Член Центральної Ради Василь Шкляр з Синявки

У містечку Комарно Городоцького району на Львівщині є подібне до тисяч інших місце вічного спочинку краян. Коли пройти від брами вгору й завернути ліворуч, то стежка між горбками приведе до кам’яного надгробка. На ньому – бронзовий барельєф із профілем чоловіка з вольовим оптимістичним обличчям, петлицею військового однострою з трьома великими зірками і напис: “Шкляр Василь (1887 – 1950)”. Посаджена в головах калина немов обнімає його мистецьке зображення в металі роботи львівського скульптора Андрія Дацька.

Василь Шкляр походить із чернігівського Полісся з Менщини. Якби не подвижницька праця письменника Романа Коваля, то не те що широкий загал, але й прямі нащадки Василя Шкляра – доньки Леонтина та Лідія, їхні діти і онуки знали б про нього дуже мало. Проте доля (передусім в особі цього київського дослідника історії періоду УНР) нарешті розпорядилась справедливо, і тепер нам відкрилося ще одне гідне слави й шани ім’я борця за волю.
У своїй книзі “Багряні жнива Української революції” (Київ: Український письменник, 2005) Роман Коваль на основі архівних документів відтворив біографію Василя Шкляра. Ось вона: “Шкляр Василь Прокопович (25.2.1887, м-ко Синявка Сосницького пов. Чернігівської губ., тепер Менського р-ну Чернігівської обл. – після 20.4.1938” (тоді автор ще не знав дати смерті Василя Шкляра. – Р.П.). Громадсько-політичний діяч, інженер-економіст, кооператор; командир 5-ї сотні 243-го запасного пішого полку, голова Української ради 243-го запасного пішого полку (19.5.1917), член Всеукраїнської ради військових депутатів (14.7.1917), член Центральної Ради (14.7.1917, вдруге від жовтня 1917), директор повітового союзу кооперативів, старшина Армії УНР.
Закінчив Синявську земську однокласну школу, Київську школу десятників дорожнього і будівельного діла (1912), 4 семестри архітектурного відділу Перших Петроградських політехнічних курсів, 2 семестри Київських середніх курсів будівничих і дорожніх техніків, один курс Українського державного університету (Кам’янець-Подільський, листопад 1919 – листопад 1920).
У російській армії від 2 лютого 1915 р. до 1 травня 1917 року (солдат, юнкер, старшина). Учасник українізації частин російської армії. Делегат Другого і Третього всеукраїнських з’їздів військових. Організатор Київських середніх курсів будівничих і дорожніх техніків. Учасник антигетьманського повстання (у складі “Головного Штабу Республіканських військ” та Головному інформаційному бюро Армії УНР). “Дальша боротьба Українського народу вимагала більшої кількості активних борців, і тому я залишався учасником боротьби по стороні У.Н.Р.” – писав він. Працював у Міністерстві внутрішніх справ. Розділив “увесь тягар, який судилося зазнати уряду У.Н.Р.” Інтернований у таборах у Польщі (25.11.1920 – 25.1.1922). Закінчив Українську господарську академію. Спогад “Суд” написав 1922 року”.
Даруйте, читачу, за “сухе” цитування, але за браком інших джерел благо й ця інформація. Організована членом Історичного клубу “Холодний Яр” Любомиром Хамуляком поїздка до Нового Роздолу, де живе молодша донька Василя Шкляра Лідія, наша зустріч у Комарному з її сестрою Леонтиною, що мешкає у Львові, доповнила інформацію Романа Коваля.
Отже, герой Визвольних змагань періоду УНР Василь Шкляр походив із селянської сім’ї. Мав братів Івана та Омеляна. Коли Василь перебував на фронтах Першої світової, йому зокрема випало охороняти табір військовополонених підавстрійських українців. Там познайомився і заприятелював з майбутнім священиком Іллею Первенцем, з яким пізніше посвоячився.
Звідти їхні шляхи на тривалий час розійшлися. Василь глибоко пережив загибель УНР, інтернування в польських таборах. Йому вдалося вирватися до Чехословаччини, де у Подєбрадах він закінчив Українську господарську академію. Як член Центральної Ради і старшина Армії УНР, він близько знався з видатними українськими політичними та військовими діячами тієї доби, а в Подєбрадах познайомився з багатьма іншими, в тому числі відомими письменниками, вченими, митцями. З дипломом академії в пошуках роботи Василь Шкляр опинився в м. Сяноці на Лемківщині. На вулиці міста випадково зустрів о. Іллю Первенця, який служив парохом у с. Тарнава. Дізнавшись про Василеві митарства, він щиро запросив його до себе:
– Будеш їсти і спати в мене, а там побачиш.
Саме в Тарнаві Василь Шкляр познайомився з сестрою їмості Ольги – Євгенією, а після зимових свят 1932 р. вони побралися. Задля легшого прожитку молода сім’я переїхала в с. Гвоздець поблизу м. Кракова, де вчителювала її мама. У них народилися доньки. Оскільки безперервні пошуки роботи так і не дали результату, подружжя мусило жити біля мами, перебиваючись випадковими заробітками. Сумуючи за своєю ріднею і краєм, Василь Шкляр відважився написати додому братові Іванові, який був переконаним комуністом і обіймав якусь керівну посаду. Той відповів: “Приїжджай. Я дам тобі такий “залізний лист”, що ніхто тебе тут не рушить”. Та Василь чудово знав ситуацію в підмосковській Україні, тому залишив братову пропозицію без відповіді.
Тільки після початку Другої світової війни Василь Шкляр знайшов посаду в Маслосоюзі. На думку доньок, і до, і під час війни він мав зв’язки або й тісно співпрацював з ОУН, бо задля відвернення небезпеки від сім’ї проживав у Сяноці, тоді як дружина керувала школою в поблизькому селі Дубрівці Руській. Після закінчення війни їй уже в комуністичній Польщі пропонували “перенести метрику з церкви до костела”, тобто перейти в римо-католицьку віру. Звичайно, вона відмовилась. А чоловік заявив: “Мої діти народились українцями і ними залишаться!”
Внаслідок насильної депортації українців Лемківщини до УРСР сім’я й переїхала в Комарно, де мешкала тітка Євгенії. Дружині дали вчительську посаду. Але як вона могла виховувати молоде покоління, коли її доньки не були комсомолками? Від безвиході вона вмовила Леонтину “записатися”. Та в райкомі комсомолу дівчина чесно призналась, що зробила це не вільно, а під примусом, бо її мамі не дають спокою. Тоді маму звільнили… Тим часом Василя двічі викликали в МҐБ. Після другого разу він, доти міцний чоловік, зліг через гострі болі в животі, а через тиждень його поховали. За здогадами вдови і доньок, його отруїли. Дружина потайки вийняла з квасолі в слоїку його бойові нагороди – великий і малий “петлюрівські хрести” і разом з іншими небезпечними речами та документами чоловіка закопала десь на обійстю. Знайти їх не вдалося.
Василь Шкляр прожив лише 63 роки, а вважав, що зі своїм козацьким здоров’ям доживе й до ста літ. Через ворогів незалежної України – не судилось. На вічний спочинок його, чернігівця, прийняла галицька земля. Любив співати пісню:

