Член Центральної Ради Василь Шкляр з Синявки

(25.2.1887, м-ко Синявка Сосницького пов. Чернігівської губ., тепер Менського р-ну Чернігівської обл. — після 20.4.1938). Громадсько-політичний діяч, інженер-економіст, кооператор; командир 5-ї сотні 243-го запасного пішого полку, голова Української ради 243-го запасного пішого полку (19.5.1917), член Всеукраїнської ради військових депутатів (14.7.1917), член Центральної Ради (14.7.1917, вдруге від жовтня 1917), директор повітового союзу кооперативів, старшина Армії УНР.

Закінчив Синявську земську однокласну школу, Київську школу десятників дорожнього і будівельного діла (1912), 4 семестри архітектурного відділу 1-х Петроградських політехнічних курсів, 2 семестри Київських середніх курсів будівничих і дорожніх техніків, 1 курс Українського державного університету (Кам’янець-Подільський, листопад 1919 — листопад 1920). В російській армії від 2 лютого 1915 р. до 1 травня 1917 року (солдат, юнкер, старшина). Учасник українізації частин російської армії. Делегат Другого і Третього всеукраїнських з’їздів військових. Організатор Київських середніх курсів будівничих і дорожніх техніків. Учасник антигетьманського повстання (у складі «Головного Штабу Республіканських військ» та Головному інформаційному бюро Армії УНР). «Дальша боротьба Українського народу вимагала більшої кількості активних борців, і тому я залишався учасником боротьби по стороні У.Н.Р.», — писав він. Працював у Міністерстві внутрішніх справ. Розділив «увесь тягар, який судилося зазнати уряду У.Н.Р.». Інтернований у таборах у Польщі (25.11.1920 — 25.1.1922). Закінчив УГА. Спогад «Суд» написав 1922 року.

Після закінчення Другої Світової війни сім’я була депортована до УРСР — у м. Комарне, де мешкала тітка дружини.

Помер у 1950.

Трагедія сотника Савчука-Савінчука

(за спогадами Василя Шкляра)

Після запеклих серпневих боїв коло міста Коропця, що на лівому березі Дністра, 2-га кулеметна бригада відійшла на правий берег і розташувалась у місті Товмачі на відпочинок. Це був відпочинок від боїв, але не від праці: йшли заняття, козаки готували тачанки під кулемети, ремонтували зброю та одежу, а начальник постачання кінного полку Савчук-Савінчук із немуштрованими козаками молотив пшеницю, реквізовану в панському маєтку. Працювали дружно, настрій був добрий, усі прагнули переможцями повернутися на Велику Україну.

Та ось у перших днях вересня 1920 р. серед козаків поширилася чутка, що сотник Савчук-Савінчук вкрав пшеничку і продав гешефтяру з Товмача. Взагалі, чутки про зловживання командування весь час нуртували серед козаків і прикро впливали на їхній настрій. Особливо часто нарікали на начальника постачання армії Солов’їва. Можливо, щось і було перебільшено, але «дечого спростувати ніяк не можна було». Траплялись випадки, коли злочинці лишались непокараними й надалі посідали високі посади.
І ось нарешті одну з посадових осіб заарештували. Визначили склад суду з двох старшин і двох козаків. Призначили прокурора.

Готуючи промову до судового засідання, сотник Олексій Козловський розумів, що «як дійова особа в цій історії» він «не зовсім відповідає своєму призначенню». Щоби бути прокурором Надзвичайного суду бригади, він «не мав ні стажу, ні закінченої фахової підготовки». Якщо точніше, то Олексій Козловський був студентом 3-го курсу правничого факультету. Колись був. У 1917-му… І ось тепер він, «молодик у судівництві», не фахівець, мусив вирішувати — жити чи не жити двадцятишестилітньому українцю Савчуку-Савінчуку.

Сумніви опановували новоспеченого прокурора. Він добре розумів, що не з жиру вчинив так сотник Савчук-Савінчук — адже «армія була гола і боса», завошивлена, брудна й напівголодна…
Публіка залила велику залу міської школи по береги.

