Генерал-хорунжий Володимир Олександрович Савченко-Більський (1867-1955)

Двадцять першого вересня виповнюється 56-та річниця з дня, коли на чужині знайшла вічний спочинок душа Володимира Олександровича Савченка-Більського, генерал-хорунжого по адміралтейству, призабутого нині  українського морського офіцера, організатора українських військових частин та морського міністра УНР, що будучи в авангарді борців за державність України, більш як 40 років свого життя присвятив будівництву національних  армії та флоту. 

Нажаль, біографія, діяльність і внесок в  історію цього військовика і досі залишаються недослідженими,  тому наразі є актуальним упорядкувати всю розрізнену та фрагментовану інформацію про цю людину, коротко окресливши віхи життя і заслуги  цього українського військового моряка.

Володимир Савченко-Більський народився 14 червня 1867 року, в селі Олишівка на Чернігівщині, в українській шляхетській сім’ї. Батько Володимира, Олександр Савченко-Більський, був знаним на Чернігівщині іконописцем, походив зі старовинного козацького роду, який брав свій початок від литовського шляхтича Сави Більського, що наприкінці XVI сторіччя прийшов до Запорізької Січі. Його мати також мала козацьке походження, належачи до роду Суліїв, з якого вийшло багато громадських діячів старої України. Один з них був Федір Сулій, свого часу голова українського гуртка в Петербурзі, брав участь в похованні Тараса Шевченка. На згадку про Кобзаря, ним було засновано Шевченківський музей, експонати якого заповів до українського музею  Василя Тарновського в Чернігові (нині це Чернігівський обласний історичний музей імені В. В. Тарновського). Другий дядько Володимира – Митрофан Сулій входив до делегації, що відважилася звернутися до царя Олександра II з проханням дарувати Україні культурно-освітню автономію[11, с. 42]. Взагалі-ж, родина Савченко-Більських заснувала  цілу плеяду громадських діячів. Рідний брат Володимира, Михайло, став знаним агрономом, і свого часу займав пост генерального секретаря хліборобства в уряді УНР, а за Гетьманату в 1918 році він був обраний членом президії Всеукраїнського Земського Союзу. Інший брат Володимира, Василь, став популярним в Чернігові малярем. Проте куди більших успіхів на цій ниві здобув син Василя, Олександр Савченко-Більський, племінник героя цієї статті, що став знаменитим українським художником.

Володимир, на відміну від своїх братів, обирає військову кар’єру. В 1888 році, двадцятирічний Савченко-Більський заступає на військову службу, яку проходить однорічником в складі 112-ого Уральського пішого полку. Після того направляється в піхотне юнкерське училище[7, с.173]. В 1893 році він отримує чин поручника і призначення в елітний 22-ий Нижегородський піший полк, що квартирував у Польщі. Однак необхідність постійного зв’язку з рідною українською землею дала про себе знати, і вона змушує молодого поручника шукати інших місць для продовження військової служби.  4 лютого 1902 року наказом по Морському відомству № 390 поручник Володимир Савченко-Більський був переведений  на  флот із зарахуванням по адміралтейству. Того ж року він отримав звання штабс-капітана і оселився в Севастополі, де мешкав в морському офіцерському флігелі № 15 [1, c.95, c.203], що на довго зробиться йому рідною домівкою. Разом із цим, Володимир Олександрович приймає активну участь в житті української севастопольської громади. Зрештою, 23 червня 1907 року він стає членом конспіративного гуртка «Кобзар» в Севастополі [11, с. 42], де з двома десятками морських офіцерів та місцевих освітян береться за нелегку тоді справу популяризації української пісні, книги, вистави. Сучасники пригадували неабиякий режисерський талант Савченка-Більського, що проявлявся в ході організації українських театральних вистав.   

