Боротьба і смерть отамана Ангела

Козаки Іченського Вільного козацтва. Дата світлини орієнтовно 1918 рік. Світлина надана Віктором Моренцем.

Телеглядачі старшого покоління пам’ятають п’ятисерійний художній фільм «Ад’ютант його величності», знятий на кіностудії «Мосфільм» 1971 року. В одній із серій фільму фігурує отаман Ангел, роль якого зіграв відомий комедійний актор Анатолій Папанов. Російський актор створив переконливий образ такого собі неосвіченого і тупого недоумка похилого віку, ватажка банди «зелених», вклавши в його уста кілька фраз, одна з яких – «Я щас проведу экскремент» – стала крилатою.

Був ще один фільм, мало відомий широкому глядачеві, в якому також фігурує отаман Ангел. Це кіноальманах «Початок невідомого століття», знятий на «Мосфільмі» 1967 року, в який входила новела «Ангел». У прокат кіноальманах було випущено 1987 року. Отамана Ангела у виконанні актора Ігоря Класса показано вдягненим у біле психопатом із зовнішністю юродивого. В кінці новели він дробить кувалдою голову червоному комісару Парфьонову (актор Леонід Кулагін), прив’язаному горілиць до верстака.

Зі справжнім отаманом Ангелом ці кінематографічні образи нічого спільного не мають. Та й частина публікацій про отамана Ангела містить багато небилиць, його досі вважають бандитом. Образ отамана Ангела в деяких публікаціях настільки спотворено, що від нього не залишилося ні краплі правди. Справляється враження, що отаману Ангелу приписують усі злочини і лиходійства, вчинені численними отаманами і отаманчиками, які діяли в Україні в ті буремні часи, а було їх більше півсотні. Почасти, це пояснюється ім’ям отамана: дуже воно звучне.

Ангел Євген.jpg

Євген Петрович Ангел

У художньо-історичній книзі Романа Коваля «Тернистий шлях кубанця Проходи» подано діалог між командиром полку полковником Антоном Пузицьким і командувачем групою військ Чернігівщини та Полтавщини полковником Борисом Палієм:
– Як видно, це отаман Червоного куреня смерті Ангел…
– І придумав собі таке прізвище!
Але отаман нічого не придумував. «Ангел» – зовсім не кличка і не псевдонім, а його справжнє прізвище. Хотілося б викласти, по можливості, справжню біографію отамана Ангела, який залишив короткий, але яскравий слід в історії українських визвольних змагань.

Євген Петрович Ангел народився 1897 року в селі Власівці Борзнянського повіту Чернігівської губернії (нині Ічнянський район Чернігівської області). Зараз це маленьке село, в якому проживає півтори сотні жителів, але тоді населення села складало 2,5 тис. жителів. Власівка розташована на березі Майорського ставу, що входить у систему ставків по руслу річки Смош. На іншому березі ставка розташовується садиба Качанівка, яка тривалий час належала відомим меценатам і колекціонерам Тарновським. З берега Власівки видно альтанку, в якій композитор Михайло Глінка писав свою знамениту оперу «Руслан і Людмила».

Євген Ангел походив із болгарського роду Ангелових. Пишуть навіть, що він був далеким родичем знаменитої провидиці Ванги, але достовірних відомостей про це немає. Прізвище Ангелови широко поширене в Болгарії.
Згідно з родовим переказом, що дійшов від племінниці отамана Маргарити Орлової, болгар Ангелових привіз на Чернігівщину один із Тарновських після російсько-турецької війни 1828–1829 років. Можливо, це сталося раніше, оскільки в цій війні ніхто з Тарновських не брав участі. А ось Володимир Васильович Тарновський, статський радник, полтавський повітовий предводитель дворянства у 1812–1815 роках, дійсно брав участь у російсько-турецькій війні 1810–1811 років.

Є й інша версія, згідно з якою Ангелови спочатку втекли в Бессарабію, рятуючись від турків, а вже потім перебралися на Чернігівщину.

Батько Євгена Петро Микитович Ангел служив єгерем у поміщика Василя Тарновського-молодшого. Він одружився з українкою Клавдією Іванівною, було в їхній родині більше 12 дітей, Євген був другою дитиною. Петро Ангел служив ще й ключником, був довіреною особою Василя Тарновського. Така посада добре оплачувалася, тож Петро Ангел належав до заможних селян.

