Козаки у полоні міфів

«Запоро́жці пи́шуть листа́ туре́цькому султа́нові». Ілля Рєпін

«Запоро́жці пи́шуть листа́ туре́цькому султа́нові». Ілля Рєпін

Кожна країна і кожен народ має своїх героїв. Герої ці виникають не відразу. Цікаво, що за життя вони взагалі можуть не вважатися героями. Більше того – ставлення до них може бути навіть протилежним. Героїв творять історики, політики, письменники. Процес творення національних героїв тісно пов’язаний із процесом націотворення. Національні герої – нитка, яка дозволяє зісторінок історії зшити міцну книгу національну історію.

В історії України багато героїв: від києворуських князів до партизанів УПА. Але, мабуть, найбільш шанованими і відомими є козаки-запорожці. Вирази на зразок «Україна – козацька держава», «українці – нащадки козаків», «козацькому роду немає переводу» можна постійно зустріти на ТБ, радіо, у пресі, не говорячи про інтернет простір. Але українське козацтво, на мою думку, є одним з найбільш міфологізованих явищ нашої історії. Ці міфи нам закладають до голови починаючи із школи, де хлопчиків наряджають у національний одяг і називають козачатами, організовують «козацькі свята» на Покрову. У дорослому віці ми споживаємо «прокозацький» медіа-продукт, не дуже задумуючись над тим хто були козаки, звідки і чому вони з’явилися. І зовсім у невеликої кількості людей виникає питання: а чи були козаки такими, як нам про них розповідають?

Тема мого сьогоднішнього виступу – «Українські козаки у полоні міфів». На початку хочу «навести різкість» – я не буду говорити, що козаків не було, чи вони не відіграли важливої ролі у історії України. Це було б не просто помилкою, а величезною безглуздістю. Козаки – неймовірно яскраве явище української історії. Вони абсолютно заслужено глорифіковані сучасниками та істориками, їх значення в українській історії не можливо перебільшити. Не маю наміру цього робити і я. Але, як кожне масштабне явище, вони обросли міфами. Ці міфи виникали у різний час і зі різних обставин. Але вони й далі живуть у шкільних підручниках, звідки перекочовують у наші голови. Тож спробуємо трохи навести порядок у власних головах і поговорити про міфи навколо українського козацтва.

На початку я хотів би визначити ті міфи, про які я говоритиму:

  • Унікальність козацтва як історичного явища;
  • Надзвичайна відданість християнству;
  • Антитурецька, антитатарська та антиісламська спрямованість;
  • Споконвічні конфлікти козаків із татарами;
  • Козаки-характерники;
  • Козаки – представники українського народу;
  • Сучасні українці – нащадки козаків.

Ще раз відмічу, що метою мого виступу не є применшити роль українського козацтва, а лише поговорити про ті аспекти козацької історії, які з різних причин не потрапили до підручників з історії України. Причини замовчування деяких питань історії козаків різні: морально-етичні, релігійні, національний престиж тощо.

Почну із першого пункту – унікальність козацтва. Зі шкільних років нам постійно повторюють, що козаки – хоробрі, сильні, справжні рицарі і у нас формується думка про їх винятковість. Хоча сам вираз «козаки – українські рицарі» вже наштовхує на роздуми про аналогічні суспільні формування. Навіть поверховий пошук аналогічних формувань дає пристойні результати. До аналогічних спільнот можемо зарахувати: хорватських граничарів, угорських секеїв, балканських гайдуків, трансильванськихкуруців та різні російські козацькі спільноти (донські, волзькі, терські, яїцькі). Іноді козаків порівнюють із різними рицарськими орденами часів хрестових походів. У своєму порівнянні я не буду торкатися донських, волзьких, терських, яїцьких козаків, бо про них і так достатньо написано. Натомість зосереджуся на менш знаних для вітчизняних читачів балканських аналогах українського козацтва.

