Легенда поліського краю

Світлина від Юрія Дахна.Французька дівчина покохала українського хлопця і розділила з ним гірку долю українського селянина…

«Продовгуватий і твердий овал, чорної сукні розтруби. Юна бабуся! Хто цілував ваші погордливі губи?» Ці рядки російської поетеси Марини Цвєтаєвої спливають в пам’яті кожного разу, коли вдивляюся в цей старовинний портрет у побитій шашелем дерев’яній рамці. Ніжне обличчя, тверде підборіддя. Пристрасний погляд глибоких очей. Міцно стулений вольовий рот. Красиве густе волосся. Хто вона, чарівна юна дама, що дивиться із старої фотографії на стіні бідної | старої селянської оселі?

Це Рене Перрей. Фото зроблене у Парижі на початку двадцятих. Звідти й модне вбрання, золотий ланцюжок із слоником на ніжній шиї. На щастя.
… Про яке щастя може мріяти дівчина у шістнадцять років? Звичайно ж, про прекрасного принца на білому коні, який впаде перед тобою на коліна і попросить твоєї руки. Уявіть: Франція, місто Нант. Щойно скінчилася перша світова війна, яка зруйнувала колись велику і небідну французьку сім’ю. В шістнадцятирічної Рене не залишилося нікого, крім бабусі і старшої сестри Франсіни, яка забрала Рене із сирітського приюту при монастирі, бабуся тримає бістро у Нанті. Рене допомагає їй. А краєм ока придивляється до тих, хто заходить перекусити: чи, бува, не трапиться серед них того самого принца? І він прийшов. Високий, ставний. З м’яким і пристрасним поглядом великих блакитних очей. Густе русяве волосся зачесано по-модному, коком. Гарний костюм. Зразу видно: людина із Парижа. Данило теж відразу помітив її. В неї були незвичайні очі.

Карі, з райдужною оболонкою. Через це здавалися поособливому блискучими, жвавими. На перший погляд, нічого особливого: маленька на зріст, тендітна. А кине оком – ніби обпече. Та Данилові не вперше знайомитися з дівчатами. Жінки завжди вирізняли бравого солдата російського експедиційного корпусу. Тож із солдатською прямотою представився:
— Даніель Курач, робітник заводу Рено у Парижі. З України… — А що таке Україна? —
здивовано підняло брівки дівча. Довелося пояснювати, що це в далекій Росії. Експедиційний корпус, де служив Данило Курач, на прохання французького уряду був направлений російським царем Миколою II до Франції. У той час Франція знемагала від невдач у боях із німцями. І російські солдати, які прибули у квітні 1916 року до Марселя, дуже допомогли французам у битві на полях Шампані. Після війни далеко не всі російські солдати змогли повернутися на батьківщину. Європа, яка не встигла відійти від жахливої бойні, була охоплена пожежею революції. Після того, як вона спалахнула в Росії, звідти надійшов наказ роззброїти російський експедиційний корпус. Солдатів розкидали по різних департаментах Франції. Данило Курач опинився в Парижі. Що привело його в Нант? Вочевидь, доля. І вже не хотілося повертатися без Рене до столиці. Та чи схоче дівчина із поважного сімейства вийти за людину без роду і племені? На щастя чи нещастя, він теж запав їй у серце. — Я маю у придане кафе. А що маєш ти? — запитала для годиться. — А у мене аж дві лавки, — не моргнувши оком, відповів Данило. Тоді Рене іще не знала, що він уміє жартувати із серйозним обличчям. Смисл цих слів вона зрозуміла пізніше. У них було все, що потрібно для щастя: молодість, любов, гроші. Вони жили в одному з найпрекрасніших міст світу — Парижі. Тут народився первісток, якого назвали на честь батька Даніелем. Але Данилові для повного щастя не вистачало одного — його рідної Павлівки. Як часто йому снився сосновий лісок біля батьківської хати, що називають хвойками, і річечка Бичалка, де тіпають льон і заготовляють торф на зиму. Як давно не бачив батьків і сестер. Аж чотири дівки на виданні мали Курачі, і лише одного сина, спадкоємця. Оце найбільше і пекло Данилові: як там дома без нього? Хто доглядає його коней, хто успадкує батькове хазяйство, землю? Вже вісім років, як війна відірвала його від неї, та ні вона, ні кохання, ні сите чужинське життя не притлумили любові до своєї землі. Та й кому він потрібний тут, на чужині? Не даремно ж кажуть: де народився, там і згодився. Тим більше, що міжнародний Червоний Хрест береться допомогти таким, як він, колишнім солдатам Росії, повернутися на батьківщину. Такі були Данилові аргументи. І Рене погодилася з чоловіком.

