системи. Деякі уточнення з’явилися в документах УГВР на її Великому зборі в липні 1944 р. У них ішлося про демократичний устрій і справедливий соціальний лад, які б ґрунтувалися на вільних виборах у країні.
Надалі державно-політична концепція ОУН в Україні розвивалася в бік демократизації. Зокрема, 20 травня 1949 р. вперше Організація відмовляється від монопартійності у своїй «Резолюції членів ОУН». Це ж підтвердили й «Уточнення та доповнення до програмових постанов Третього НВЗ ОУН». Павло Гай-Нижник зробив висновок, що на зміну націократії як моделі державно-політичного ладу в ідеології ОУН прийшов націонал-консерватизм.
Доповідь керівника Архіву ОУН в Українській інформаційній службі (Лондон)ГеннадіяІВАНУЩЕНКАрозкривала події 30 червня 1941 р. з точки зору спогадів відомого діяча ОУН, Головного судді ОУН адвоката Володимира Горбового. Свої мемуари «Погода совісті» Горбовий писав протягом тривалого часу й завершив у 1978 р. Зі спогадів випливає декілька висновків. По-перше, ОУН мала кілька планів для здійснення своїх намірів проголосити Українську державу. По-друге, ОУН прагнула залучити до цього процесу представників різних політичних таборів. По-третє, хоч автор писав спогади в умовах постійного нагляду КГБ, він ніде не шкодує про минуле, натомість підкреслюючи вірність ідеям українського націоналізму.
Гостем з Мюнхена (Німеччина) був професор Українського вільного університетуДмитроЗЛЕПКО. Він прослідкував у своїй доповіді шлях Ярослава Стецька з Кракова, де був С. Бандера, у Львів, де мав бути проголошений Акт відновлення української державності, за документами МЗС Третього райху.
Професор Київського національного університету будівництва і архітектури, д.і.н.ВасильДЕРЕВІНСЬКИЙпредставив модель адміністративно-територіального устрою Української держави, відновленої 30 червня 1941.
Виступ генерального директора Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» (Львів), к.і.н.РусланаЗАБІЛОГОстосувався маловідомих аспектів проголошення Акту 30 червня 1941 р. Зокрема, історик наголосив на певній синхронності думання націоналістів різних поневолених СРСР націй. Так, ще тиждень перед оунівцями відновлення Литовської держави проголосили члени Фронту литовських активістів. Подібно діяли й націоналісти Латвії. З початком німецько-радянської війни повстання в тилу Червоної армії вибухнули не тільки в Україні та країнах Балтії, а й в Чечено-Інгушетії, Кабардино-Балкарії, Азербайджані, Грузії й навіть Якутії.
Слухач Дипломатичної академії України, к. і. н.ЛюдмилаГЕРАСИМЕНКОу доповіді«Питання Української Самостійної Соборної Держави в документах ОУН»наголосила на принципі соборності, який завжди лежав в основі справи національного визволення ОУН. Крім того, доповідачка спростувала популярні закиди в антиросійському шовінізмі, які лунають на адресу націоналістів. Боротьба ОУН проти СРСР велася не під гаслом боротьби з місцевим російським населенням, а проти ворожої Москви. Дослідниця також звернула увагу на такий цікавий факт, що в жодних програмних документах ОУН не зафіксовано конкретних меж території Української держави.
Питання ставлення Угорщини до відновлення Української держави влітку 1941 р. розглянув науковий співробітник Меморіального музею тоталітарних режимів «Тюрма на Лонцького», к. і. н.ОлесандрПАГІРЯ.
Виступивши у війні з СРСР на боці Третього райху, Угорщина влітку 1941 р. окупувала землі Станіславщини й Тернопільщини. Оскільки ще два роки перед тим українські націоналісти боролися проти мадярів за незалежність Карпатської України, стосунки між цими двома силами не могли бути однозначними. Спершу оунівці сприймали мадярських гонведів як союзників Німеччини, а отже і власних союзників. Угорці попервах теж відповідали приязним ставленням до місцевого населення і органів влади та військових формувань, створених націоналістами.
Однак такий стан речей не проіснував довго. Мадярські політичні кола почали конкурувати з німцями за право прилучення Підкарпаття до своєї держави. Відтак почалися репресії проти членів ОУН, розгони українських адміністрацій та загонів, навіть розстріли. Так 30 липня 1941 р. угорські солдати розстріляли коменданта української міліції та члена ОУН Петра Васкула, ветерана УГА.