Порівняння краще розпочати із граничарів, адже саме вони, на мою думку, найбільш подібні до запорожців. Граничари виникли наприкінці 15-поч.16 ст. на прикордонній смузі між Османською імперією та Угорського королівства. У ІІ пол.15 ст. угорський король Матвій Корвін дозволив сербам втікачам із турецьких володінь селитися на прикордонні із умовою несення прикордонної військової служби. Від місці розселення і пішла назва спільноти (границя-граничари). Наприкінці 16 ст. уже австрійській імператор примусово вилучив землі на хорватському кордоні у феодалів і створив там особливу адміністративно-військову одиницю – Військову Границю. Ще трохи згодом населення Границі – граничари офіційно отримали особливий соціальний статус. Головним завданням граничарів завжди залишалося захищати кордон імперії від турецької небезпеки і, слід визнати, вони буде добре з нею справлялися[1]. Професор Лепявко, порівнюючи граничарів та запорожців, виділив спільні риси:

  • обидві спільноти мали подібний соціальний статус, який ґрунтувався на їх рицарській роботі – війні.
  • Але, коли австрійська панівна верхівка швидко зрозуміла усі вигоди від граничарів і почала надавати їм значну підтримку, то польсько-литовська еліта у більшості так і не спромоглася глянути далі своїх вузькокласових інтересів і не визнавала козацтво за соціальний клас, тим більше шляхетський чи напівшляхетський.

Різнить же граничарів і запорожців, за Лепявком, те, що

  • у козаків була створена струнка вертикаль влади, яка ґрунтувалася на виборах, а у граничарів на усі посади призначали зі столиці.
  • Так як Границя створювалася цілеспрямовано владою, то граничари від центральної влади і залежали.

Від себе додам, що

  • різними було і ставлення до центральної влади: граничари ніколи не пробували захопити владу поза Військовою Границею, козаки ж робили це майже постійно;
  • граничари не діяли як об’єкт міжнародних відносин, козаки – заключали міжнародні угоди і постійно втручалися у справи сусідній держав, або наймалися до іноземних володарів;
  • різними шляхами йшла суспільна еволюція: граничари не еволюціонували далі служилого стану, а козаки перетворилися на провідний стан українського суспільства, замінивши собою шляхту.

Угорські секеї є ще одним аналогом українського козацтва. Вони жили у Трансильванії і були військово-служилою корпорацією. За порушення власних станових прав часто повставали проти короля.

Цікавим є порівняння запорожців із орденами хрестоносців. Лепявко доходить висновку про подібність цих спільнот на підставі:

  • Спільної мети існування – постійна боротьба проти неприятеля;
  • Зона існування – прикордонна смуга нічиєї території;
  • Деякі традиції – відсутність жінок;
  • Спільна історична доля – існують лише, коли є активне протистояння з ворогом. Коли ж зникає ворог – зникає сенс існування.

На мою думку, хрестоносців і козаків порівнювати не можна, адже вони мають більше протилежного, аніж спільного:

  • Створення орденів хрестоносців відбувалося за підтримки та ініціативи держави;
  • Хрестоносці завжди діяли офіційно;
  • Хрестоносці діяли на території, яку вважали чужою, її захоплювали від неприятеля.

І всього цього не робили козаки.Тож, як бачимо, козаки були зовсім не винятковим явищем у світовій історії.

Із міфом про надзвичайна відданість козаків християнству ситуація складніша: офіційно усі козаки були християнами і у своїх вимогах майже завжди підтримували заборонену у РП православну церкву. Із суспільних маргиналів вони перетворилися на провідний соціальний стані при цьому залишилися вірними своїй вірі. Все це «грає на руку» названого міфу. Але ми не повинні перебільшувати християнскість козаків. Перш за все, козаки – воїни. І як воїни вони повинні були вбивати, грабувати, що є прямим порушенням християнських заповідей. І якщо у пізніші періоди козацтво, принаймні його провідники, намагалося підтримувати приязні стосунки із церковними ієрархами і митрополити київські, а іноді навіть різні східні патріархи відпускали гріхи гетьманам і усьому козацтву, то рання історія далека від норм християнської моралі. Говорячи про роль релігії у житті воїнів, слід пам’ятати про феномен «жовнірської віри»: певне спрощення релігійних норм і змішання їх із забобонами. Так, Самійло Величко подає інформацію, що Іван Сірко відправив до Криму молодих козаків, щоб ті вбили 3 тисячі християн , які не захотіли повертатися до Україні і вирішили жити у Криму. А коли сам Сірко помер, то, за легендою, козаки відрубали йому руку у брали із собою у походи як оберіг. Під час повстань козаки часто грабували одновірців. А Хмельницький дозволив татарам брати ясир на українських землях у обмін на допомогу кримців проти поляків.