Невдовзі розпочалася світова війна, яку він зустрічає у ранзі капітана Севастопольського флотського півекіпажу, де як людина добра і справедлива мав неабияку популярність серед матросів[11, с. 43]. В обстановці воєнного часу найбільш повно проявляються його воєнно-організаційні здібності, за що 6 грудня 1915 року Володимир Олександрович отримує  звання підполковника [8, с.382]. Пізніше він стає командиром цієї військової формації, згодом його зусиллями вона стала першою українською військово-морською частиною ХХ сторіччя. На цій же посаді полковник зустрів Лютневу революцію, що дала життя першим паросткам української державності. Революція легалізувала українські політичні партії, численні культурні організації та об’єднання, зокрема і «Кобзар», членом якого Володимир Олександрович був вже десять років. Тепер число прихильників «Кобзаря» невпинно зростало, і на його базі була утворена Українська Чорноморська Громада, яка в свої кращі дні збирала під одним дахом більш як 5000 послідовників[3, c. 75]. Після революції, число людей в Севастополі, що усвідомлювали себе українцями, зросло одразу в кільканадцять разів, і в цьому була пряма заслуга полковника Володимира Савченка-Більського, що займав у Громаді пост заступника голови Ради по культурно-освітніх справах [5, с. 434; 11, c. 43]. Паралельно, він контролює діяльність українських корабельних Рад [9, с. 148], тоді ж за його участі робляться перші теоретичні начерки майбутньої вітчизняної військово-морської доктрини.

Влітку 1917 року, своїми енергійними зусиллями полковник швидко українізує Севастопольський півекіпаж. Чи не першою в усьому російському війську його частина завела свій український прапор-корогву з портретом Тараса Шевченка, та почала виконувати національний гімн України [11, с. 43]. В листопаді 1917 року півекіпаж, що нараховував 600 багнетів, склав Морський курінь ім. гетьмана Сагайдачного, після чого під командою мічмана Якима Христича вирушив до Києва[3, c. 79]. Нажаль, пізніше цьому куріню судилося майже цілком загинути на вулицях рідної столиці, в нерівній боротьбі проти військ Муравйова та арсенальських повстанців. 22 грудня того ж року Володимир Савченко-Більський був призначений на посаду Директора Канцелярії Морського Міністерства, на якій беззмінно пробув до 5 січня 1920 р. [11, с. 43].  Полковник Володимир Савченко-Більський був одним з тих, хто стояв біля колиски новонародженого українського флоту. Знаходячись на своїй посаді, він приймає активну участь в розробці «Тимчасового закону про флот УНР» [9, c. 149], що був прийнятий 14 січня 1918 р. і закріплював за Україною право на власний флот. В 1918 році існування українського флоту нарешті стало історичною дійсністю, і ним були зроблені перші його військові операції. За свої заслуги у його становленні Володимир Олександрович отримує рангу генерал-хорунжого.

Подальші політичні та воєнні події, однак, складалися не на користь українського флоту. Оточена з усіх боків ворогами, Українська Народна Республіка на початку 1919 року втратила свій флот та вихід до Чорного моря. Крім того відчувалася потреба у збереженні та відтворенні сильно поріділого офіцерського корпусу українського флоту. Морське Міністерство під тиском урядових соціалістів також переживає далеко не найкращі часи, однак продовжує провадити активну діяльність, створивши  Дивізію Морської Піхоти [5, c. 584]. В зв’язку з формуванням частин української морської піхоти під Бродами і в Коломиї, Головний Отаман призначає генерала представником Українського морського міністерства при Державному Секретаріаті ЗОУНР. [11, c.  43]. В тому ж році генерал-хорунжий очолив перший український військово-морський навчальний заклад сучасності. Після відкриття 1 жовтня 1919 р. в Кам’янці-Подільському Гардемаринської Школи, він був призначений її начальником. Школа дуже швидко набрала групу добровольців і розгорнула свою діяльність, однак події воєнного часу призвели до того, що вже через півтора місяці місто було зайняте польськими військами, і заклад мусив припинити свою діяльність [10, с. 83].

