Метеор: від Прилук до Орська

22 грудня – виповнилося 125 років з дня народження Олександра Ведміцького

Вірші і поет нерозривні, а якщо припуститися певної образності, то можна твердити, що твори і особа автора – тотожні. Отож, вважаю, що не буду надто претензійним, говорячи про свої зустрічі з Олександром Ведміцьким, хоча в реальному житті таких зустрічей не було. Але я читав поезії, нариси, фейлетони Олександра Ведміцького. Тому й стверджую: я зустрічався з їх автором. У Києві, Прилуках, навіть у далекому Орську, де наяву ніколи не був. Отже – про зустрічі з Олександром Ведміцьким – Метеором, Ол. Метеорним…

Зустріч перша
Відбулася вона року 1959-го. Видавництво «Радянський письменник» саме випустило збірник «Із поезії 20-х років». Понад чотириста сторінок цієї в жовтій цератовій обкладинці книги познайомили читачів із шістдесят одним поетом, у переважній більшості невідомих широкому загалу.
Закінчувався збірник біографічними довідками про авторів, звідки я й довідався, що Олександр Ведміцький – прилучанин. Це спонукало до подальших пошуків, які й дозволили доповнити коротку опубліковану довідку.
Народився Олександр Микитович Ведміцький 22 грудня 1894 року в історично-побутовому районі Прилук Кустівцях у сім’ї пожежника. Вчився у вищій початковій школі, опісля якої закінчив дворічні курси, отримавши звання вчителя. Працював за фахом 1913 року у земській школі Старої Тарнавщини Рудівської волості на Прилуччині.
1914 року Олександр Ведміцький став слухачем Полтавського учительського інституту. Закінчивши його 1918 року з дипломом учителя української мови і літератури, завідував школою у селі Городище Пирятинського району. Переїхав до Прилук, де спершу був інспектором соціального виховання в окружному відділі освіти, а згодом учителював у третій залізничній школі. Водночас виступав у пресі під своїм прізвищем та під псевдонімами Ол. Метеорний, Метеор-не-Метеор, Око-Метеор. Випустив кілька книжок, зокрема «Під загравами повстань» (Прилуки, 1923), «Шумить тополя» (Харків, 1927), «Покоси» (1929), «Вугіль» (1931).
Про те, що ще в Прилуках Олександр Ведміцький очолював відділ селянських письменників «Плуг», був членом редколегії однойменного журналу, у якому керував відділом поезії, друкувався в журналі «Плужанин», книжка «Із поезії 20-х років» не згадувала. Як і про те, що вчився в аспірантурі при Харківському науково-дослідному інституті літератури (1930 – 1932 рр.), працював у цьому інституті старшим викладачем, доцентом. 1938 року при Ленінградському педагогічному інституті імені Герцена захистив кандидатську дисертацію «Творчість Тараса Григоровича Шевченка після заслання». Згодом очолив кафедру російської літератури в Ставропольському педагогічному інституті.

Зустріч друга
Пошуки творів О. Ведміцького, адже до згаданого збірника було включено всього п’ять віршів, привели мене до публічної бібліотеки Академії наук України в Києві. Там погортав три його перші книжечки. Дванадцятисторінкова брошурка «Новий рік» виявилася картиною-інсценівкою і попередньо друкувалася 1923 року в газеті «Правда Прилуччини». Виходить, О. Ведміцькому не чужа була й драматургія.
Збірка «З ліхтарем по селах» складена з малих фейлетонів, що також друкувалися в «Правді Прилуччини» протягом 1923 – 1925 років. І, нарешті, згадана в біографічній довідці поетична збірка «Під загравами повстань». Відразу ж слід уточнити: називалася вона трохи не так – «Під заграво повстань». Це вже упорядники видання 1959 року трансформували назву на сучасний лад. І виправили таким чином не просто нібито помилку, оскільки тогочасні словники української мови не фіксували слова «заграво», а й дещо переінакшили смисл заголовка. Під загравами – то звичайнісінька констатація, а під заграво – своєрідний заклик. Тобто автор не просто фіксував місцезнаходження своєї музи, а кликав її, вказуючи напрям руху. Кажу, кликав, а не кликали, хоча, мабуть, треба б було послуговуватися формою множини, бо книжка – плід колективної творчості. До неї увійшли вірші не лише О. Ведміцького, а й Василя Станка та Євгена Хоменка. Але загальна назва явно асоціюється з поезіями першого. Його розділ у колективній збірці називається «Метеори», що, певна річ, значно ближче до заграв, ніж Хоменкові «Хвилі дум і настроїв» чи Станкове «Пахучими полями».
Так, Олександр Ведміцький був у вирі тогочасного життя, так, він щиро вітав перетворення, що почалися після 1917 року. І не його вина, не вина тисяч чесних людей, які повірили, ніби «світле майбутнє» можна збудувати за допомогою експропріацій, утиском одних на користь інших. Надто яскравими були обгортки в революційних лозунгів.
Зрештою, оспівування добра, як би воно не називалося – комуною чи просто заможним життям – річ цілком природна. Погано було те, що людям настирливо втовкмачувалося у свідомість хибне уявлення, нібито причина всіх негараздів у богові, якого неодмінно слід скинути з неба, у капіталові, який треба неодмінно відібрати в багатих і поділити між бідними.
Але у поезії О. Ведміцького, як і в будь-якій справжній поезії, більше вартостей загальнолюдських, безперечних. Починаючи з вірша «Метеори». Освітлювати шлях іншим, не шкодуючи себе (як відомо, метеори згорають, не долетівши до землі) – благородно.
Не міг тогочасний поет оминути і теми інтернаціоналізму. Ось як він інтерпретується у вірші «На день роковин Т. Г. Шевченка»:
Шевченко… Маркс…
Надійний Ленін –
Все бачу вас.
Вита ваш дух…
Не згадати новоявлених «богів», звісно, тоді було не можна, але поруч з ними стоїть наш геній. Саме поруч, а не нижче.
До речі, у Чернігівському історичному музеї імені Василя Тарновського якось мені потрапив на очі мандат делегата другого Всеукраїнського з’їзду комітетів незаможних селян Кузьми Бороди із села Голінка Бахмацького району. Над текстом «Інтернаціоналу» на ньому також зображено Леніна, Шевченка і Маркса. То вже згодом Великого Кобзаря прибрали з найпочесніших місць. Ведміцький же з роками цікавився українським генієм усе більше й більше.