1897 року Василь Тарновський через борги був змушений продати садибу Качанівка разом із цукровим заводом у сусідньому селі Парафіївці відомому цукрозаводчику Павлу Харитоненку. Петро Ангел продовжував служити і в нових власників садиби, у дочки Павла Харитоненка Олени та її чоловіка барона Михайла Оліва.
Початкову освіту Євген Ангел здобув удома, а в 7 років його відправили до рідної тітки на Північний Кавказ вчитися в кадетському корпусі. За іншими даними, Євген спочатку навчався в сільському початковому народному училищі, а вже потім поїхав на Кавказ.

Владикавказький кадетський корпус, куди прилаштували Євгена, було засновано 1901 року і відкрито 1 вересня 1902 року. В кадетському корпусі був підготовчий клас, у який приймали хлопчиків у віці 7–8 років, і сім основних класів. У 1-й клас набирали в 9–10 років.

Результат пошуку зображень за запитом "Будівля Владикавказского кадетского корпусу"

Будівля Владикавказского кадетского корпусу

Кадети були здебільшого казеннокоштними і стипендіатами, перебували на повному державному забезпеченні (інтерни). Це діти козаків, офіцерів і чиновників, що служили на Кавказі, незалежно від національностей. Одним із завдань Владикавказького кадетського корпусу була підготовка офіцерів з місцевих уродженців. Брали в корпус інтернами дітей осетинів та інгушів, як із середовища місцевої адміністрації, так і інших за рішенням командувача військами округу. Але Євген Ангел під ці категорії не підпадав, навчався він на загальних підставах, був «своєкоштним». За навчання потрібно було платити 450 рублів на рік. Кадети, які навчалися за власні кошти, були екстернами, проживали вдома, а в корпус ходили тільки на заняття.

У корпусі було підібрано гідний викладацький і виховний персонал, готували тут професійних і культурних офіцерів. Правила гарного тону відпрацьовувалися до дрібниць. Пояснювали, наприклад, що рідину в супі необхідно їсти з широкої частини ложки, а гущу брати з гострого кінця, рублене м’ясо їсти тільки виделкою без ножа тощо. Щороку 5 жовтня в корпусі проводився бал, на який запрошували учениць Ольгінської гімназії. Якщо кадет після двох танців з гімназисткою не змінив білі рукавички або забув пригостити панянку лимонадом у буфеті, то він отримував стягнення.

Кадетський корпус Євген Ангел не закінчив. Швидше за все, батько вже не міг оплачувати навчання сина, адже у Петра Ангела майже щороку народжувалися діти, і значна на той час сума в 450 рублів стала непідйомною. Пишуть також, що в молодших класах кадетського корпусу вихователі зловживали стройовою підготовкою, через що багато кадетів не могли відразу освоїти загальноосвітню програму і сиділи в одному класі по 2–3 роки. Проте, час навчання в кадетському корпусі залишив незгладимий слід у пам’яті Євгена.
Підполковник Армії УНР Михайло Середа в «Літописі Червоної Калини» так описував вбрання отамана Ангела: «Був одягнений, як кавказький інгуш – у чорну вовняну бурку, гостроверху чорну папаху і кавказькі вовняні чоботи, знизу обшиті білою шкірою». Таке вбрання було даниною пам’яті отамана Владикавказькому кадетському корпусу: дітям кавказців у молодших класах дозволялося носити ошатний національний одяг воїна, від чого майбутній отаман був у захваті.

Далі він продовжував свою освіту вже на батьківщині, у волосному містечку Ічні. 1909 року Євгена Ангела вносили до списку учнів міського училища, які вивчають іноземні мови (німецьку та французьку), хоча в загальному списку учнів його прізвища немає. Ймовірно, йому зарахували навчання в кадетському корпусі в обсязі 1-го і 2-го класів міського училища, а з такою підготовкою знання іноземних мов було потрібне для вступу в 3-й клас класичної гімназії. Найближча гімназія знаходилася в повітовому містечку Борзні. Згідно з положенням, необхідно було також скласти іспити зі стародавніх мов. У міському училищі латину і грецьку не викладали, що, ймовірно, і стало перешкодою для вступу Євгена Ангела до гімназії.