У 1923 році молоді вирішили перебратися на Україну. Пароплав на Одесу відправлявся з Марселя. Рене до кінця днів згадувала той день. Російські солдати сідають на корабель. А на березі залишаються їхні французькі дружини з дітьми. Сльози, крики прощання. Жінки, які розлучаються з коханими навіки, у відчаї кидаються разом із дітьми у воду намагаючись наздогнати корабель. Рене міцніше
притискається до чоловікового плеча. їй знову повезло: вона законна, вінчана дружина, і їй дозволено їхати із своїм чоловіком. Тоді здавалося, що вони летять назустріч своєму щастю…

І ось вони в Україні. Павлівка виявилася значно далі, ніж могла собі уявити Рене. Майже два тижні гуркотіли вони возом бруківкою, а то й взагалі по бездоріжжю, з двомісячною дитиною на руках до Чернігова. Данило не приховував радості. Усе тут йому було милим. Здавалося, дерева, луки, річки всміхаються назустріч. Ось і Павлівка. Глянула Рене — і мало не зомліла. Так, це не Париж. А головна і єдина, якщо можна так сказати, сільська вулиця — не Єлисейські Поля. Вся в ямах і ковбанях.

По обидва боки — дерев’яні хати під соломою, такі ж чорні. як і їхній хліб. В усьому проглядається убогість. Ніби й справді це місце забуте Богом і людьми. — А де ж твої лавки? — не стерпіла, запитала чоловіка. — А ось, — завів до напівтемної низької хати і показав на дві дерев’яні лави, які стояли попід стіною…
З милим, кажуть, скрізь рай. З милим, та не завжди із його мамою. Як часто уявляла собі Рене зустріч із свекрухою. Ось вийде їй назустріч така ж ставна. як і Данило, така ж ясноока його мама, і обніме, й поцілує свою нову доню, яка поїхала заради її сина на край світу. Тож до зустрічі із свекрухою готувалася ретельно. Вдягла золоті сережки і заколола коси заколкою із перлами — все це залишилося їй у пам’ять про рідну маму. Отак у довгій шовковій паризькій сукні, з немовлям на руках, і постала перед старою Курачкою. Побачивши заморську цяцю, та не змогла приховати розпачу: — Кого привіз? Німкеню!— заголосила на всю хату. — А які дівчата тут тебе чекали…

Запальною була Рене, гарячою. Хоч і не знала української мови, та свекрушині слова зрозуміла. Як хотілося повернутися і побігти звідси геть світ за очі! Та схаменулася: тут її любов, Данило, якому вона перед вівтарем давала клятву вірності. І Рене залишилась. Було це на Петрівку, на самісіньке літнє пекло. Вийшла Рене з дитиною до Бичалки на луках погуляти. Біла сукня, кокетливий капелюшок. Справжня «французка», як охрестили її у Павлівці. Поклала малого Данилка на травичку, розкрила над ним мереживну парасольку… Хто ж міг знати, що павлівські коні, які паслися неподалік, перелякаються і кинуться навтьоки. Спіймав їх Данило аж за сусіднім селом. Повернувся дуже сердитий і мовчки вшкварив налигачем по худеньких жінчиних плечах…
Так починалося її нове життя. Життя української селянки. Не треба й казати, якою ціною вдалося їй пізнати сільську науку. Стара Курачка була відома крутим характером. Тож «німкеню» ніби не помічала. Усієї сільської роботи навчала Рене старенька Данилова бабуся. Варити борщ, тіпати
коноплі на Бичалці, заготовляти на зиму торф, прясти, ткати, жати — все доводилося опановувати з азів. Один Бог знає, якою ціною далося це вчорашній тендітній парижанці.