Зустріч третя
Відбулася вона у Прилуках року 1968-го під час мого знайомства з публікаціями перших творів Ведміцького на сторінках місцевої газети. «Правда Прилуччини» не лише розкрила витоки творчості знакового земляка, а й увела в літературне життя приудайського міста двадцятих років минулого століття. Ось, наприклад, замітка «Літстудія», опублікована в цій газеті 12 січня 1923 року:
«16 грудня відбулося організаційне зібрання членів літстудії при робітничому клубі. Тимчасово студія буде працювати в помешканні 7 трудшколи. Літературні вечори проводитимуться в суботу через тиждень. Обрано керуючий центр студії в складі 5 осіб: Гончар М., Ведміцький Ол., Скрипченко Ів., Хоменко Єв. і Колодуб В.».
Повідомила газета і про вечір поезії, організований «ініціативною групою місцевих українських поетів». Вечір відбувся у будинку пролеткульту. Вірші читали уже знайомі нам Ол. Метеорний (Ведміцький), Єв. Зневір’я (Хоменко) і Вас. Гук (Станко). Автор кореспонденції найвище оцінює вірші саме Ведміцького: «Метеорний – поет… неугавного шукання». Його вірші – «се якась інтелектуальна лірика. Образи оригінальні й елегантні, форма не трафаретна».
«Правда Прилуччини» протягом 1923 року більше тридцяти разів публікувала О. Ведміцького – і під власним прізвищем, і під псевдонімами Ол. Метеорний, Метеор, Метеор-не-Метеор, Око-Метеор.
У Прилуках я тоді познайомився із краєзнавцем Олексієм Олексійовичем Івахненком, який до тридцятих років минулого століття підтримував контакти з О. Ведміцьким, зберігав листи від нього, монографію «Т. Шевченко в Оренбургской ссылке» з дарчим написом автора. Та хотілося знайти когось, хто знав би Олександра Микитовича в останні роки його життя. Вирішив надіслати листа в Орськ.

Зустріч четверта
Відповідь отримав од старшого викладача кафедри літератури місцевого педінституту, у якому від 1950-го до кінця життя працював О. Ведміцький, добродійки Шешиної (на жаль, вона не вказала навіть своїх ініціалів). У її короткому спогаді зокрема сказано, що Олександр Микитович ніколи не намагався читати лекції ефектно, аби подобатися студентам. Але кожен його виступ перед аудиторією був змістовним, насиченим життєвими прикладами. Студенти любовно говорили про свого викладача: «Наш Ведміцький схожий на всі образи фольклору!» (О. Ведміцький вів курс фольклору і методики літератури).
Лекції О. Ведміцький читав і на курсах удосконалення вчителів, що особливо запам’яталося молодій на той час викладачці Шешиній. Незабутнє враження справив на неї Олександр Микитович своїм розважливим характером. Він «не відзначався балакучістю, неврівноваженістю і нагадував мені Івана Олександровича Гончарова – цензора, якому, завдяки своїй напускній індиферентності, вдалося багато зробити для врятування багатьох кращих творів російської літератури.
Завідуючи кафедрою літератури, Олександр Микитович без галасу, спокійно робив свою справу, часто вносячи у стосунки між товаришими прихований гумор. Він робив ділові зауваження колегам, був тактовним з учителями шкіл як методист, умів вчасно застерегти від можливих помилок», писала Шешина.
Датою смерті Олександра Микитовича вважається 18 жовтня 1961 року. Та прилучанка Ніна Івахненко, яка кілька десятиліть продовжувала справу свого батька, чітко пам’ятала, що в листі дружини Олександра Микитовича, якого та надіслала Ніні Олексіївні, стоїть інша дата – 10 жовтня. Саме Ніна Олексіївна познайомила мене з місцем народження О. Ведміцького та з його родичами.