В 1920 році уряди Польщі та УНР нарешті порозумілися, та організували спільний похід проти Радянської Росії. Знаходячись деякий час без посади, генерал-хорунжий 19 квітня займає місце начальника Морського генерального штабу УНР [8, с. 382]. Через місяць, 19 травня 1920 р., невдовзі після звільнення Києва військами Польщі та УНР,  його було призначено начальником Головної військово-морської управи (тогочасна назва морського міністерства УНР). Будучи міністром, генерал-хорунжий швидко сформував з наявних суден Дніпровську воєнну флотилію, набрав з моряків та місцевих добровольців Дніпровський флотський півекіпаж. Останній виділив з себе курінь морської піхоти для бронепотягу морського відомства «Чорноморець», який з серпня активно діяв на фронті проти більшовиків аж до моменту, коли 21 листопада 1920 р. українська армія в районі Підволочиська перейшла Збруч. В цей час знову порушується питання про відкриття українських військово-морських навчальних закладів, та українська і польська армія швидко втрачають військове щастя, і поспішно відступають в Польщу та Західну Україну. Армії УНР більше не судилося повернутися на рідний терен. ЇЇ військовики були інтерновані, а потім вийшли на еміграцію. Генерал-хорунжий був інтернований польською владою в Тарнові[7, c. 173], а потім він надовго оселяється в Ромейках, що в Сарненському повіті на Волині (тепер це Володимирецький район  Рівненської області), де мешкав за адресою poczta Antonówka, skrz.poczt. 42 [11,  c. 43].

Але і тут він не полишає своєї праці, збагачуючи протягом 1920-1930-их років українську військову періодику власними спогадами і працями, що були надруковані у військових журналах «Табор», «За Державність», «Літопис Червоної Калини», «Український Інвалід» [7, c. 173]. З під його пера під назвою «Старший лейтенант флоту Михайло Білинський» виходять у журналі «За Державність» цінні і детальні спогади про цього видатного Морського Міністра та військового діяча УНР, колишнього співробітника генерала, що по геройські склав своє життя в битві під Базаром.  Крім того, він публікує статті, присвячені геополітиці та історії флоту, такими є, наприклад, його статті в «Таборі»:  «Босфоро-Дарданельське питання і необхідність панування України і на Чорному мирі», «Воєнна фльота України», «Значіння торговельної фльоти», в яких послідовно обґрунтовується  доцільність існування потужного військового і торгівельного флоту у майбутній незалежній Україні. А 1931 року на сторінках «Літопису Червоної Калини» виходить його  «Короткий історичний нарис розвитку фльоти». Не залишився генерал і осторонь громадсько-політичного життя. Ставши політичним прихильником Гетьмана Івана Полтавця-Остряниці та його Українського національного козачого товариства, він займає посаду повноважного представника цієї організації на Волині. Не кидаючи свого старого захоплення – театру, він і на еміграції часто організовував українські вистави в Сарнах[11, c. 43]. 10 травня 1937 року генерал був нагороджений Хрестом Симона Петлюри [6, c. 46], а 27 липня того ж року Володимир Савченко-Більський відзначив своє 70-ліття, отримавши поздоровлення від президента УНР Андрія Лівицького та численних українських емігрантських організацій. В сарненській церкві був відслужений урочистий молебень за його здоров’я, а у вересні того ж року в Сарнах відбулася академія на честь ювіляра [11, c. 43].