«Склад суду був для обжалованого не корисний», — визнавав прокурор. Суддями було призначено старшин та муштрових козаків, які «природно ставилися негативно до будь-якої особи, пов’язаної з інтендантством». До того треба додати, що у військово-польових судах засідали, як правило, «вояки з психологією не суддів, а месників».

Те, що й оборонець не був фахівцем, теж значно погіршувало шанси Савчука-Савінчука. І ось судове засідання почалося.

— Обжалований сотник Савчук-Савінчук, поясніть судові мотиви вашого вчинку, — промовив голова суду.
— Панове судці, — тихим голосом почав обвинувачений, — так, я продав 29 пудів пшениці жидові в Товмачу… Але ж воші їдять. Сорочки змінити не можу, бо не маю. Ходжу в шинелі, хоч і літо, бо штани пірвані. Черевики з дюрами. Продав — і купив дві пари білизни, черевики… — оповідав безхитрісно свою нещасливу пригоду сотник. Голос його тремтів.

Усі розуміли, що це правда, що армія роздягнена. Сам Олексій Козловський зі своїм братом в українській армії з 1917-го і ось на четвертий рік «вибороли» на двох одну сорочку… За минулий місяць Олексій отримав 6000 гривень. На ці гроші в Товмачі виторгував аж дві плиточки шоколаду. Щоправда, напередодні суду його було обдаровано новим одягом польського жовніра — щоб не соромно було виступати в судовому засіданні.
— Пане прокуроре, — почувся голос голови суду. — Ви маєте питання до обжалованого?

— Так, пане голово. — І Козловський почав поспіхом шарудіти заготовленими записками… — Ви знали, пане сотнику, що продавати скарбові річі заборонено законом?
— Знав.
— Ви знали… А чого ж, знаючи, ви зробили те, що заборонено законом? — повчальним тоном запитав прокурор.
Савчук-Савінчук мовчав.

Справа була зрозумілою. Питання ставилися лише для форми. Сотник був винен, й іншого вироку, як кара смерті, суд ухвалити не міг, — адже тюрем не було, тож покарання ув’язненням просто не існувало.
Це розуміли всі, крім сотника Савчука-Савінчука.

Та похмурі обличчя й гострі запитання членів суду повинні були і його протверезити — вирок буде немилосердний. Хто зна, може, і Савчук-Савінчук усе розумів, — адже голос його тремтів.
Почався допит свідків. «Боже мій, — ледь не вигукнув прокурор, — та їх же всіх треба посадити на лаву обжалованих».

Справді, один свідок, комендант станції Товмач, пропонував Савчуку-Савінчуку продати збіжжя спільно, а коли не зійшлися в умовах, доніс. Козак, що вартував коло вагонів із пшеницею, помагав жидові насипати пшеницю в мішки, за мовчання одержав 3000 польських марок. І знову: вартовий козак був босий, тому й вирішив заробити собі на чоботи.

— Судове слідство закінчене. Пане прокуроре, слово належить вам.
Олексій Козловський знервовано підвівся. Йому зовсім не подобалася роль, яку він мусив виконати.
Із зусиллями глянув на підсудного і побачив почервонілі очі на блідо-сірому обличчі.
Прокурор збагнув, що підготована ним промова — штучна і зовсім не відповідає ситуації. Та іншої не було.
І він почав.

— Панове судці, — сказав прокурор не зовсім твердо. — Ми, отут зібрані, є представниками молодої бойової частини нашої армії. Наша бригада робить перші кроки свойого життя. Від нашої відданості ділу, від нашої завзятості та щирості залежить її дальше існування, її вартість, її честь…

Прокурор помалу входив у свою жорстоку роль. Навіть якась ворожість з’явилася до підсудного. Мовляв, умів красти — вмій і відповідати.