Міське училище в Ічні 1912 року було реорганізоване в Міністерське вище початкове училище. Його зрештою і закінчив Євген Ангел. Міністерське училище за нинішніми мірками було як неповна середня школа, його свідоцтво дозволяло продовжувати освіту в учительських семінаріях та технічних училищах, а також отримати початковий чин чиновника ХІУ класу – колезького реєстратора. Але на цьому навчання Євгена Ангела скінчилося, оскільки почалася 1-а світова війна.

У перші місяці війни загинуло багато молодших офіцерів: за статистикою, прапорщик на передовій у середньому жив 10–15 днів до загибелі або поранення. Великі втрати були обумовлені, зокрема, застарілими бойовими статутами: командир роти під час наступу мав іти попереду свого підрозділу.

Гостра нестача офіцерів молодшої ланки в Російській імператорській армії відчувалася ще до початку війни. Найнижчим офіцерським званням в армії у мирний час був підпоручик – саме в цьому званні розпочинала службу більшість випускників військових училищ. Однак на випадок війни для офіцерів запасу було передбачено ще одне військове звання, проміжне між підпоручиком і «нижніми чинами», – прапорщик. Це звання могли отримати громадяни із середньою і вищою освітою, які закінчили університети, інститути, гімназії та реальні училища. Але таких було недостатньо. Прапорщики не користувалися правами кадрових офіцерів, не могли отримувати штаб-офіцерські чини і після війни підлягали звільненню в запас, хоча були й винятки.

Для поповнення втрат Генштаб прийняв рішення створити для прискореної підготовки офіцерів спеціальні школи прапорщиків. Такі школи комплектувалися особами з вищою і середньою освітою, студентами і взагалі будь-якими особами, що мали освіту хоча б у обсязі міського або вищого початкового училища. Перші школи відкрилися восени 1914 року, коли Євгену Ангелу ще не було 18-ти років. Він пішов в армію добровольцем і закінчив таку школу. Скоріш за все, це була 1-а або 2-а Київська школа: перші випуски прапорщиків у цих школах відбулися в кінці 1914 року.

Курс навчання в школах прапорщиків був короткостроковим. Загальна кількість навчальних занять становила 512 годин, викладалися лише ази військової науки відповідно до реального досвіду світової війни. Весь курс вивчався за 64 навчальних дні, а з урахуванням вихідних, перерв між курсами, банних днів і медоглядів термін підготовки прапорщика становив чотири місяці.

З 1915 року Євген Ангел уже перебував на фронті. На жаль, не вдалося знайти відомостей, де саме він воював. Найвірогідніше, це був Південно-Західний фронт, туди потрапляла більшість призовників з України.
Після Лютневої революції в армії почалося бродіння, а після Жовтневого перевороту фронти і зовсім посипалися. В кінці 1917 року або на початку 1918 року Євген Ангел у чині поручика залишив армію і повернувся додому на Чернігівщину. Тут він приєднався до Вільного козацтва, з літа 1918 року командував загоном козаків у рідному Борзнянському повіті.

Результат пошуку зображень за запитом "Ангел отаман"

Гурт з Ангелом. Постановочне фото 1918 року. Євген Ангел у центрі (ГДА СБ України)

Організацію під назвою «Вільне козацтво» було створено навесні 1917 року і спочатку вона об’єднувала воєнізовані загони народної самооборони, що забезпечували підтримання громадського порядку. Кістяк Вільного козацтва становили нащадки українських козаків періоду Гетьманщини. Козаки, охоплені реєстрами козацьких полків Війська Запорозького, після введення кріпосного права Катериною ІІ 1783 року ввійшли до податкового стану і завжди були вільними людьми. У селах Чернігівщини козацькі громади становили не менше половини населення.