Коли запалав вогонь нової світової війни, то генерал знову взявся виконувати доручення свого уряду. 1940-го року при Українському Допомоговому Комітеті у Варшаві, під патронатом місцевої Ради Хреста Симона Петлюри генералом Савченко-Більським було створено організацію «Українські Комбатанти», в рамках якої колишні старшини армії УНР заново проходили вишкіл на випадок війни Німеччини з Радянським Союзом [2, c. 45]. Урядом УНР тоді вважалося, що ці, та ряд інших бойових груп в перспективі могли б стати основою українського війська. Зрештою, в 1943 році, генерал став одним з ініціаторів створення Українського Визвольного Війська у складі Вермахту [8, c. 382]. Хоч і довелося тоді співпрацювати з німцями, однак генерал, як і ряд його однодумців, бачили, що війна вже вступає у нову фазу, розраховуючи таким чином невдовзі створити цілком автономну структуру, яка змогла б самостійно провадити боротьбу за українську державність [2, c. 252] . В повній мірі ці сподівання справдилися у  1945 році, коли УВВ стало складовою часткою Української Національної Армії генерала Павла Шандрука, яка в останні місяці війни своїми бойовими діями гідно означила існування живої традиції боротьби за українську державність.

По кінцю війни, Володимир Савченко-Більський перебрався до Франції. Там він два рази (в 1946-ому, та в період з 1947-ого по 1955 р.) очолював Головну Раду Хреста Симона Петлюри[6,c. 47]. 21 вересня 1955 року, у французькому місті Абодант, кавалер Хреста Симона Петлюри генерал-хорунжий Володимир Савченко-Більський відійшов у вічність[8, c. 382]. Як не прикро було б казати, але ми на 20-ому році незалежності і досі недостатньо шануємо цього невтомного борця за державу. Українцям Севастополя, Ромейок та Чернігівщини слід було б увічнити ім’я генерал-хорунжого, давши його якійсь вулиці чи громадській установі, або встановивши на його честь пам’ятну дошку. Крім того, біографія і праці генерала ще потребують детальнішого, більш ґрунтовного дослідження і популяризації, а тому було б добре, коли наші історики знайшли час і гроші, аби видати фахову книгу, присвячену цій людині. 

     Джерела.

1.        Адрес-календарь Севастопольского градоначальства за 1913 г. – Севастополь.

2.        Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945). Львів, 2003.

3.        Гриценко І. Становлення українського військового флоту в 1917 році. Як це було…//«Чорноморська безпека» №4(18) 2010.

4.        Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.

5.        Історія   українського   війська  (від княжих часів до 20-х років XX ст.) / Крипякевич І., Гнатевич Б., Стефанів З., та ін.; упоряд. Б.З. Якимович. – Вид. 4-те, змін. і доп. – Львів: Світ,1992.

6.        Кучерук О. С. “Хрест Симона Петлюри” – відзнака державного центру УНР в екзилі.// Український історичний журнал: Науковий журнал. – 2009. – № 3.

7.        Литвин М.Р., Науменко К.Є. Збройні сили України першої половини XX ст. Генерали і адмірали / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. – Львів; Харків: «Видавництво Сага», 2007.

8.        Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921): Наукове видання. — К.: Темпора, 2007.

9.        Трембіцький В. Чорноморська проблема України.//Альманах Українського Національного Союзу на 1998 рік. Річник 88-й. – Парсіппані – Ню Йорк.

10.     Шрамченко С. Українські Воєнно-Морські Школи (1918-1920 рр.)//Табор, Ч. 15. – Варшава, 1935.

11.     Шрамченко С. Рідкий Ювилей.//Табор, Ч.12. – Варшава, 1937.

12.     Шрамченко С. Українська морська піхота 1917-1920.//Літопис Червоної Калини, № 8-9, 1992.

Джерело: Гриценко І.В.”Життя присвячене Україні та флоту”//Флот України – № 82 – 14 жовтня 2011 р.; Гриценко І.В. Генерал В. Савченко-Більський присвятив своє життя Україні.//Свобода – № 41 – п’ятниця, 14 жовтня 2011 р., с. 9.; Гриценко І.В. Життєвий шлях та військова діяльність генерал-хорунжого Володимира Савченка-Більського.//Сіверянський літопис № 1-2 (103-104) за 2012 р., с. 102-106.