Після приєднання Галичини до Генерального губернаторства 1 серпня регіон потрапив цілковито під німецький політичний вплив. А отже конфлікт між угорської армією та українськими органами самоврядування втратив актуальність.
Отже, зробив висновок доповідач, друга в історії ХХ ст. зустріч хортистської Угорщини з українськими націоналістами мала також конфліктний характер. Однак цього разу український визвольний рух постав перед мадярами в новому світлі – як державотворча потужна сила, мета якої – не боротьба проти Угорщини як такої, а здобуття самостійної Української держави. Це стало важливим фактором досягнення перемир’я між угорською армією та УПА в 1944 р.
БогданГАЛАЙКО, к.і.н., директор Науково-дослідного інституту українознавства, презентував дослідження«Патріотичне виховання молоді як елемент державного будівництва: підходи українських націоналістів у 1920 – початку 1940-х рр.». Доповідач підкреслив, що покоління борців не виникло на порожньому місці. Командант УВО і Провідник ОУН Євген Коновалець завжди робив ставку на молодь.
Члени УВО були водночас організаторами спортивного та студентського життя – наприклад, Михайло Матчак, Василь Кучабський, Дмитро Паліїв та ін. Один із засновників «Пласту» Іван Чмола одержав від Коновальця особисте доручення розвивати скаутську організацію. Роман Дашкевич займався відновленням спортивних товариств «Луг» і «Сокіл».
З 1924 р. УВО через своїх людей у товаристві «Рідна школа» змогла справляли вплив на українське шкільництво, «Просвіти» та кооперативні структури. Іншим засобом по створенню позитивних зразків для наслідування для молоді став культ героїв. Члени УВО та ОУН організовували масові відзначення Листопадового зриву, Дня злуки, річниці бою під Крутами, створення УГА тощо. Пліч-о-пліч з цим націоналісти впорядковували військові могили. Найактивнішим організатором догляду за похованнями був соратник Євгена Коновальця Богдан Гнатевич. На додачу, націоналісти заснували військово-історичне видавництво «Червона калина», в якому друкували свої спогади та дослідження про часи Визвольних змагань ветерани українських армій.
Нетривіальну тему зачепив у своїй доповіді співробітник ГДА СБУ, к.і.н.ЯрославАНТОНЮК. Історик розповів про державотворчу діяльність ОУН(б) на Берестейщині влітку 1941 – восени 1942 рр.
На Берестейщині, яка нині є частиною Білорусі, як до, так і під час німецько-радянської війни діяло досить потужне підпілля ОУН(б). Спершу націоналісти діяли через легальні Українські допомогові комітети, яким німці постійно перешкоджали, намагалися сприяти своїм членам у влаштуванні на роботу в органи самоврядування, поліцію, заклади освіти. Кобринщина й Дорогиччина були регіонами з найбільш свідомим українським населенням. У жовтні 1941 р. нацисти заарештували низку діячів ОУН на Берестейщині. Після розгортання репресії нацистської влади проти ОУН націоналісти почали провадити також нелегальну діяльність.
Структура підпілля в регіоні складалася з Поліського обласного проводу під керівництвом Івана Литвинчука («Дубового»), який, у свою чергу, поділявся на округи – Брестську («Лиман», провідник Микола Свистун «Яр-Бей») і Столинську («Зелень» або «Гало»). Бандерівське підпілля займалося пропагандою ідей самостійної України, збором інформації про окупантів, настрої суспільства, діяльність місцевого духовенства і релігійних організацій, освітню політику тощо. Крім того, служба безпеки ОУН активно впроваджувала свою агентуру в німецькі органи та організації радянського підпілля. Усі ці заходи створили підґрунтя для розгортання в 1943 р. загонів Української повстанської армії на землях Берестейщини.
Не менш оригінальну тему висвітлив ВолодимирІВАНЧЕНКОз Національного музею історії України:«Український визвольний рух у Криму під час радянсько-німецької війни 1941-1945 років». Криму дісталася похідна група ОУН(б) на чолі з Іваном Осадчуком і Степаном Теслею. Вони розбудували осередки ОУН в Джанкої, Сімферополі, Алушті та Євпаторії. Але більшість учасників загинуло від німецьких репресій на початку 1942 р. Конспіративну діяльність підпільники налагодили через Український музично-драматичний театр ім. Шевченка та Український національний комітет.
Обласними провідниками ОУН у Криму були Степан Тесля (1941 – лютий 1943), Катерина Мешко (лютий – серпень 1943) і Леонід Ларжевський (серпень 1943 – вересень 1944). Невелика чисельність членів ОУН на півострові дозволяла здійснювати лише розвідувально-пропагандистські функції. Із поверненням радянської влади до Криму організоване підпілля було ліквідоване.