Зустріч п’ята
Вона відбулася темного грудневого вечора більше двох десятиліть тому. Тоді невістка брата О. М. Ведміцького Антона Ніна Петрівна Ведміцька надала мені фото Олександра Микитовича, зроблене в Прилуках 1917-го року (його ми репродукуємо) і видану «Плужанином» 1927 року у Харкові збірку поезій «Шумить тополя». На її титульній сторінці зроблений рукою автора 25 квітня 1927 року дарчий напис братові Антону.
Книжка кишенькового формату складається з 26 віршів та вінка сонетів «На межі». Останнє свідчить,
що наш земляк філігранно володів поетичною технікою, адже за творення вінків сонетів наважуються братись далеко не всі навіть досвідчені поети. Незважаючи на природну переоцінку цінностей, що відбулася в нашій свідомості, значна частина сонетів О. Ведміцького цілком витримала випробування часом. Ось один з них:

Хто в буйний вир захоплено пірнув,
Одбивсь, розтав у кожній краплі сплаву
І знов з’являється із твердістю металу –
Той джерело шукань в собі відчув.

Шумить воно і котить дивний гул,
Веселкою несе блакитну славу,
І навкруги чуткі струмки послало
Дзюрчать про став і сонячну сагу.

Дзвеніть і линьте, мчіться в сині далі,
Хоч за горбом зустріне перемет.
Ген бовваніє, вабить нас намет

І золотом кричать нові скрижалі:
Він рух несе, він радість з України:
Зміг обриси будов знайти в руїні!

Розповідь про Олександра Ведміцького була б неповною без згадки про його літературознавчу діяльність, яка, зрештою, стала для нього головною. Він був одним з найвідоміших шевченкознавців, що жили і працювали поза Україною. Крім своєї кандидатської дисертації, Олександр Микитович видав згадану Шешиною російськомовну книжку про заслання Великого Кобзаря. Він – автор статей «Т. Шевченко та критика», «Поема Тараса Шевченка «Марія», «Поема Тараса Шевченка «Неофіти», «Т. Шевченко на Аральському морі», «В Орській фортеці» та інших.
На цьому можна було б поставити крапку. Але не давала спокою, мучила нерозгадана таїна: чому ще в тридцяті роки розлучившись з Україною, О. Ведміцький так і не провідав батьківщини? Чому дисертацію з шевченківської тематики захищав не в Харкові чи Києві, а в Ленінграді? Чому, будучи фахівцем з української літератури, виїхав до Росії, де довелося перекваліфіковуватися?
Про це я свого часу переговорив із відомим дослідником життя і творчості українських письменників, діячів культури, краєзнавцем Петром Ротачем. Він, до речі, автор цікавої статті про О. Ведміцького «Йому шуміли тополі України», що її видрукувала 27 січня 1976 року «Літературна Укарїна». І в тій статті, і в розмові Петро Петрович висловив припущення, що виїзд Ведміцького з батьківщини – то втеча для порятунку. Надто важкі хмари нависали в тридцяті роки минулого століття над українською інтелігенцією. Тоталітаризм винищував цвіт нашої нації. Не витримавши безпідставної вульгарної критики чи й прямих звинувачень, дехто ішов добровільно з життя, інших позбавляли життя за вироками (чи й без них), ув’язнювали на тривалі терміни. До останніх один із дослідників зарахував і Олександра Ведміцького. Ні, Метеор, щоб зостатися на волі, змушений був покинути батьківщину і продовжував служити їй звідти, де колись карався, мучився, але не каявся Великий Кобзар.
Напередодні 125-річчя від дня народження Олександра Ведміцького у будинку 141 по вулиці Шевченка в Прилуках із внуком Антона Ведміцького Борисом Івановичем Ведміцьким зустрівся місцевий краєзнавець, редактор культурологічного часопису «Прилуки. Фортеця» Ігор Павлюченко. Це в цьому часописі у липні 2007 року було оприлюднене нагадування: «Роблячи своє життя розумним та осмисленим, підпорядковуючи його великій меті, заповнюючи його самовідданою працею на благо людства, присвячуючи його іншим людям, людина сама збільшує значущість власного життя».

Олександр ОЛІЙНИК
Чернігів

Газета “Світ-інфо”, №165

Мітки: , , , , ,

Залишити відповідь