З’ясувавши всю ганебність вчинку, прокурор гостро скритикував самовиправдання Савчука-Савінчука.
— Ми зараз знаходимося на чужині, — продовжував Козловський. — Ми вже втратили два елементи, з яких складається держава: території немає, народу також. Зостався ще один елемент — влада, і як цей елемент втратимо…

Промову прокурор закінчив вимогою застосувати вищу міру — присуд смерті.
Оборонець говорив про заслуги сотника перед Батьківщиною, про його чотирирічну участь у Визвольній боротьбі. Оборонець не заперечував факту злочину, та просив звернути увагу на мотиви підсудного і покарати не так гостро.

— Обжалований сотник Савчук-Савінчук, ваше останнє слово.

— Я мало що додам. Що казати, дійсно, винний — продав скарбову пшеницю, але прошу панів судців, чи ж я пропив, чи програв у карти? Ні, я купив собі дещо з білизни та одягу. Я бездоганно служив в українській армії з самого початку її заснування… Я заслужив право на сорочку… Воші й бруд — чи ж це нагорода за мою службу? Я справді порушив закон — вкрав. Але вкрав стільки, скільки потрібно було, аби задовольнити мої найпекучіші потреби. І коли тут пан прокурор обжаловує мене від імени влади за злочин, то ж чи не маю підстави я, сотник української армії, обжалувати владу Республіки, що довела мене до такого стану. Я — чесний син чесних батьків-господарів. До цього випадку ніхто не може закинути мені що-небудь. Чи ж я не просив вище себе стоячих, аби узгляднили мою біду? Чи ж я за свою активну участь в боротьбі не заслужив задоволення моїх скромних потреб?

Підсудний закрив руками обличчя.
Він плакав. Плакав не від страху перед суворим вироком, а від образи і безвиході.
Суд вийшов на нараду.

Зворушені виступом сотника, його товариші стиха обмінювались враженнями. Хтось хотів переговорити з прокурором, але той нервово шмигнув у куток і там тягнув одну цигарку за іншою… Всі хвилювалися, особливо підсудний: він то вставав, то сідав, нервово застібував і розстібував ґудзики. Хвилини тяглися занадто довго.

Нарешті пролунав голос вартового старшини, що запрошував публіку і вояків до зали. Минуло ще кілька дуже довгих хвилин. Нарешті увійшли судді.

– Іменем Української Народньої Республіки, — почав голова, — Надзвичайний суд 2-ї кулеметної бригади… заслухавши справу з обвинувачення сотника цієї бригади Савчука-Савінчука… постановив…
Підсудний зробив інстинктивно крок уперед.

— …признати винним і приговорити… до смертної кари через розстріл.
Засуджений застиг, ніби не реагуючи на смертний вердикт.
Голова суду звернувся до нього, пояснюючи, що той має право скласти через суд прохання про помилування.
Савчук-Савінчук мовчав.
— Чи бажаєте скористатися зі свого права?

Савчук-Савінчук продовжував мовчати, нервово стулюючи поли шинелі. Тоді захисник від його імені заявив про бажання скласти таке прохання.

— Наступне засідання відбудеться вечором.
Суд вийшов. Вивели й засудженого. Він йшов, низько опустивши голову…
У день присуду хорунжий Олександр Чирський заступив варту біля Савчука-Савінчука. Вартовий старшина, якого він змінив, попередив Олександра, щоб той був обережний, бо засуджений — «смертник», втрачати йому нічого…

Сотник Савчук-Савінчук, здавалося, спокійно обідав, не звертаючи уваги на вартових. Потім піднявся.
— Добрий день, пане хорунжий. Що, вартувати прийшли? Вартуйте добре, бо втечу, — ніби жартуючи, сказав приречений.
Олександр Чирський мовчав.
— Ех, ось воно що, — продовжував сотник, — вже й балакати не хочете з бувшим командиром — аякже, злодій, зрадник. Маєте рацію.