 

Флотоводці доби Визвольних Змагань 1917 – 1921 років відрізнялися від нинішніх «москітних» адміралів передусім стратегічним мисленням. Вони сміливо піднімали глобальні питання української державної політики, мріяли про велич майбутньої незалежної України. Пропонуємо читачам статтю одного із них, опублікованої в журналі «Табор».

САВЧЕНКО-БІЛЬСЬКИЙ

Босфоро-Дарданельське питання і необхідність панування України на Чорному морі.

 

Чорне море, що обмиває майже весь вдень України, є ніби величезне озеро, єдиним виходом з якого на світові морські шляхи є Босфор, Мармурове море, Дарданелли.
Через це стратегічне значіння Босфору та Дарданелл, як таких, що становлять ключ до володіння Чорним морем, надзвичайно велике.
Володар проток є в істоті господарем Чорного моря й від нього залежить відкрити або закрити протоки для зносин а зовнішнім світом держав, що розміщені на побережжі Чорного моря.
Бувша Російська імперія була не так зацікавленою ними протоками, як повинна бути зацікавленою Україна, бо Росія мала ще й инші моря для закордонних морських зносин, але все ж таки й вона невпинно користувалася кожною нагодою, щоби заволодіти хоча б Босфором..
Російсько-Турецька війна 1877 — 1878 років і Перша світова війна мали головною метою одержати ці протоки в свої руки.
Наскільки важко примусити власника відкрити протоки доказує невдале форсування їх англо-французькими військами у 1915 році, не дивлячись на надто кепську підготовку їх турками до оборони.
Не маючи досить певних даних про цю операцію, тяжко дати правдиву оцінку її, але все ж таки висловити деяке міркування на причини невдач її конче потрібно.
При провадженні цієї операції англійці висаджували десант на південному ріжку Галіпольського півострова, між тим вигідніше тай легше було б, здається, висаджувати десант у глиб Сароської затоки на шийці Галіпольського півострова. По-перше, з’явилася б загроза Царгороду, по-друге, півострів Галіполі і всі укріплення, що захищають Дарданелли, можна було б брати з тилу.
Держава, яка володіє протоками, має завжди можливість ввійти в Чорне море, або пропустити ворожу фльоту, а тому державам, що межують з Чорним морем, питання захисту своїх берегів стає дуже утрудненим, дуже тяжким. В цьому випадку чорноморським державам приходиться вибирати із різних ворожих комбінацій одну, більш небезпечну і проти неї готуватися.
Із вищезазначеного ясно видно, на скільки важливо для Чорноморської держави володіти протоками і на скільки сутужно, коли протоками володіє хтось інший.
В залежності від того, в чиїх руках знаходяться Босфор та Дарданелли, Україна може мати ті або другі вигоди і невигоди і в залежності від цього повинна мати ту або іншу фльоту.
Для України Босфоро-Дарданельська проблема має 4 головних вирішення:

1. Босфор і Дарданелли належать Україні.

2. Босфор і Дарданелли належать другій міцній державі.

3. Босфор і Дарданелли належать слабшій державі.

4. Босфор і Дарданелли нейтральні.

Розглянемо кожне положення окремо.

1. Босфор і Дарданелли належать Україні.

При цьому положенні всі величезні вигоди та переваги, що зв′язані а володінням протоками, будуть у руках України, Зручність оборони та майже неможливість, крім як з суші, форсування проток дозволяє значно зменшити число морських фортець, силу фльоти та армії, що необхідні для оборони Чорноморського побережжя України, а це дасть велику економію державі, знесення ж небезпеки наїзду ворога в Чорне море надзвичайно допоможе розвитку каботажу та взагалі морських зносин і одночасно Україна стане повним господарем Чорного моря.
При цьому положенні вигідніше мати протоки закритими, щоб чужі військово-морські сили не мали можливості пройти в Чорне море й цим давити на вирішення різних політичних питань.

2. Босфор і Дарданелли належать другій міцній державі.