У жовтні 1917 року отаманом Вільного козацтва було обрано генерала Павла Скоропадського, нащадка гетьмана Війська Запорозького Івана Скоропадського (1708–1722 рр.). 29 квітня 1918 року Павло Скоропадський захопив владу в Україні в результаті державного перевороту, вчиненого за допомогою військ кайзерівської Германії, і розпустив Центральну раду. Адміністрація гетьмана Скоропадського стабілізувала ситуацію, що була напруженою в селах і містечках. Настав відносний спокій, виробництво сільськогосподарської продукції зросло. Але сільське населення було невдоволене політикою гетьмана, який відновлював колишні порядки, повертаючи поміщикам землю, вже поділену між селянами, і створюючи латифундії.

Результат пошуку зображень за запитом "Гетьман Скоропадський"

Гетьман Української держави Павло Петрович Скоропадський, дитинство якого пов’язане з Тростянцем на Ічнянщині

(

17 листопада 1918 року гетьман Скоропадський оголосив про федеративний договір з Росією, що призвело до народного повстання, яке очолив лідер українських соціал-демократів Симон Петлюра.
Через два дні після початку повстання поручик Євген Ангел прибув до Чернігова, де на квартирі отамана чернігівського коша Вільного козацтва генерала Степана Нагорського зібралися полковник Борис Палій, підпоручик Семен Голуб і ад’ютант отамана, прапорщик Сергій Сидоренко. Було прийнято рішення створювати повстанські загони для боротьби з гетьманом Скоропадським.

Євген Ангел організував у Конотопі «Курінь смерті» імені Кошового Івана Сірка. В «Курінь смерті» приймали добровольців. Це військове формування ввійшло до складу армії Директорії. Ангел хотів вдягти козаків свого загону в жупани червоного кольору, але не вийшло, обмежились довгими червоними шликами на шапках. Через ці шлики загін Ангела називали «Червоним куренем смерті». А сам отаман на перших порах дійсно «красувався» в червоному жупані, але пізніше став одягатися як кавказький воїн-інгуш. Начальником штабу «Куреня смерті» став Семен Голуб.

У початковий період в Армії УНР не було військових звань, а використовувалися традиційні назви посад Війська Запорозького. Поручик Євген Ангел іменувався курінним отаманом.

Дієвим інструментом поповнення «Куреня смерті» була вдала агітація. Ангел був дуже популярним серед сільського населення свого повіту і губернії як захисник селян і, не в останню чергу, завдяки зовнішньому шарму й успіху в жінок. Його зовнішність описують так: високого зросту, брюнет, схожий на грузина. Підполковник Середа писав про зовнішність отамана Ангела: «В його чорних великих очах завжди палали вогники невичерпної енергії та рішучого характеру. Його жилава, рухлива постать завжди перебувала в напрузі всіх м’язів, вимагаючи постійно гострих вражень і мінливих рухів». У Романа Коваля: «…Гарний, стрункий, чорнявий отаман» або «красунь».

Євген Ангел був пристрасним шанувальником жінок, а вони відповідали йому взаємністю. «Ангел мав негаразди з сьомою заповіддю», – писав про нього Середа. Є відомості й про те, що отаман складав вірші і взагалі був у душі ніжним романтиком.

У Конотопі поповнювала свої ряди і Сірожупанна дивізія, яка перейшла на бік Директорії. Було оголошено добровільну мобілізацію в Конотопському, Кролевецькому та Сосницькому повітах. Командування дивізією прийняв полковник Борис Палій. Першою акцією Ангела і Палія стало встановлення влади Директорії в Конотопі.

Далі загін Ангела і сірожупанники, долаючи опір гетьманських військ, встановили владу Директорії в Бахмачі та Прилуках. Пересуваючись по залізниці, загін Ангела разом з сірожупанниками розгромив гетьманську варту в Ніжині.

Результат пошуку зображень за запитом "Борис Васильович Палій-Неїло, полковник Армії УНР"

Після взяття Ніжина загін Ангела знову прибув на станцію Конотоп, де готувалися до відправки на батьківщину німецькі війська. Після буржуазно-демократичної революції в Німеччині командування німецької армії ще 29 листопада 1918 року підписало договір з Директорією про нейтралітет.

За договором, німецькі війська йшли з України з особистою зброєю, залишаючи склади боєприпасів і всі припаси. Євгену Ангелу це здалося недостатнім, він хотів роззброїти і пограбувати німецькі загони. Не погодивши свої плани з сірожупанниками, які охороняли ешелон, він наказав встановити на пероні кулемет і обстріляти німців. Кілька німецьких солдатів було вбито. Сірожупанники були змушені відкрити вогонь у відповідь, жорстко відповіли й німці. Євгену Ангелу довелося тоді відступити.