Будуть пташки прилітати,

Цвіт калини їсти,

Будуть мені приносити

З України вісті.

А вістей нема.

 

 

Роман ПАСТУХ, член Національної спілки письменників України

Джерело: «Незборима нація» Число #7 (245) Липень 2006 р.

Трагедія сотника Савчука-Савінчука

(за спогадами Василя Шкляра)

Після запеклих серпневих боїв коло міста Коропця, що на лівому березі Дністра, 2-га кулеметна бригада відійшла на правий берег і розташувалась у місті Товмачі на відпочинок. Це був відпочинок від боїв, але не від праці: йшли заняття, козаки готували тачанки під кулемети, ремонтували зброю та одежу, а начальник постачання кінного полку Савчук-Савінчук із немуштрованими козаками молотив пшеницю, реквізовану в панському маєтку. Працювали дружно, настрій був добрий, усі прагнули переможцями повернутися на Велику Україну.

Та ось у перших днях вересня 1920 р. серед козаків поширилася чутка, що сотник Савчук-Савінчук вкрав пшеничку і продав гешефтяру з Товмача. Взагалі, чутки про зловживання командування весь час нуртували серед козаків і прикро впливали на їхній настрій. Особливо часто нарікали на начальника постачання армії Солов’їва. Можливо, щось і було перебільшено, але «дечого спростувати ніяк не можна було». Траплялись випадки, коли злочинці лишались непокараними й надалі посідали високі посади.
І ось нарешті одну з посадових осіб заарештували. Визначили склад суду з двох старшин і двох козаків. Призначили прокурора.