При вирішенні цього питання всі вигоди володіння протоками, незаперечне господарювання на Чорному морі, контроль над плаванням та торгівлею переходять до рук цієї держави. В її волі буде повна можливість стиснути морську торгівлю України, як вона захоче, і навіть зовсім відокремити зносини України морем із зовнішнім світом тому, що володіючи протоками, вона зможе усякий час закрити їх для України й цим припинити її торгівлю. Крім того Україна взагалі втратить самостійність на морі. Наприклад, провести тарифну політику буде майже неможливо, бо володар проток, змінюючи мито (платню за прохід протоками українських суден), завжди може поставити судновласників в таке положення, що конкурувати з пароплавами під його прапором буде неможливо.
Нарешті, коли протоками буде володіти держава на стільки міцна, що Україна не буде мати змоги з нею боротися, то вся морська торгівля України з іншими державами попадає до рук господаря проток.
При такому стані треба вважати вигіднішим, наколи протоки будуть відкритими, бо передбачаючи конфлікт з господарем протоків, Україна може під різними приводами передати один із своїх портів для користування союзній державі, яка й проведе в Чорне море свою фльоту на поміч Україні.

3. Босфор і Дарданелли належать слабшій державі.

Це третє вирішення питання про протоки більш вигідне для України, ніж друге, але тільки при умові, що протоки будуть закритими. При цій нагоді Україні, маючи міцну фльоту, стає господарем Чорного моря й без перешкод зможе повністю використовувати морські шляхи для торгівлі та мати повну можливість підготувати чорноморський морський театр для найкращої його оборони.
При тому положенні форсування закритих проток у разі відсічі володаря їх, або навіть звичайного проходу у разі згоди володаря на це, займе у ворога декілька днів, що є з погляду морської стратегії дуже важливим терміном для виконання останніх операцій з підготовки морського театру до часу вступу на нього противника.
Таке положення було в Чорному морі по відношенню до бувшої Російської імперії перед Першою світовою війною.
Коли-ж ж при такому положенні протоки будуть відкритими, то кожна держава буде мати можливість у всякий час увійти в Чорне море зі своєю військовою фльотою.
Таким чином, не маючи безпосереднього супротивника на Чорному морі, Україні прийдеться рахуватися в різними політичними ситуаціями і в разі конфлікту з якоюсь першокласною державою, що буде мати дужу фльоту, й не забариться виявити тиск на українську морську політику — безперешкодною появою її військової фльоти у Чорному морі.
Відкриті протоки взагалі примушують Україну передбачати можливість улаштування противниками тимчасових баз для своєї фльоти на Чорному морі на території, яка їм не належить, шляхом одержання її в тимчасове користування, себто беручи в оренду та інше.
Такого характеру операції можуть у вищій мірі стиснути положення України на морі. Противник же буде мати повне панування на морі й буде мати вплив ні вирішення політичних питань, опираючись на силу. Як приклад, припустимо, що англійці будуть держати озброєні морські сили в Новоросійську або в Батумі за згодою з власниками їх, або, наприклад, візьмуть в оренду Трапезундський порт і таке інше.
Крім того держава, що має силу на морі, скажімо та ж Англія, може взяти під свій вплив слабу державу, що буде володіти протоками, й таким чином стане паном положення на Чорному морі.
4. Босфор і Дарданелли нейтральні.
При відкритих нейтральних протоках складається таке положення, яке в деякій мірі аналогічне тільки що розглянутому, коли відкриті протоки належать слабшій державі, що не має морського впливу.
Все буде залежати від того, кому буде доручена охорона їх нейтралітету. Міцна держава, при цьому положенні, зрозуміло, буде фактичним господарем проток та Чорного моря.
При нейтральності корисніше для України, щоб вони були закритими, бо це утворить формальну перешкоду появі чужих озброєних морських сил у Чорному морі.

