Чернігівці у “Карпатській січі”

“Найменша держава з найбільшими національними амбіціями”, – так у міжвоєнний період у Європі називали Карпатську Україну – сучасну територію Закарпатської області. Тоді, восени 1938-го, Карпатська Україна отримала автономію у складі Чехо-Словацької Республіки. За кілька місяців, 15 березня 1939-го – проголосила повну державну незалежність. 
Державним прапором та гімном республіки були визнані синьо-жовтий стяг і український національний гімн «Ще не вмерла України..». Герб — червоний ведмідь на лівому срібному півполі й чотири сині та три золоті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на середньому зубі.
Президентом Карпатської України було обрано Августина Волошина, який призначив прем’єр-міністром нового уряду суверенної держави Юліана Ревая.
Незалежність протривала лише кілька днів – на Карпатську Україну з війною пішла Угорщина.
“Це був спільний план Німеччини та Угорщини, це була змова двох країн. 12 березня 1939 Угорщина отримала “зелене світло” на окупацію Карпатської України, і це вони реалізувати 14-18 березня в ході розпаду Чехо-Словацької Республіки.
Карпатська Україна першою здійснила відкритий збройний спротив гітлерівським планам і виступила проти регулярних угорських військ. До зброї взялися добровольці Організації Оборони “Карпатська Січ”, яку підтримали добровольці з Організації Українських Націоналістів, серед яких були представники всієї України, в т.ч. й чернігівщини.. 
Але сили були нерівні.
Незважаючи на вперті бої, чисельна перевага зламала захисників. При захисті Карпатської України, за різними даними, загинуло від 2 до 6,5 тис. осіб. Українці вмирали не тільки в боях, чимало з них зазнало катувань або були розстріляні, коли їх взяли в полон. 
Недовгий період існування Карпатської України став однією з найяскравіших сторінок багатовікової боротьби карпатських українців за встановлення української державності.
Згадаймо ж Героїв-чернігівців, що виступили зі зброєю проти угорських нацистів.


Білозерський Михайло Іванович

Білозерський Михайло Іванович (27.09.1897 р., хут. Мазаїв, біля с. Локнисте, нині Менського р-ну – 07.07.1961 р., м. Лашін, Канада) – вояк Армії Української Народної Республіки. 
Козак, батько – священик, був звільнений від служби за виконання літургії українською мовою, мати – з роду Тараса Шевченка. У 1918 р. добровільно вступив до Сердюцької дивізії Української Держави, під час антигетьманського повстання перейшов на бік Армії УНР. Останнє місце служби – 6-а Січова стрілецька дивізія Армії УНР. У 1920 р. інтернований у польських таборах Щипйорно та Александрув-Куявський. У 1939 р. вступив до Карпатської Січі – воював з угорцями, пізніше вступив у ряди УПА. Пізніше емігрував до Канади.


Заворицький Опанас Єлисейович

Заворицький Опанас Єлисейович (05.07.1894 р., с. Нова Басань, нині Бобровицького р-ну – 1943 р.) – сотник Армії Української Народної Республіки.
Закінчив механіко-технічну середню школу у посаді Клинці (нині Стародубщина), Володимирську військову школу прапорщиків (Петроград) і автомобільну школу. Навчався в Київському політехнічному інституті (механічний відділ). Учасник Першої світової війни. Служив в автомобільних частинах російської армії.
В Армії УНР – від 1917 р. По завершенні збройної боротьби у складі Окремої старшинської сотні 2-ї Волинської стрілецької дивізії інтернований у польських таборах.
Закінчив Українську господарську академію в м. Подєбради, нині Чехія, у травні 1927 р. за фахом інженера-технолога. Учасник студентського хору. Член Легії Українських націоналістів. На початку 1920-х рр. написав спогад «Біля перевозу». Член ОУН. Загинув у бою на Закарпатті.

Мітки: , , , , , , , , , , , ,

Залишити відповідь