І хоча запорожці були православними, на Січі панувала поліконфесійна ситуація: постійними гостями козаків були мусульманські купці з Криму і Туреччини. А на передмісті Підпільнецької Січі навіть була мечеть. Саме ж передмістя називалося Гасан-Баша, що нам говорить про його населення.

Ще одним частин явищем у козацькому середовищі були шлюби козаків із мусульманками полонянками. При цьому у обох релігіях забороняється одруження на іновірцях. Також зберіглося багато свідчень про іновірців, які поповнили лави козацтва і, навіть, дослужилися до найвищих урядів у структурі Січі і Війська Запорозького. Але тут слід зробити важливе зауваження: вони обов’язково змінили віру на православ’я. Православ’я козаків не стояло на перешкоді військово-політичній співпраці із мусульманськими сусідами, але було обов’язковою умовою для вступу до козацької корпорації. Тож у козацькому середовищі, як на Січі, так і на волостях відбувалися потужні асиміляційні процеси.

Міф про антитурецьку, антитатарську та антиісламську спрямованість козацтва теж можна піддати критиці. Але з початку його слід розбити на дві складові:

  • козаки – вороги татар і турків;
  • антиісламська спрямованість діяльності козацтва.

Почну з другого пункту. Козаки справді постійно заявляли про готовність битися на смерть проти мусульманських ворогів. Презирство козаків до ісламу як релігії знайшло чи не найяскравіший вираз у думі про Байду. Як вважають філологи, козак Байда – уособлення князя Дмитра Вишневецького. Коли той потрапив у полон до турків, то був жорстоко катований і страчений у Стамбулі. За думою, султан пропонував Байді навернутися до ісламу і тим врятувати своє життя. На що козак відповів категоричною відмовою. Козаки постійно проголошували власну готовність долучитися до спільної з іншими державами боротьби проти «ворогів Хреста» – мусульман. Тобто, у цьому випадку історичні факти співпадають із тим міфом, що сформований у нас.

При такий яскравій анстиісламськійідеології можна би припустити, що козаки будуть постійно воювати проти сусідів-мусульман татар і турків. Але при перевірці виявляється, що це лише міф. На мою думку, це – один із найживучіших міфів про козацтво. Адже існують тисячі картин із зображеннями боїв між татарами і козаками, усі ми знаємо, що запорожці врятували Польщу від турків під Хотином, а одна з головних причин виникнення козаків – татарські напади. Це все правда, але зовсім не вся. Спектр козацько-татарських і козацько-турецьких стосунків не вичерпується лише протистоянням, там були і активна торгівля, і військова допомога, і політичний протекторат з боку держави Османів. Татари були важливим джерелом формування козаків на ранніх етапах існування. Живучі поруч, козаки перейняли у татар значну кількість елементів культури, які ми зараз беззастережно характеризуємо як козацькі. Коли люди, які потім стали називатися козаками почали заселяти Дикий Степ, вони зіткнулися із дуже багатою, але не дуже привітною природою: цілинний степ, де не можна вести господарство звичним способом; наявність величезної кількості річок, протоків, островів і заплав, спека влітку і холод взимку. Додайте до цього постійну небезпеку, яка йшла від татарських загонів, що традиційно кочували у тих містах і ви зрозумієте, у яких умовах утворювалося козацтво. А тепер задаймо собі питання: опинившись у такій місцевості, ми почнемо вигадувати якісь нові способи господарювання, військового захисту і просто виживання, чи скопіюємо (очевидно, з подальшою модифікацією) все нам необхідне у тих, хто там вже живе давно і все знає? Мені здається, відповідь очевидна. Саме тому козаки і татари – не просто вороги, а й добрі сусіди, які допомагали один одному у складній ситуації. Звісно, кожен з них пильнував свій інтерес і не втрачав можливості пограбувати сусіда при нагоді.