 

При відсутності ж міцного противника на Чорному морі Україна буде мати всі привілеї панування на ньому й стане фактичним його господарем.
Питанням величезної ваги для України є також і політичне становище Криму, бо з ним зв’язана морська оборона України.
Із погляду морської стратегії Крим є ніби величезний острів, який розділяє морський театр Чорного моря на два басейни: Західно-Чорноморський і Азовський.
Його серединне положення дає тому, хто ним володіє, велику перевагу й можливість проявляти діяльність на внутрішніх шляхах сполучення, роз’єднуючи (розриваючи) зв’язок поміж західною і східною половинами Чорного моря й позбавляючи Україну можливість мати загальну оборону морських берегів.
Фльота, яка обслуговує Азовське море, відокремлена від головних сил, паралізовується й попадає до рук володаря Криму. Оборона Азовського моря стає дуже тяжкою, а навіть неможливою.
Фльота ворога, базуючись на Севастополь, має можливість постійно стежити за всім морем і робити неможливим проведення яких-небудь таємних операцій біля його берегів.
Значення Криму з політичного погляду має вагу тільки в разі приналежності Босфору та Дарданелл міцній державі, або у випадку, коли протоки будуть відкритими.
Тоді буде побічний вплив на Крим, а в разі оголошення війни Україні, полегшує ворогові осягнення його, що дасть ворогові в руки всі стратегічні переваги на Чорному морі.
Із погляду на таке велике значення Криму на морську оборону України, розглянемо всі можливі положення його в політичному відношенні.

Передбачити можна три правдоподібні положення:

1. Крим переходить до рук чужинців.

2. Крим став незалежним.

3. Крим входить в оборонний союз з Україною.

1. Перехід Криму у володіння чужинців (Англії або Франції) у вищій мірі не сприяє для морських інтересів України.

 

Очевидно й без сумніву, що з переходом Криму до рук чужинців, чи навіть у разі їх сильного впливу на нього, до них фактично перейде й володіння Чорним і Азовським морями, а одночасно з цим і зверхність та ініціатива у сфері морської, військової та торгівельної політики, що зробить неможливим конкуренцію з ними й погубить остаточно українську морську торгівлю краю, зруйнованого світовою війною, бойовими подіями на його терені та окупацією азіятів-москалів.
У разі ж війни з Україною на боці чужинців будуть всі надзвичайні переваги в стратегічному відношенні, які тільки-що були розглянені.
2. У випадку, коли Крим стане незалежною державою, всі перелічені переваги переходять до цього самого*.
Різниця в положенні буде лише в тому, що Крим за браком засобів не буде мати можливості використати сам у повному обсязі всі вигоди стратегічного його положення, а тому можна припустити, що він для кращого використання своїх переваг, а також з метою оборони, увійде до конфедерації, або оборонного союзу з більш міцною державою, як, наприклад, з Україною, чи Росією, коли остання вийде до моря.

 

*Центральною Радою 1917 р. було визнано Крим як незалежне державне тіло і при усталенні кордонів України в 1917 — 1918 рр. Крим був поза межами України. У 1918 р. був замір вступити в договірні стосунки з Кримом, які-б забезпечили інтереси України. Перетрактації не повелися, через що були зачинені кордони між Україною та Кримом. Зараз незалежність Криму репрезентує на еміграції голова бувшого Кримського парламенту п. Сайдамет.

 

Редакція «Табору».

 

Цілком можливий також випадок добровільного переходу Криму до складу іншої держави або чий-небудь вплив, або вступ під чийсь протекторат.
Усі ці випадки, окрім федерації або оборонного союзу з Україною, потягнуть за собою майже всі ті ж невигоди, що й при переході Криму до рук чужинців.

 

3. Третє вирішення цього питання а саме федерація або оборонний союз Криму з Україною цілком міняє положення на Чорному морі на користь України. При цьому положенні Україна легше зможе осягнути панування на Чорному морі, при чому дуже спрошуючи для себе оборону її берегів.