Отаман Ангел чинив свавілля й раніше. На початку січня 1919 року він намагався роззброїти добровольчий загін з Путивля і Глухова, що складався з офіцерів, юнкерів і студентів. Командування загону дало згоду перейти на бік Директорії, ешелону забезпечили безперешкодне пересування по залізниці. Бронепоїзд Ангела спочатку заблокував ешелон у Конотопі, потім Ангел намагався роззброїти добровольчий загін у Прилуках. Добровольці заблокували бронепоїзд Ангела, і ешелон вирушив далі через станцію Ічня. Згодом добровольча дружина увійшла до складу Армії УНР як полк Окремої Запорізької дивізії.

Ці події викликали обурення у Симона Петлюри. У той же час, голові Директорії Володимиру Винниченку доповіли про те, що Ангел зупинив пасажирський потяг, висадив з вагонів і пограбував євреїв, переважно торговців, та ще й влаштував масове шмагання шомполами. Це сталося на станції Бахмач. Неадекватні дії козаків Ангела стосовно невинних людей спровокували німці, кинувши гранату з потяга, що проходив перед цим, кілька козаків постраждало. Керівництвом Директорії було прийнято рішення відсторонити Ангела від командування і заарештувати.

Результат пошуку зображень за запитом "Головний отаман Симон Васильович Петлюра"

Головний отаман Симон Васильович Петлюра

Поки вирішувалося питання про відсторонення Ангела, «Курінь смерті» встиг побувати на півночі Чернігівщини, звідки наступала Червона армія. Але незабаром Ангел самовільно залишив позиції і пішов у тил. Після цього отаман Північної групи військ Микола Омелюсік (Поліщук), майбутній генерал-хорунжий армії УНР, частково роззброїв загін Ангела. Частина козаків перейшла в армію УНР, вони стали основою Чернігівського кінно-гонецького полку, чисельність якого пізніше досягала півтори тисячі чоловік. Інші козаки повернулися додому, а отаман Ангел вийшов із армії УНР, з ним пішло близько 400 кінних козаків. Далі він воював самостійно, хоча в окремих випадках і узгоджував свої дії з командуванням армії УНР.
У кінці січня 1919 року вже незалежний «Курінь смерті» прибув у Ічню. Гетьманська варта в Ічні була роззброєна без кровопролиття вільними козаками, з 27 листопада 1918 року волосний центр перебував під владою Директорії. Свідчення про перебування «Куреня смерті» в Ічні містяться в нотатках Костянтина Івановича Самбурського «Щоденники. 1918–1928 рр. Гірка українська історія очима псаломщика з Гужівки».

Железнодорожный вокзал 1917 год

Залізничний вокзал у Бахмачі. 1917 р.

Ось запис від 8 (21) січня 1919 року: «В Ічні на станції, де знаходиться або розташовується штаб «Куреня смерті», відбуваються розстріли німецьких офіцерів і козаків-гетьманців. Якщо хтось викликав підозру і потрапив у «Курінь смерті», то не повертається, його розстрілюють. … Про це говорили спочатку, коли «Курінь смерті» прибув в Ічню на станцію, і це тепер підтверджується. Розстрілюють біля водокачки». До речі, водокачка біля станції Ічня знаходилася до теперішнього часу, знесли її зовсім недавно.

7 (20 січня) 1919 року, пише Самбурський, за вироком «Куреня смерті» розстріляли офіцера Івана Мисечка, уродженця села Гужівки. Йому поставили в провину службу в німецькій армії і погане ставлення до нижніх чинів ще під час І-ї світової війни. Останнє звинувачення було наклепом, інформація виходила від колишнього гужівського селянина Андрія Шута, що зводив з Мисечком особисті порахунки. Коли Мисечка доставили в «Курінь смерті», він привітався з Ангелом, поручики викурили по цигарці і поговорили. Потім Ангел зателефонував начальнику Ічнянської міліції Андрію Шуту, після чого наказав розстріляти Мисечка.
Євгену Ангелу був тоді лише 21 рік, він не мав значного життєвого досвіду, тільки три роки на фронті, де він і навчився вирішувати всі проблеми насильницьким шляхом. В окопах усе було просто: вбиваєш ти або вб’ють тебе.