Історія козацько-татарських стосунків переповнена військовими зіткненнями, але вона знає і багато прикладів військово-політичної співпраці. Першим прикладом у довгому списку дуже союзницька угода запорожців із Шагіном та МехмедомГіреями 1624 р. Шагін та Мехмед – брати втікачі із Криму, які претендували на владу у Ханаті, звернулися до козаків за допомогою і отримали її. Умови співпраці були  записані у першому міжнародному договорі, який уклало козацтво наприкінці 1624 р., після укладання якого ШагінГірей«…сам кожному (козаку) зосібна зі своєї руки чарку горілки давав».

Татарська кіннота була важливим елементом війська Богдана Хмельницького. Гетьман наважився на початок повстання проти Речі Посполитої лише після укладання союзницької угоди із Кримом. До певної міри, можемо сказати, що Хмельницький перемагав лише доти, доки з ним були татари. Це твердження суперечливе, але має право на існування.

З іншого боку, Крим завжди хотів контролювати принаймні якусь частину козацьких територій, або забезпечити спокій на північних кордонах та відігравати поважнішу роль у міжнародних відносинах Східно-Європейського регіону. Така можливість випала під час Руїни – періоду внутрішніх конфліктів, які переживала козацька держава у 2 пол.17 ст. Тоді Криму вдалося поставити на гетьманський уряд свого ставленика, якій контролював частину межиріччя Дніпра та Дністра, яка наприкінці 17 ст. отримала назву Ханська Україна.

Окрім того, у Криму існували українські анклави майже у кожному місті. Про те повідомляли і купці, і дипломати. Вже згадана мною каральна операція Сірка у Криму говорить про те, що українці могли не навертатися на іслам і проживати у Криму. Велася активна торгівля між козаками та Кримом.

Все це демонструє, що стосунки козаків і татар не вичерпувалися лише конфронтацією.

До теми:

Інакше складалися стосунки козаків із Османською імперією. На відміну від Кримського ханату, який був сусідом, Порта була значно далі і була політичним гравцем «вищої ліги». Провадити щодо неї таку ж політику, як і щодо Криму козаки не могли, не той масштаб. Але і назвати стосунки козаків і турків лише ворожими не можна. Якщо ранній період козацької історії справді характеризується в основному негативним ставленням до турків і їх держави, то починаючи із середини 17 ст. козацька держава починає активно шукати шляхів політичної співпраці із турками. Хоча при цьому в козацькому середовищі залишається стале негативне ставлення до турків. Найяскравішим свідченням таких пошуків є прийняття гетьманом Дорошенком протекторату Османської імперії 1669 р.

Один із найяскравіших міфів про козаків – це козаки-характерники. Розповідями про характерників сповнені різні спевдо та недоісторичні книжки, які продукуються у великій кількості. Хто ж такі ж козаки-характерники та звідки вони взялися? Легенда про те, що дехто з козаків володів надзвичайними властивостями, які дозволяли їм залишатися невидимими для ворога, уникати поранень і т.д., така ж давня як і саме козацтво. Спочатку визначимося із джерелами легенди. Перш за все, не існує жодних історичних свідчень про таких козаків. Як легенда, характерники з’явилися у історичних і художніх творах 19 ст. І коли згадки про характерників вмістив у своїй книзі видатний історик козацтва Дмитро Яворницький, ця легенда отримала певного роду «сакралізацію», адже, якщо такий спеціаліст пише, що характерники були, значить вони справді були. Оформлення легенди відбувалося у часи піднесення українського національного руху середини 19 ст., коли українці гостро потребували національних героїв. І такими героями стали козаки.

У легенді про характерників я виділяю дві складові: об’єктивну та суб’єктивну. Об’єктивна: козаки були військовою корпорацією, яка намагалася претендувати на рицарський статус, якщо і не визнаний державою, то, принаймні, у очах українського суспільства. Інша справа, що у кожному військовому середовищі існують розповіді про особливих вояків, яких , «як зачарованих» куля не бере і ворог страшно боїться. Досить послухати учасників ІІ світової і афганської війни. Нещодавно ми самі стали свідками народження аналогічної легенди на прикладі героїчної оборони Донецького аеропорту українськими вояками, яких російсько-терористичні війська почали називати «кіборгами»[2]. У очах середнього жителя 17 ст. козак, який все життя займався війною, тренувався був справді надлюдиною. Крім того козаки своєю поведінкою самі могли спровокувати народження якихось легенд про них, аде сучасників відмічали силу та абсолютну відсутність страху смерті у козаків. Вони ніби спеціально змагалися зі смертю. Звісно, це не пройшло повз сучасників.