Чи плакала вона в подушку, чи молилася своєму католицькому богу, чи кляла свою нешасну долю? Ніхто з людей не бачив її сліз. А скарг і нарікань у Павлівці просто не почули б. Суворий тут люд, який звик тяжко трудитися на землі без усяких там антимоній. Не залишалося Рене нічого, як
назавжди заховати у скриню шовкову сукню та золоті мамині прикраси і впрягтися у сімейний віз.
До речі, про прикраси. Тепер вони існують тільки в сімейній легенді та на старих фотографіях. Завдяки ним сім’я вижила у голодні тридцяті роки. А була тоді вже вона чималенькою. Після Даніеля в Курачів народилися Олександра, Ніна та Іван — Ів, як називала його мати. А сама Рене із грайливої
юнки перетворювалася на Проню. Роня — називав її чоловік. А від Роні вже недалеко й до Проні — так було зрозуміліше павлівцям. « Парасковія Франсизівна Курач» — так, не спитавшись, записали у її радянському паспорті, який вона вперше одержала. вже будучи бабусею. Довелося навіть показувати
свідоцтво про народження Рене Перрей. Бо хто ж у цій запнутій у хустку і босій жінці міг признати колишню парижанку? З босими ногами навіть вийшла окрема історія. У сімейному архіві довго зберігалася фотографія Рене Курач із членами її ланки. Так, так, француженка з маленькими ручками стала навіть ланковою колгоспу імені червоного командира Віталія Примакова. Робила, як і інші жінки, що загадував бригадир: сапала, жала, молотила… Так от, на цій фотографії усі жінки босі. Тоді це нікого не дивувало. Пізніше онуки Рене засоромились непрезентабельного вигляду коханої бабусі і відрізали в фотографії ноги. Щоб французькі родичі не вжахнулися, побачивши таке неподобство.

Хіба могла уявити її сестра Франсіна хоча б таку картину: темна поліська хата із земляною долівкою, де під ліжком квочка, а під сволоком дитяча колиска. Молода чорнява мати із блискучими карими очима співає над немовлям нетутешньою чарівною мовою… Тільки у такі хвилини й могла Рене, промовляючи до немовляти, співати пісні, що сама чула від бабусі,мами. Цікаво, що її діти, хоч університетів не закінчували, а й досі, через стільки літ, пам’ятають французькою слова «хліб», «вода», «мама»…

У ПАВЛІВЦІ навіть живе легенда, що ця мова врятувала село. Розповідають, під час війни гітлерівці вирішили знищити його. Партизанським краєм була батьківщина Віталія Примакова. Німці загнали жителів села до старої колгоспної комори, щоб живцем підпалити їх. Серед лементу і крику раптом почулася знайома німецькому офіцерові мова. То голосно молилася перед смертю Рене Курач. У останні свої хвилини, тримаючи на руках маленьку Ніну і притискаючи Іва і Шуру. вона раптом
побачила себе маленькою дівчинкою над могилою матері і заридала, і заголосила по-своєму, по-французьки. Карателі вирішили подивитися, хто ж то гомонить не по-слов’янськи. Тепер уже важко сказали, чому кати не продовжили страту. Але люди були врятовані. А от дітей своїх від лихоліття Рене прикрити не змогла. Старшому сину, Даніелю. у сорок першому якраз виповнилося вісімнадцять. Покоління, яке найбільше поколошматила війна. Юнак потрапив до німецького полому. Перебував у
західній Німеччині. Там познайомився із французом, якому й розповів романтичну історію своїх батьків. Товариш по нещастю допоміг йому розшукати материного кузена Іва Шерона. Зав’язалося листування. Ів запрошував Данила до себе в Нант. І можна було б поїхати, залишитися жити у Франції, тим більше, що визволяли Данила з полону американці. Та Данило, як колись його батько, рвався у Павлівку. І як тільки випала нагода, повернувся додому. Бо знав: він старший, без нього сім’я пропаде.

І як у воду дивився. У Павлівці не застав ні брата, ні сестри. Тільки мама вибігла назустріч і безголосо заплакала: — А ми тебе вже й не чекали…
Сестру Шуру. Вісімнадцятирічну, примусово забрали працювати на шахти Донбасу. Так само не із власної волі поїхав туди і менший брат Іван. Тож довелося Данилові-молодшому підставляти батькам своє плече.
За те й поважали їхню сім’ю у Павлівці, що Курачи не цуралися ніякої роботи. Данило Кирилович був відомий на селі бондар. Діжки, обручі до возів робив такі гарні, що аж співали. Рене — ланкова, стахановка. А ще — найкраща у селі господиня. Завжди прибрана, охайна. І чоловік, Данило, любив порядок. Всі в нього в Домі по струнці ходили. Ніколи не лаявся, не бився. Тільки глянс суворо з-під брів – і ніяких заперечень. Але й справедливий був теж. Даремно не ображав ні дружину, ні дітей.