Аспірант Національного університету «Острозька академія»АндрійСУХИХдослідив боротьбу за терени впливу між радянськими партизанами та українськими повстанцями на Рівненщині восени 1943 р. Ішлося про протистояння куренів військової округи «Заграва» із загоном НКВД «Переможці», Чернігівсько-Волинським з’єднанням, Рівненським з’єднанням № 1, з’єднанням ім. Берії та ін. Восени 1943 р. ця боротьба досягла піку. Українським повстанцям не вдалося витіснити партизанів, що одержували потужну підтримку повітряним шляхом з радянського тилу, із теренів північної Рівненщини. Хоча й червоні теж не зуміли закріпитися на територіях, контрольованих УПА.
Науковий співробітник Центру досліджень визвольного рухуІгорБІГУНдослідив обставини поразки повстанської республіки «Січ» у бою з радянським Сумським партизанським з’єднанням січні 1944 р. Історик довів, що загін УПА ім. Богуна, який перебував на теренах «Січі», був занадто слабкий, щоб протистояти удвічі більшому й краще забезпеченому радянському з’єднанню. Детально відтворений хід бойових дій дозволив спростувати низку міфів, які стосувалися діяльності загону ім. Богуна.
Доповідь к.і.н.ОлександраІЩУКА, завідувача відділу історії України в ХХ ст. Національного музею історії України, називалася«Діяльність агентурно-бойових груп НКВД-КГБ УССР проти підпілля ОУН та УПА в 1944—1960 рр.». Історик детально відтворив методи радянських провокацій за допомогою агентурно-бойових груп, які складалися з кадрових чекістів і перевербованих повстанців. Ці методи включали, зокрема, терор, грабунки і вбивства під маскою «справжніх» бійців УПА. По суті, агентурно-бойові групи відіграли ключову роль у придушенні збройного опору в Західній Україні.
Досить незвичайну, але від того ще більш цікаву, тему розкрив к.і.н., старший науковий співробітник Інституту української історіографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН УкраїниВолодимирКОВАЛЬЧУК. У доповіді йшлося про стилістичні прийоми в документації УПА. Автори внутрішніх документів і агітаційних матеріалів нерідко прикрашали сухий текст «соковитими» метафорами, прислів’ями або евфемізмами. Замість «знищили секретаря парткому» могли написати «секретаря парткому післали в царство Прозерпіни і Плутона». Ворогів повстанці називали чи то «німаками», чи то «польськими бандами», чи то «ляхами», чи то «сталінськими опричниками».
У пропагандистських матеріалах лексика була ще гострішою. Приміром, заступника міністра внутрішніх справ Тимофія Строкача в одному зі звернень обізвали «Сракачем». Правда, з іншого боку, на відміну від документації радянських партизанів, матірної лексики в документах і пропаганді УПА не зафіксовано.
Аспірант Дніпропетровського національного університету ім. О. ГончараВадимПРОКОПОВрозповів про дозвілля та свята вояків УПА й ОУН на Закерзонні в 1943—1947 рр.
ПрофесорГаннаКАПУСТЯН(Кременчуцький національний університет ім. М. Остроградського), с.н.с.Тетяна ГРИГОРЕНКО(Черкаський обласний краєзнавчий музей) таОлена ЛИСЕНКО(Чернігівське пошукове агентство по створенню науково-документальних серіалів «Книга пам’яті» та «Реабілітовані історією») доповідали на теми, пов’язані з антибільшовицьким повстанським рухом в Україні в 1920-х – 1930-х роках. У центрі уваги їхніх досліджень були Революційно-повстанська армія України Нестора Махна, черкаський отаман Іван Савченко-«Нагірний» та ватажок повстання на Чернігівщині Яким Рябченко.
Загалом за два дні конференції історики встигли розглянути багатий спектр проблем. Починаючи з дослідження маловідомих аспектів Акту відновлення української держави 30 червня 1941 р., 75-річчю якого й було присвячено конференцію, й закінчуючи різними епізодами збройної боротьби українців за незалежність від Радянського Союзу.

Ігор БІГУН, Центр досліджень визвольного руху

Про організаторів, учасників конференції, а також теми доповідей читайте за лінком.
Восени 2016 року за результатами конференції буде видано науковий збірник, щоб усі охочі могли ознайомитися з виголошеними доповідями.

1111 2222 3333 4444

Залишити відповідь