 

Особливо спрощується при цьому оборона Азовського моря, бо володіння Керченською протокою дає ті ж переваги по відношенню до Азовського мори, що й володіння Босфором по відношенню до Чорного моря.
Відпадає необхідність захисту берегів укріпленнями, тримання великої кількості військ, утворення окремого військового порту-бази в Азовському морі та утворення окремої оборонної фльоти.
З’ясувавши в попередніх розділах таке величезне значіння Чорного моря для нашої Батьківщини, стає цілком ясною безперечна необхідність у пануванню України на Чорному морі, бо тільки в цьому разі Україна може бути незалежною та могутньою державою, дасть можливість населенню підняти свій добробут, полегшити своє життя, розвинути свою національну культуру й зайняти згодом поважне місце серед культурних держав світу.
У разі ж чужого панування на Чорному морі Україну чекає доля другорядної держави, яка буде експлуатуватися й перебувати під чужим впливом і яка буде існувати тільки номінально незалежною.
Така була до І-ї Світової війни доля держав Балканського півострова, що були відроджені Росією для ослаблення Туреччини.
Постійне балканське питання, власне кажучи, не що инше, як бажання першорядних держав європейських розділити підупадаючу Туреччину, при чому кожна держава бажала захопити якомога більше, й інтереси їх постійно сходилися.
Росії було необхідно, як Україні, ще в більшій мірі, вихід із Чорного моря, себто — протоки. Для цього вона витратила багато зусилля, провадячи декілька століть низку війн з Турцією.
Постійно відриваючи від Турції православні народи, Росія гадала мати пануючий вплив у відроджених нею державах і тим ближче підійти до своєї мети. Але Австрія (за останні 30 років треба вважати Германію головним чинником), захищаючи свої інтереси при підтримці Англії (яка, як би по традиції, вважала необхідним захопити в свої руки такі важливі пункти, як Босфор та Дарданелли), всяко перешкоджала Росії й, треба сказати, дуже успішно, завдяки гарній дипльоматії та головним, чином безсоромності в застосуванні засобів.
Вона не гидувала нічим, і провокація в її політиці була нормальним явищем, як наприклад, її поводження по відношенню до Росії в Кримську кампанію, а також і в Російсько-Турецьку війну 1877-78 років; (інсценування повстань в Боснії та Герцеговині й инше.
Таким чином Австрія чужими руками тягала каштани з вогню, а саме: анексувала Боснію та Герцеговину, утворила опереточну Албанію, насадила своїх та німецьких принців у звільнених Росією балканських державах (окрім Сербії) і тим не тільки паралізувала вплив Росії, але й перетягнула його до себе.
Вслід за цим удалося їй внести смертельне ворогування поміж Болгарією та Сербією й, скористувавшись помилкою російської дипльоматії, знайшла сприятливий грунт і в Болгарії.
Таким чином вона охопила Сербію зі всіх боків, здавлюючи економічно, намагалася проковтнути її.
Загроза германської конкуренції на морі й стремління Германії в пошуку ринків на Близькому Сході (Багдадський залізничний шлях) примусили Англію змінити свою політику і коли вибухла через це Світова війна і Турція вступила до неї, Англія обіцяла Росії після своєї невдалої дарданелльської операції Босфор та Дарданелли, які в сучасний момент, власне, в її руках.
Так от таке становище, аналогічне з державами Балканського півострова чекає й Україну, коли вона не буде панувати на Чорному морі.
А тому першочерговим завданням України в майбутньому є змагання осягнути панування на Чорному морі, бо це є головним фактором її життя¸ її дійсного, всебічно незалежного існування.
При такому пануванні на Україну переходять всі переваги, що з морем зв’язані, і вона одержує головний вплив на всі Чорноморські держави.
Панування на Чорному морі нашій Батьківщині конче необхідно, а тому воно й мусить бути забезпечене відповідним способом.
Мітки: , , ,

Залишити відповідь