Готуючи промову до судового засідання, сотник Олексій Козловський розумів, що «як дійова особа в цій історії» він «не зовсім відповідає своєму призначенню». Щоби бути прокурором Надзвичайного суду бригади, він «не мав ні стажу, ні закінченої фахової підготовки». Якщо точніше, то Олексій Козловський був студентом 3-го курсу правничого факультету. Колись був. У 1917-му… І ось тепер він, «молодик у судівництві», не фахівець, мусив вирішувати — жити чи не жити двадцятишестилітньому українцю Савчуку-Савінчуку.

Сумніви опановували новоспеченого прокурора. Він добре розумів, що не з жиру вчинив так сотник Савчук-Савінчук — адже «армія була гола і боса», завошивлена, брудна й напівголодна…
Публіка залила велику залу міської школи по береги.

«Склад суду був для обжалованого не корисний», — визнавав прокурор. Суддями було призначено старшин та муштрових козаків, які «природно ставилися негативно до будь-якої особи, пов’язаної з інтендантством». До того треба додати, що у військово-польових судах засідали, як правило, «вояки з психологією не суддів, а месників».

Те, що й оборонець не був фахівцем, теж значно погіршувало шанси Савчука-Савінчука. І ось судове засідання почалося.

— Обжалований сотник Савчук-Савінчук, поясніть судові мотиви вашого вчинку, — промовив голова суду.
— Панове судці, — тихим голосом почав обвинувачений, — так, я продав 29 пудів пшениці жидові в Товмачу… Але ж воші їдять. Сорочки змінити не можу, бо не маю. Ходжу в шинелі, хоч і літо, бо штани пірвані. Черевики з дюрами. Продав — і купив дві пари білизни, черевики… — оповідав безхитрісно свою нещасливу пригоду сотник. Голос його тремтів.

Усі розуміли, що це правда, що армія роздягнена. Сам Олексій Козловський зі своїм братом в українській армії з 1917-го і ось на четвертий рік «вибороли» на двох одну сорочку… За минулий місяць Олексій отримав 6000 гривень. На ці гроші в Товмачі виторгував аж дві плиточки шоколаду. Щоправда, напередодні суду його було обдаровано новим одягом польського жовніра — щоб не соромно було виступати в судовому засіданні.
— Пане прокуроре, — почувся голос голови суду. — Ви маєте питання до обжалованого?

— Так, пане голово. — І Козловський почав поспіхом шарудіти заготовленими записками… — Ви знали, пане сотнику, що продавати скарбові річі заборонено законом?
— Знав.
— Ви знали… А чого ж, знаючи, ви зробили те, що заборонено законом? — повчальним тоном запитав прокурор.
Савчук-Савінчук мовчав.

Справа була зрозумілою. Питання ставилися лише для форми. Сотник був винен, й іншого вироку, як кара смерті, суд ухвалити не міг, — адже тюрем не було, тож покарання ув’язненням просто не існувало.
Це розуміли всі, крім сотника Савчука-Савінчука.

Та похмурі обличчя й гострі запитання членів суду повинні були і його протверезити — вирок буде немилосердний. Хто зна, може, і Савчук-Савінчук усе розумів, — адже голос його тремтів.
Почався допит свідків. «Боже мій, — ледь не вигукнув прокурор, — та їх же всіх треба посадити на лаву обжалованих».

Справді, один свідок, комендант станції Товмач, пропонував Савчуку-Савінчуку продати збіжжя спільно, а коли не зійшлися в умовах, доніс. Козак, що вартував коло вагонів із пшеницею, помагав жидові насипати пшеницю в мішки, за мовчання одержав 3000 польських марок. І знову: вартовий козак був босий, тому й вирішив заробити собі на чоботи.

— Судове слідство закінчене. Пане прокуроре, слово належить вам.
Олексій Козловський знервовано підвівся. Йому зовсім не подобалася роль, яку він мусив виконати.
Із зусиллями глянув на підсудного і побачив почервонілі очі на блідо-сірому обличчі.
Прокурор збагнув, що підготована ним промова — штучна і зовсім не відповідає ситуації. Та іншої не було.
І він почав.