Саме завдяки взаємній підтримці, любові, яка була в сім’ї, легше пережили вони голод, повоєнне Лихоліття. А доводилося Рене зерно в жорнах молоти, і яблука продавати, щоб вторгувати якусь копійчину. За тридцять кілометрів пішки ходили з меншою донькою Ніною у Чернігів, на базар. Ніна, Данило і Олександра разом із батьками до пенсії працювали а колгоспі. Один лише Ів, Іван, був робітником на хімічному підприємстві. Через шкідливе повітря того заводу тяжко захворіла його новонароджена донька Галя. Тож і привіз її на поправку до матері у Павлівку. Поклали Галю поперек лавки:— Оце, мамо, або ви її врятуєте, або пропаде дитина, — сказали молоді батьки та й поїхали.

Довелося Рене піднімати на ноги онуку. Сплило відтоді вже чимало років. А Галина Іванівна й досі переконана: її життя врятоване не лише повітрям Павлівки, не лише хвойками й Бичалкою, а великою бабусиною любов’ю. Це вона співала їй колискових своєю мовою. Це бабуся навчила її любити
людей і їхній небагатий поліський край. Дружили вони з бабусею дуже. Галя привозила їй з міста
книжки французькі. Разом поїхали до райцентру оформляти першу візу до Франції. Після хрущовської відлиги це стало, нарешті, можливим. А допоміг Рене в цьому випадок. Якось розмовляла вона на автобусній зупинці із односельцями. Почув її говірку чернігівський журналіст*. Це був мій батько, МихайлоДмитрович Брезкун – який тоді працював кореспондентом обласної газети «Деснянська правда». Він і розповів мені про свою зустріч З Рене Курач.
Зацікавився: звідки у сільської жінки французький прононс? Саме в той час Микита Хрущов збирався з візитом до Франції.

Чернігівці подзвонили до Москви, запитали у його помічника: чи не хоче Микита Сергійович передати привіт французькому робітникові Іву Шерону від його кузини, української колгоспниці Рене Курач? М. Хрущов зацікавився пропозицією, але попросив дізнатися, яка хата в Курачів, що за люди. ВІДПОВІДЬ була: сім’я шанована, працьовита. А хата поганенька, гостей із Франції приймати в ній буде соромно … — Шкода, що не знайшлася наша француженка хоча б на місяць раніше — була б у Курачів нова хата, — жартували тоді журналісти обласної газети, натякаючи на те, що заради показухи Хрущов міг би розпорядитися про будівництво оселі для сестри «французького пролетарія»…

Так і не вдалося цього разу Рене зв’язатися із кузеном. Але крига скресла. І через кілька років знайшлася сестра, Франсіна. Запросила Рене до Парижа. Про ту свою першу після п’ятдесяти років розлуки подорож до Франції Рене розповідала в подробицях. На пероні в Парижі її зустрічала старша
сестра. Заради такого випадку Франсіна, дружина американського дипломата, власниця паризької парфумерної лавки, вдягла на зустріч хутряне манто, діамантові прикраси. Напружуючи зір, виглядала серед людей, які виходили з вагона, свою маленьку сестричку. Чи ж змінило її життя? Чи ж упізнають одна одну? Не пізнати Рене у натовпі було важко. Назустріч Франсіні йшла згорблена бабуся в бурках, фуфайці і великій темній хустці. Ніби це вона, Рене, а не навпаки, на десять років старша випещеної і ошатно вбраної мадам Франсіни. І тільки очі — яскраво-карі, з райдужною оболонкою — світилися так само, як колись, жваво і гаряче…
Як не добре було в Парижі, як не радісно було зустрічати численну французьку рідню, подорожувати до Ніцци і Ліона, а Рене все ж почала збиратися до Павлівни. Все частіше говорила уві сні з чоловіком, турбувалася, як там їхня годувальниця Лиска. А через місяць і зовсім занедужала від ностальгії: додому, додому. Як на крилах, летіла на Україну. З того часу її серце ніби роздвоїлося. У Парижі рвалася додому, дома жила спогадами про Париж. Коли вдруге прийшло запрошення від Франсіни, Рене була слаба. Кашляла, температурила. Але, як не просили її чоловік і родичі відкласти поїздку, навідріз відмовилася. Твердістю характеру Рене не поступалася чоловікові. Видно, так було потрібно долі: народившись у Парижі, вона повернулася туди, щоб померти. Поховано Рене Курач
на одному із паризьких кладовищ, де лежать її рідні й близькі.

