Чернігівській діалект: Із білоруським присмаком

За лексичним запасом, за інтонацією звучання чернігівське наріччя української мови дуже близьке до білоруської. Це можна пояснити близькістю північної Чернігівщини до кордону сусідньої слов’янської держави.

Вслухайтеся в чоловічі імена, які звучали чи звучать у моєму Звеничеві на Ріпкинщині: Атрахім, Аніська, Гарасім, Васіль, Мікалай, Мітро, Міхаль, Ладимир, Левуон, Прокуоп, Ригуор, Тімох, Хведар, Хведос, Якав, або жіночі: Аксіння, Вольга, Малашка, Матрона, Татяна, Пруося, Явдоха.

На білоруський лад звучать у селі та його окрузі родинні слова: бубуля, дєдуля, батька, матка, хлопец, жуонка, чалавіек, нявіестка.

А вслухайтеся в назви городніх культур: квасоля, перац, бурак, гурок, сонєшнік, кікі (кійошнік). Кущ картоплі тут називають білоруським словом «каліва», а картоплиння — «калів’яшніком». Одного разу слово «каліво» я почув з вуст другого Президента України Леоніда Кучми під час його робочого візиту на Чернігівщину. Отже, це слово дійшло і до Новгород-Сіверщини, де він народився, де минуло його дитинство.

Сіверянська говірка — це наше все!

Мені дуже близьке й рідне чернігівське наріччя, яким розмовляв. Воно, як і рідна мова, не забувається. Часто згадую мамине: «Падівісь, синок, як красіва сходіть сонейко». Звучать у мені як пам’ять про батьків, про рідний край слова: саша — шосе, зямля — земля, ліска — драбина, кузік — ґудзик, могілкі — кладовище, віелкі — вила, сустрекать — зустрічати, дагаджать — догоджати, пєрайшов — перейшов, падиходьтє — підходьте, знашлісь — знайшлись, покрепіть — підлатати одяг, ізьзіев — з’їв, перекулівся — перевернувся, хапіло — вистачило, хопіть — досить, далєй — далі, хутчей — швидше, не гайся, няхай — нехай, ніколі — ніколи, тутакі — тут, тамакі — там, аттуль — звідти, пакуль — поки що, ліетась — торік, калісь — колись, пєрши — перший, сє — це, утє — оце, дак — так. І, звісно ж, йуон, єна, єно — він, вона, воно.

Володимир Кезля

Усі ці слова були в лексиконі відомого не лише на Чернігівщині, а й за її межами українського письменника Володимира Кезлі, автора книжок прози «Червень, початок літа», «Поворот сонця» та інших. Мав він середню освіту, все життя жив і працював у рідному селі Сиберіж Ріпкинського району. Писав українською мовою, а от завжди розмовляв тільки місцевою говіркою.

Одного разу запросили його на семінар молодих літераторів до Києва. Там на талановитого сільського хлопця звернули увагу відомі майстри слова. Сам Павло Загребельний, на той час голова Спілки письменників України, почувши з вуст Володимира Кезлі сиберізьку напівбілоруську говірку, неабияк зачарувався.

Цей епізод прислужився нашому земляку. Мешкав Кезля з матір’ю в старій хаті з солом’яним дахом, яка будь-якої миті могла обвалитися. Мені доводилося тут бувати. На столі під перекошеним вікном лежали книжки, газети, які свідчили, що в оселі мешкає інтелігентна, творча людина.

Володя бідкався: потрібна нова хата. Голова обласної письменницької організації Станіслав Реп’ях звернувся по допомогу до Павла Загребельного. Той одразу погодився, згадавши талановитого юнака з «напівбілоруською говіркою». Спілка виділила кошти на фінський будинок для Кезлі. Невдовзі письменник з української глибинки справив новосілля в новій хаті.

Майже сім років я працював у ріпкинській районній газеті. Мав міцні творчі зв’язки з Володимиром Кезлею. Улітку сімдесят шостого мені запропонували посаду заступника редактора бобровицької районної газети. Переїхав із сім’єю на південь області.

Одного разу Володимир Кезля надіслав мені сюди унікального листа, написаного самобутнім чернігівським діалектом.

    «Іван, друг, спасі ба за пісьмо. Прачитав і ледве нє сказав сабіе: чорт вазьмі, віходіть, я такі персона, а Райпланєта там відумує!..

    Хоть ти бог весьть з єкіх пуор по гарадах, но, думаю, помніш сваю рудну, весь Звінічав. Діе абучалі конєй…Лавілі гуртом лошака, душ п’ять дєржало і ще стуолькі прів`язувалі сєдло. Затим піталі: «Ну, є сміелий?» І находівся герой, єкій кукаріекав : «Я!» Єго за рукі, за ногі і— на сєдло! А там пашло — паїхало! Лашак і дибі, і на каліена, і в галоп, і ти туолькі кричав: «Ай, мамачка, ай, новіє штани!» Покі нє лєтіев стирчака в гразь.