Суб’єктивна: потреба у консолідуючому міфі для національного руху. І ця потреба залишається і сьогодні. Не випадково саме зі здобуттям незалежності міф про характерників витягли на світ Божий. Але я вважаю, що потенціал міфу і по сьогодні не розкритий. Про характерників можна писати книжки (псевдоісторичні романи, українське патріотичне фентезі), знімати кіно. Характерників можна розрекламувати як тамплієрів, міф про Грааль і рицарів круглого столу, або ж Дракулу. Історичний міф може  приносити прибутки туристичній галузі.

Ще одна пара взаємопов’язаних козацьких міфів – козаки є представниками українського народу і зворотна сторона – українці є нащадками козаків. Почну з першого. Заперечувати, що козаки були українцями буде лише дурень, або людина, яка дуже хоче подискутувати. Але більшість сучасних українців, які в один голос заявляють, що козаки – українці, потрапляють в одну із багатьох методологічних пасток історичної науки. Перш за все, слід чітко усвідомлювати, що такої ідентичності як «українець» у часи козаків не було. Хто ж був? А були «руські» люди, не російські (їх теж не було, а були московити), характерною ознакою яких була належність до «руської» (православної) церкви. Формування козаків відбувалося на південній межі розселення руською людності – у Дикому Полі, яке належало Великому князівству Литовському. Стверджувати, що козаки – представники лише руського народу, це свідомо спрощувати проблему. Адже досить побіжного погляду на збережені козацькі реєстри, щоб пересвідчитися, що там є поляки, молдавани, литовці і, звісно, предки українців. Першими відомими керівниками козаків були польські шляхтичі. Не слід забувати і про притік крові із іншого боку кордону – від татар. Окрім того, що значна частина татар проживала у ВКЛ і несла сторожову службу і якнайкраще підходила для співпраці із ранніми козацькими формуваннями, запорожці приймали втікачів із Криму. Про роль татарського фактору у формуванні українського козацтва промовисто говорить військова термінологія запорожців, яка майже повністю запозичена у татар. Багато зі старшини мали татарське походження.

Інша сторона міфу – українці – нащадки козаків. Тут теж слід зробити кілька важливих зауважень. Перш за все, потрібно чітко розрізняти козацтво запорізьке та городове, яке вийшло на волості, осіло у містах і селах і потім саме городове козацтво творило державу Богдана Хмельницького. Запорожці жили на Січах традиційно без жінок, тому ми просто біологічно не можемо бути їх нащадками. Якщо використати біологічну чи антропологічну термінологію, то можу сказати, що популяція запорожців зростала не за рахунок природного приросту, а зовнішнього допливу.

Натомість із городовим козацтвом ситуація складніша. Як суспільний клас, козацтво було поширено нена всіх етнічних українських землях 17-18 ст. Наприклад, на Західній Україні, козаків не було взагалі. Головними козацькими землями залишалася Гетьманщина – Лівобережна Україна. І у деяких містах козаки складали більшість населення, тому, теоретично, деякі регіони сучасної України дуже обережно, але можемо назвати козацькими нащадками. Але не всі області і не все населення.

Отож, історія козацтва, не зважаючи на значну популярність сьогодні, і надалі залишається оповита міфами та легендами. Деякі з цих легенд мають давнє походження, деякі – вигадані відносно недавно, частина з них має історичні корені, частина – чиста вигадка. Тим не менше, роль козацтва у історії України не можливо перебільшити. Козацькому роду нема переводу!

[1] Докладніше про граничарів див.: Лепявко С. Граничари Хорватії і українські козаки // Сіверянський літопис. – 1999. – № 4. – С. 140-144.

[2] За таке слушне зауваження дякую професорові С. Лепявку.

Володимир ПИЛИПЕНКО, к.і.н., м. Чернігів

До теми: 

ІСТОРИЧНІ МІФИ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Мітки: 

Залишити відповідь