— Пане сотнику, — промовив не зовсім твердо хорунжий, — заарештованим забороняються балачки з вартою. Якщо ви переступатиме це правило, то попереджую — примушений буду зв’язати й заткнути рота.
— Стривайте, заткнуть і без вас, навіки заткнуть…
Від напруженої мовчанки дзвеніло у вухах.

— Пане Олександре, — не вгавав Савчук-Савінчук, — послухайте, даю слово, слово людини, що невдовзі стане перед судом Божим. Я не робитиму жадних спроб утекти, лишень уявіть на хвилинку, що не в’язень балакає зі своєю сторожею… Хоч ви подивіться на мене як на людину… Тяжко мені… Я, що все віддав моїй Батьківщині, смертю буду покараний за зраду її. Хай вкрав, але ж не зрадив, ні, не зрадив! Чому вони там на суді все казали: зрадник, зрадник?!

— Мовчіть, ані пари з вуст! — підвищив голос Олександр Чирський. — Ще одне слово — і зв’яжу.
Але сотник продовжував говорити.

Хорунжий кинув погляд на вартових. Ті уважно прислухалися до розмови, й на обличчях їхніх він помітив співчуття до арештанта. Треба було думати про дисципліну… І хорунжий в розпачі, що йому немає що заперечити, дав наказ зв’язати свого колишнього командира…

Зв’язаний по руках і ногах, із затуленим ротом, сотник лежав горілиць на лаві. За кілька хвилин Олександр Чирський підійшов до нього й витягнув із рота хустку.

— Якщо не бажаєте ось так лежати цілий день, то мовчіть краще.

І розв’язав сотникові руки.
У цей момент сонячне проміння впало на обличчя Савчука-Савінчука й «червоним полум’ям засяяло на крапельках, що котились з очей».
Хорунжий відвернувся.
Глухий зойк почувся за плечима. Тут вже в хорунжого не витримали нерви, і він хутко вийшов із кімнати, ховаючи свої очі…

Минуло кілька днів.
Однієї ночі Олексія Козловського розбудили — козак приніс пакет із надписом «Дуже пильно». При слабкому світлі лойової свічки Олексій прочитав повідомлення начальника штабу бригади про те, що вирок стосовно сотника Савчука-Савінчука затверджено Головним отаманом і о 5-й годині цього ранку буде виконано. Сотнику Козловському пропонувалося як прокурору бути присутнім під час розстрілу.
Блідо-сіре обличчя Савчука-Савінчука промайнуло перед Козловським. Червонуваті очі з докором дивилися з темряви…

«Ні, досить із мене», — подумав Козловський.
Сівши за стіл, він написав начальникові штабу, що згідно з Положенням про суд після передачі вироку до виконання Надзвичайний суд вважається розформованим і тому він уже не прокурор, а лише приряджений до штабу бригади сотник. Бути офіційним представником влади він не має права, а як приватна особа не бажає брати участі в екзекуції…

Пізніше, зустрівши начальника штабу, довідався, що під час розстрілу Савчук-Савінчук поводився гідно. На запитання про останнє бажання відповів:

— Визнаю вирок суду справедливим і бажав би, щоб українські суди всіх злочинців так гостро карали.
На пропозицію зав’язати очі відмовився.

Не захотів й одвернутися спиною до тих, хто мав позбавити його життя.
— Стріляйте хутчій так, — це були останні його слова…

Так неподалік Товмача в Галичині, на галявині, поліг в ім’я закону захисник нашої Батьківщини сотник Савчук-Савінчук — безталанний селянський син. «Не знаю, чи знайшлася добра душа, яка поставила хреста на його могилі, — закінчував свою розповідь Олексій Козловський. — Коли ж хрест поставлений, то на ньому було би справедливо написати «нещасний», а не «злодій».

Упорядник Р. Коваль “Багряні жнива української Революції”

http://komarno.in.ua/statti/famouspeople/26-shkliar-vasyl-prokopovych

Мітки: , , , ,

Залишити відповідь