    Так і сабіе: заліез на Пегаса, затим стирчака, стирчака… Наравіестий йуон!

    Но то всє деталі. Спасіба, що здумав, бо на Райпланєті, кажу, буолєй графомана нє дають. Пошта даже тває пісьмо захутболіла в Кезі вміеста Сібережі… От і єно!

    Передавай прівіет главному редактару атдєла літератури, як і положено па штату, і таму, хто падпісав з табою пісьмо; я нє разабрав, а єкбі разабрав, нє паняв бі, як йуон папав у горад Бабровіцу. Іще передай прівіет ріечачци Бістрици…

    Будь здаров і ні секунди без двох рєдкуов!

    В. КЕЗЛЯ

    Лєси, балата.»

У цьому листі — весь Кезля. Кмітливий, дотепний, філософічний і трішечки космічний. Згадує «Райпланету» — райцентр, який не вельми шанобливо ставився до нього. Бо Кезля писав гострі гуморески, в яких пихаті можновладці впізнавали себе.

Це був останній лист від Володимира.

Іван КУЖІЛЬНИЙ,

член Національної спілки журналістів України,

м. Чернігів

Газета “Світ-інфо”, №100

 

ЛОДИМИР КЕЗЛЯ. ЦВІТ ПАПОРОТІ ПОСЕРЕД ЗИМИ
Доля відміряла Володимиру Кезлі лише 47 років… Але й цього короткого життя вистачило, щоб його ім’я утвердилося в українській літературі, а його рідне село Сибереж, що на півдорозі між Черніговом і Ріпками, у якому він прожив усі ці роки, стало точкою на літературній карті нашого краю. Хоч на відміну від багатьох колег-літераторів, про славу він ніколи не мріяв.

Його ровесник, відомий український письменник Євген Гуцало у передмові до російського видання творів Володимира Кезлі зауважив: «Є у нього повість у новелах «Синій вітер з Родощі», що привертає безпосередністю і вистражданістю життєвих вражень про повоєнне дитинство. Варто сказати, що в сучасній українській прозі на цю тему раніше писали тепер уже відомі нині письменники з покоління «дітей війни» — такі, як Григір Тютюнник, Володимир Дрозд, Микола Вінграновський, Віктор Близнець, Валерій Шевчук, Юрій Щербак. До їхніх вагомих художніх надбань долучається і повість Володимира Кезлі , пронизана гіркою печаллю обпаленого війною дитинства. Дитинства, на яке випадали не співмірні віку і досвіду тяжкі втрати рідних і близьких, раннє емоційне змужніння, доросле розуміння своєї відповідальності перед іншими».

Повість «Синій вітер з Родощі» вражає драматичністю і болем: «Мало не щодня за селом бухкає, аж здригаються хати і деренчать шибки у вікнах. То великі хлопці рвуть у пісковні гранати… Де беруть гранати великі хлопці, ми не знали. Нам лишилися патрони, але то зовсім не цікаво. Патронів тих лежать гори біля кузні; ми розряджаємо їх пачками, палимо порох і кидаємо цілими у вогонь. Тільки що те лопотіння проти вибухів гранат! Немов тітки соняшникове насіння лузають… Якби хоч одну гранату! І ось — міна… Вирішили одбити крильця і подивитись, що там усередині…» Для когось це, можливо, звичайний епізод, але, упевнений, тим, чиє дитинство випало на повоєнні роки, від цього стає моторошно і тепер.

Попри всі негаразди, печалі і сльози тієї пори, повість, що є, безумовно, кращим твором у доробку Володимира Кезлі, пройнята оптимізмом, вірою у кращу долю своїх ровесників, свого народу. Символом того оптимізму є отой синій вітер з Родощі, що дав назву повісті: «Наморозили душу сніги, хочеться тепла і зеленої травиці. Весни хочеться. А приходить вона лишень тоді, як задуває вітер з Родощі. Родоський вітер! Він часто сниться мені: лагідний та пахучий, неначе мамині руки».

Цей добровісний і романтичний вітер з Родощі став, зрештою, символом всієї творчості письменника. Має він, до речі, свою заземленість: Родоща — то просто Рогоща — суцільне із Сибережжю село. Але потрібно було не просто змінити у назві села одну букву, необхідно було мати неабиякий хист бачення світу і володіння словом, щоб неповторний поетичний образ постав над регалією буденності. Цим хистом володів Володимир Васильович.