Результат пошуку зображень за запитом "Василь Васильович Тарновський-молодший"

Василь Васильович Тарновський-молодший

Була у Ангела власна, дуже своєрідна, політична платформа. Євген з дитинства виховувався в українському національному дусі. Пишуть, що його світогляд формувався під враженнями від розповідей батька – Петро Ангел свято шанував пам’ять про Василя Тарновського-молодшого (помер 1899 року). Качанівка протягом трьох поколінь Тарновських була осередком передової російської і української думки, тут бували в різний час Марко Вовчок, Микола Ге, Михайло Глінка, Пантелеймон Куліш, Микола Гоголь, Микола Костомаров, Ілля Рєпін, Тарас Шевченко, Ілля Штернберг… В гостьовій книзі маєтку Качанівка є близько 600 прізвищ відомих людей. Василь Тарновський-молодший зібрав у маєтку унікальну колекцію козацьких раритетів часів Гетьманщини, була в колекції навіть шабля Богдана Хмельницького. Тому дух українофільства просто витав серед місцевого населення.

Євген Ангел виступав з позицій раннього націоналізму, сформованого теоретиком українського націоналізму Миколою Міхновським на початку ХХ століття. Міхновський вважав, що Україна повинна мати власну державу, а інородці, які її експлуатують, є ворогами. Євген Ангел трактував це твердження занадто прямолінійно і радикально: ворогів необхідно знищувати.

Результат пошуку зображень за запитом "Микола Іванович Міхновський, політичний і громадський діяч"

Микола Іванович Міхновський, політичний і громадський діяч

До націоналізму додавалися й погляди отамана на соціальну справедливість, які були, по суті, більшовицькими, і його незалежний характер: Ангел не хотів і не вмів підкорятися наказам, якщо був з ними не згоден. Щодо отамана Ангела підполковник Армії УНР Василь Прохода в своїх мемуарах вживає вираз «червона анархія».

На початку січня 1919 року Євген Ангел зустрічався з Симоном Петлюрою. Зустріч організував начальник контррозвідки Петлюри Микола Чеботарьов, який згадував, що спільної мови вони так і не знайшли.
Армія УНР виявилася нездатною стримати натиск Червоної армії і в кінці січня 1919 року покинула Чернігівщину. Повстанські загони армію не підтримали, а мобілізовані з місцевих козаків і селян просто розбіглися по домівках. Деякі військові частини довелося роззброювати прямо на фронті, вони відмовлялися воювати з червоними. На початку лютого 1919 року уряд Директорії залишив Київ, а армія здала столицю без бою.

Селяни Чернігівщини зустріли Червону армію з надією і навіть із радістю: вони пам’ятали 1918 рік, коли червоні роздавали поміщицькі землі та дозволяли грабувати маєтки поміщиків. Вільне козацтво стало називати себе Червоним козацтвом, хоча в його рядах і намітився розкол. У отамана Ангела деякий час була подоба військового союзу з Червоною армією, він також виступав за владу Рад, правда, без інородців, але незабаром ця співпраця припинилася.

Червоні зразка 1919 року виявилися зовсім іншими. Було оголошено масову колективізацію, 80% кращих поміщицьких земель передавалися колективним господарствам, а в село прибуло безліч загонів по збору продрозкладки, яка проводилася безконтрольно. Це вилилося в реквізицію продовольства «дочиста», коли селянські сім’ї фактично прирікалися на голодну смерть. Мала місце і заборона на торгівлю продовольством – у селян зник стимул працювати. Селяни боролися з продовольчими загонами, не бажаючи віддавати свій хліб, багато людей загинуло.

На території Чернігівщини безконтрольно діяли повітові і прифронтові ЧК, летючі каральні загони і ревтрибунали. Мали місце порки, розстріли та грабежі.