— Панове судці, — сказав прокурор не зовсім твердо. — Ми, отут зібрані, є представниками молодої бойової частини нашої армії. Наша бригада робить перші кроки свойого життя. Від нашої відданості ділу, від нашої завзятості та щирості залежить її дальше існування, її вартість, її честь…

Прокурор помалу входив у свою жорстоку роль. Навіть якась ворожість з’явилася до підсудного. Мовляв, умів красти — вмій і відповідати.

З’ясувавши всю ганебність вчинку, прокурор гостро скритикував самовиправдання Савчука-Савінчука.
— Ми зараз знаходимося на чужині, — продовжував Козловський. — Ми вже втратили два елементи, з яких складається держава: території немає, народу також. Зостався ще один елемент — влада, і як цей елемент втратимо…

Промову прокурор закінчив вимогою застосувати вищу міру — присуд смерті.
Оборонець говорив про заслуги сотника перед Батьківщиною, про його чотирирічну участь у Визвольній боротьбі. Оборонець не заперечував факту злочину, та просив звернути увагу на мотиви підсудного і покарати не так гостро.

— Обжалований сотник Савчук-Савінчук, ваше останнє слово.

— Я мало що додам. Що казати, дійсно, винний — продав скарбову пшеницю, але прошу панів судців, чи ж я пропив, чи програв у карти? Ні, я купив собі дещо з білизни та одягу. Я бездоганно служив в українській армії з самого початку її заснування… Я заслужив право на сорочку… Воші й бруд — чи ж це нагорода за мою службу? Я справді порушив закон — вкрав. Але вкрав стільки, скільки потрібно було, аби задовольнити мої найпекучіші потреби. І коли тут пан прокурор обжаловує мене від імени влади за злочин, то ж чи не маю підстави я, сотник української армії, обжалувати владу Республіки, що довела мене до такого стану. Я — чесний син чесних батьків-господарів. До цього випадку ніхто не може закинути мені що-небудь. Чи ж я не просив вище себе стоячих, аби узгляднили мою біду? Чи ж я за свою активну участь в боротьбі не заслужив задоволення моїх скромних потреб?

Підсудний закрив руками обличчя.
Він плакав. Плакав не від страху перед суворим вироком, а від образи і безвиході.
Суд вийшов на нараду.

Зворушені виступом сотника, його товариші стиха обмінювались враженнями. Хтось хотів переговорити з прокурором, але той нервово шмигнув у куток і там тягнув одну цигарку за іншою… Всі хвилювалися, особливо підсудний: він то вставав, то сідав, нервово застібував і розстібував ґудзики. Хвилини тяглися занадто довго.

Нарешті пролунав голос вартового старшини, що запрошував публіку і вояків до зали. Минуло ще кілька дуже довгих хвилин. Нарешті увійшли судді.

– Іменем Української Народньої Республіки, — почав голова, — Надзвичайний суд 2-ї кулеметної бригади… заслухавши справу з обвинувачення сотника цієї бригади Савчука-Савінчука… постановив…
Підсудний зробив інстинктивно крок уперед.

— …признати винним і приговорити… до смертної кари через розстріл.
Засуджений застиг, ніби не реагуючи на смертний вердикт.
Голова суду звернувся до нього, пояснюючи, що той має право скласти через суд прохання про помилування.
Савчук-Савінчук мовчав.
— Чи бажаєте скористатися зі свого права?

Савчук-Савінчук продовжував мовчати, нервово стулюючи поли шинелі. Тоді захисник від його імені заявив про бажання скласти таке прохання.

— Наступне засідання відбудеться вечором.
Суд вийшов. Вивели й засудженого. Він йшов, низько опустивши голову…
У день присуду хорунжий Олександр Чирський заступив варту біля Савчука-Савінчука. Вартовий старшина, якого він змінив, попередив Олександра, щоб той був обережний, бо засуджений — «смертник», втрачати йому нічого…

Сотник Савчук-Савінчук, здавалося, спокійно обідав, не звертаючи уваги на вартових. Потім піднявся.
— Добрий день, пане хорунжий. Що, вартувати прийшли? Вартуйте добре, бо втечу, — ніби жартуючи, сказав приречений.
Олександр Чирський мовчав.
— Ех, ось воно що, — продовжував сотник, — вже й балакати не хочете з бувшим командиром — аякже, злодій, зрадник. Маєте рацію.