«Помираючи, Рене була все одно щаслива, бо в останні хвилини свого життя вона бачила у вікно улюблений Париж, свою першу батьківщину. Але, разом з тим, прощальні її слова були звернені до коханого чоловіка, дітей, онуків, які залишилися в Україні…» Так трохи високопарно, у французькому стилі, написав через багато років після її смерті двоюрідний племінник Рене, Луї Шерон, у своєму листі до кузини, Галини Іванівни, у Чернігів. Чому через багато років? Тому, що після смерті Рене
зв’язки між її французькими і українськими родичами знову загубились. Усі спроби Галини Іванівни віднайти бабусиних родичів довгий час не увінчувалися успіхом. Із Франції їй незмінно відповідали: такі-то і такі-то тут не живуть. Допомогли, як завжди, неформальні людські зв’язки. Якось до Чернігова завітав активіст однієї французької оганізацїї Він був вражений романтичною долею французької дівчини, її відданістю сім’ї, чоловікові, дітям.
— Це ж дуже повчальна історія, гідна, щоб про неї дізналися люди, — загорівся француз. — Який урок для дівчат, молодих жінок! Чоловік взявся допомогти розшукати французьких родичів Рене.

Відвіз запит до мерії міста Нант. Але ЗНОВУ невдача. Та цього разу коло не замкнулося. Лисг із України випадково побачила дружина одного із службовців мерії. Вона так само була захоплена історією Рене Перрей. Жінка з власної ініціативи продовжила пошуки. І от рік тому у чернігівській
квартирі Галини Іванівни пролунав дзвінок: — Галино, як я радий, що ви знайшлися! — почула вона
схвильовану французьку мову. Це був син Іва Шерона, Луї. — Галино, коли я тебе побачу в Парижі?
Жінка сумно всміхається. Як багато води збігло, поки змогла здійснитися її мрія побачити бабусину батьківщину, вклонитися її могилі. Слава Богу, живі поки що всі її діти. От тільки дід Данило помер, переживши свою Рене, Роню, на цілих шістнадцять років. Овдовівши, Данило Кирилович доживав віку із донькою Шурою. Поминав дружину щодня. І сам відійшов у кращий світ із її ім’ям на устах.

ОЛЕКСАНДРА ДАНИЛІВНА, Данило Данилович і Ніна Данилівна живуть у Павлівці. Колгоспні пенсіонери. Вони трепетно зберігають усе, що стосуються мами й тата. їхні весільні фотографії на стіні. Знімок великого і заможного французького сімейства, де Рене, дворічна, у довгій білій сукенці з бантом у чорному волоссі, на руках у своєї бабусі. Ще жива її мати. Ще всі навколо гомонять по-французьки. І ще ніхто не знає, яка незвичайна і разом з тим звичайна жіноча доля чекає цю дитину.
Чого в цій долі було більше — щасливого чи сумного? Голод, холод, жахлива бідність, чужина. І разом з тим щасливе кохання, діти. Сама Рене ніколи не скаржилася на долю. Прийняла її такою, як є. Ніхто — ні чоловік, ні діти, ні онуки, ні односельці — не чули від неї ні слова нарікань чи жалю,
що покинула заможну батьківщину і приїхала у глухе поліське село. Була берегинею сім’ї, роду. Як могла, рятувала, захищала від буревіїв чоловіка, дітей. Їй повезло. Син живий повернувся із страхітливої війни, донька — із трудового фронту. Всі діти й онуки були при ній, пережили її. Всі згадують її з любов’ю. Хіба це не щастя?

Наталка ЛИТВИНЕНКО, спецкор «Сільських вістей». Чернігівська область.

Мітки: , , ,

Залишити відповідь