… Кінець 60-х років. Обласна нарада молодих літераторів. На подібне зібрання, тоді ще школяр, потрапив уперше, а тому радісно було познайомитися із тими, чиї вірші уже знав із газет. Та найближче заприятелював я, наймолодший на нараді, із, певно, найстаршим її учасником — Володимиром Кезлею. Йому було вже тридцять, тобто майже удвічі старший за мене. Але якоюсь теплотою, добротою і щиросердністю повіяло від цього небагатослівного і скромного сільського дядька, чиї гуморески я уже читав навіть у престижному у ті роки «Перці». Зрозумілою і близькою була його мова, якою розмовляли у наших селах — виявилося, що ми майже сусіди. «Якихось двадцять кілометрів, якщо «городами», — казав потім Володя. — найкраще з твоєї Рудки велосипедом до мене дістатися. Через Юр’ївку, Рогощу, а там уже і Сибереж… ».

Нечасто доводилося бачитися з ним у наступні роки. Та завжди з радістю читав усе, що зміг він «пробити» у газети і журнали. Поступово від гуморесок Володимир прийшов до серйозної прози. Коли після армійської служби я приїхав до Чернігова, то зустрів його вже у очікуванні першої книжки: вона вийшла у видавництві «Молодь» на початку 1976 року і мала назву «Червень. Початок літа». Через два роки у тому ж видавництві з’явилася книжка повістей і оповідань «Поворот сонця», ще через два роки — солідний томик у перекладі російською мовою «Июль, начало лета» із уже згаданою передмовою Євгена Гуцала — у московському видавництві «Молодая гвардия».

Останні роки свого життя Володимир багато працював. З’явилися для цього і умови: Спілка письменників України допомогла збудувати йому нову хату. Тоді ж дві нові його повісті було видрукувано у обласній газеті «Комсомольский гарт», готувалася до друку третя. Ми, «гартяни», звернулися до письменника із проханням написати для нашої газети веселий «сільський» детектив», і він охоче погодився, хоч на замовлення ніколи не писав. У ті роки Володя запам’ятався мені чомусь більше всього зимовими морозяними ранками, коли прямо із гомельського поїзда заходив до редакції і наче вносив із собою у наші прокурені кабінети подих отого довгожданого, свіжого вітру і своєї вимріяної Родощі. Казав несміливо «драстуйте», подаючи свою натруджену селянську руку, намагався десь сісти скраю…

У простій шапці, чорній болонієвій куртці, під якою — недорогий костюм, картата сорочка, із незмінним портфелем, у якому щоразу віз із Чернігова гостинець — «городський» хліб. Скромний, тихий і безкомпромісний, маючи ніжне, добре, але хворе серце, він не уявляв свого життя поза рідним селом, а місто його гнітило своїм гамірним єством, багатолюддям, метушливими клопотами. Не випадково герої його кількох творів тікають з міста, шукаючи душевної розради у сільському житті. І тому незручно почуваюсь після того, як запросив його у свою тодішню квартиру. Не за те, що, як годиться, запропонував йому чарочку вина, добре знаючи, що він не вживав спиртного і не палив, а за те, що моя ота «малосімейка» була тоді аж на сьомому поверсі; він навіть до вікна не захотів підійти: «Як ти можеш отут жити? Я б ні за які гроші…»

Ще одна риса його характеру, його таланту — гумор: тонкий, дотепний, легкий, іскристий гумор, який непомітним краєчком переходить у ліричну канву Володимирової прози. Ось хоча б початок звичайного листа: «Хай йому грець! Три дні ходив увесь обтяжений думками над тим заголовком. Уже й сільські молодиці лаялися: не здоровається, зазнався…» Так народжувалася назва нової повісті, рукопис якої вже лежав у редакції газети.

Пізнього березневого вечора 1984 року найшов мене у ще холодній і засніженій Москві телефонний дзвінок із Чернігова: «Помер Володя Кезля». А так уже недовго залишалося до того дня, коли повіє весняний вітер з Родощі, від одного слова про який «тепліє і затишнішає на душі».

«Цвіт папороті» — назвав він свого часу публіцистичні роздуми для газети. Не кожному щастить знайти цю чарівну квітку, навіть купальської ночі. Він же шукав і знаходив цвіт папороті посеред холодних зим — зим свого тяжкого дитинства, невідступної хвороби, людської байдужості і нерозуміння. Цвіт папороті Володимира Кезлі — то його виболене слово про людину на землі, про її душу і одвічні прагнення. Якраз 6 лютого йому б виповнилося 75 років.

Володимир САПОН для «ХД»

Мітки: 

Залишити відповідь