— Пане сотнику, — промовив не зовсім твердо хорунжий, — заарештованим забороняються балачки з вартою. Якщо ви переступатиме це правило, то попереджую — примушений буду зв’язати й заткнути рота.
— Стривайте, заткнуть і без вас, навіки заткнуть…
Від напруженої мовчанки дзвеніло у вухах.

— Пане Олександре, — не вгавав Савчук-Савінчук, — послухайте, даю слово, слово людини, що невдовзі стане перед судом Божим. Я не робитиму жадних спроб утекти, лишень уявіть на хвилинку, що не в’язень балакає зі своєю сторожею… Хоч ви подивіться на мене як на людину… Тяжко мені… Я, що все віддав моїй Батьківщині, смертю буду покараний за зраду її. Хай вкрав, але ж не зрадив, ні, не зрадив! Чому вони там на суді все казали: зрадник, зрадник?!

— Мовчіть, ані пари з вуст! — підвищив голос Олександр Чирський. — Ще одне слово — і зв’яжу.
Але сотник продовжував говорити.

Хорунжий кинув погляд на вартових. Ті уважно прислухалися до розмови, й на обличчях їхніх він помітив співчуття до арештанта. Треба було думати про дисципліну… І хорунжий в розпачі, що йому немає що заперечити, дав наказ зв’язати свого колишнього командира…

Зв’язаний по руках і ногах, із затуленим ротом, сотник лежав горілиць на лаві. За кілька хвилин Олександр Чирський підійшов до нього й витягнув із рота хустку.

— Якщо не бажаєте ось так лежати цілий день, то мовчіть краще.

І розв’язав сотникові руки.
У цей момент сонячне проміння впало на обличчя Савчука-Савінчука й «червоним полум’ям засяяло на крапельках, що котились з очей».
Хорунжий відвернувся.
Глухий зойк почувся за плечима. Тут вже в хорунжого не витримали нерви, і він хутко вийшов із кімнати, ховаючи свої очі…

Минуло кілька днів.
Однієї ночі Олексія Козловського розбудили — козак приніс пакет із надписом «Дуже пильно». При слабкому світлі лойової свічки Олексій прочитав повідомлення начальника штабу бригади про те, що вирок стосовно сотника Савчука-Савінчука затверджено Головним отаманом і о 5-й годині цього ранку буде виконано. Сотнику Козловському пропонувалося як прокурору бути присутнім під час розстрілу.
Блідо-сіре обличчя Савчука-Савінчука промайнуло перед Козловським. Червонуваті очі з докором дивилися з темряви…

«Ні, досить із мене», — подумав Козловський.
Сівши за стіл, він написав начальникові штабу, що згідно з Положенням про суд після передачі вироку до виконання Надзвичайний суд вважається розформованим і тому він уже не прокурор, а лише приряджений до штабу бригади сотник. Бути офіційним представником влади він не має права, а як приватна особа не бажає брати участі в екзекуції…

Пізніше, зустрівши начальника штабу, довідався, що під час розстрілу Савчук-Савінчук поводився гідно. На запитання про останнє бажання відповів:

— Визнаю вирок суду справедливим і бажав би, щоб українські суди всіх злочинців так гостро карали.
На пропозицію зав’язати очі відмовився.

Не захотів й одвернутися спиною до тих, хто мав позбавити його життя.
— Стріляйте хутчій так, — це були останні його слова…

Так неподалік Товмача в Галичині, на галявині, поліг в ім’я закону захисник нашої Батьківщини сотник Савчук-Савінчук — безталанний селянський син. «Не знаю, чи знайшлася добра душа, яка поставила хреста на його могилі, — закінчував свою розповідь Олексій Козловський. — Коли ж хрест поставлений, то на ньому було би справедливо написати «нещасний», а не «злодій».

Упорядник Р. Коваль “Багряні жнива української Революції”

http://komarno.in.ua/statti/famouspeople/26-shkliar-vasyl-prokopovych

Мітки: , , , , , ,

Залишити відповідь