Уже через два місяці після приходу червоних на Чернігівщині розпочалися селянські заворушення. У Борзнянському повіті вільні козаки з Гужівки, Рожнівки, Крупичполя, Максимівки та інших сіл 25 березня 1919 року захопили Ічню. Повстання було погано підготовленим, після захоплення Ічні значна частина козаків розійшлася по домівках, за що вони й поплатилися. Отамана Ангела тоді не було на Ічнянщині, він вів перемовини з іншими отаманами, домовляючись про спільний виступ проти більшовиків. Зокрема, Ангел погодив спільні дії з отаманом Зеленим (прапорщик Данило Терпило), загін якого діяв на Київщині в районі Трипілля.

Повернувшись на Ічнянщину на початку квітня, Ангел із загоном, що налічував 400–450 козаків, продовжив повстання, звільняючи від влади більшовиків села у Борзнянському та Прилуцькому повітах. 12 квітня він захопив село Іваницю, колишнє сотенне містечко Прилуцького полку, оплот вільних козаків. Червоні війська вибили загін отамана з Іваниці, але через пару днів він знову захопив село. 15 квітня Ангел разом з отаманом Кирилом Шекерою захопили повітовий центр Борзну, роззброївши 20-й піхотний полк 3-ї більшовицької дивізії, і утримували містечко до 23 квітня. Тоді ж було захоплено станцію Плиски.
Біля села Ярошівки Прилуцького повіту загін Ангела вступив в п’ятигодинний бій з червоними військами, які намагалися його зупинити. Прилуцький повітовий виконком 23 квітня повідомляв, що отаман Ангел на підставі розпорядження Робітничо-селянського уряду України, який знаходився в Харкові, оголошений поза законом.
У кінці квітня 1919 року поблизу села Загреблі Лубенського повіту загін Ангела вступив у бій з підрозділами лубенської ЧК і лубенського та лохвицького військових комісаріатів. Ті захопили штаб загону і значну частину зброї, але Ангелу з основною частиною загону вдалося відірватися від переслідування. Після цього бою його загін розділився на кілька частин – частина козаків повернулася додому, а інші, розбившись на дрібні групи, передислокувалися в прилуцькі та ічнянські ліси. Ангел з невеликим загоном (60 козаків) 3 травня 1919 року перейшов на правий берег Дніпра і влився до загону отамана Зеленого.

Результат пошуку зображень за запитом "Отаман Зелений (Данило Ількович Терпило)"

Отаман Зелений (Данило Ількович Терпило)

На початку травня сили отамана Зеленого налічували 10 тисяч чоловік при 6 гарматах і 35 кулеметах. Він контролював район Трипілля–Переяслава. В армії Зеленого отаман Ангел, як пишуть, командував загоном, чисельність якого сягала 5000 осіб. Несподіваними наскоками зеленівці розгромили гарнізони в Обухові, Ржищеві та Фастові.

У травні 1919 року проти Зеленого було послано великі з’єднання Червоної армії (до 21 тисячі осіб) і Дніпровську військову флотилію. До 14–16 травня отамана вибили зі свого району, його армія розійшлася по домівках, скоротившись до двох тисяч, та розпалася на дрібні загони. В кінці травня 1919 року Раднарком України оголосив про винагороду за голови Зеленого та Ангела, живих чи мертвих, у сумі 50 тис. рублів. Ангел і Зелений на початку червня 1919 року перебралися на лівий берег Дніпра через вітачівський дерев’яний міст у районі Обухова і розпустили козаків, залишившись з невеликими загонами. Було поширено чутки, що Ангела і Зеленого зарубали козаки. А отамани продовжили боротьбу, зробивши спільний рейд Чернігівщиною та Полтавщиною.

У червні 1919 року в Україні впливових повстанських отаманів залишилося мало, вона розпалася, як пишуть, «на сотні повністю незалежних сільських отаманій – районів, у яких визнавалася влада тільки свого отамана, і більше нікого». Отаман Ангел організував «Лицарське козацтво Лівобережжя» і контролював райони від Конотопа до Ніжина. У розпорядженні Ангела було 500–600 бійців, половина з яких – колишні червоноармійці, які приєдналися до Ангела після розгрому Чорноморської дивізії отамана Григор’єва. До складу загону входив і підрозділ галичан, який за власною ініціативою покинув у повному складі Українську Галицьку армію.

(Фото 13 – Чеботарьов)
Микола Юхимович Чеботарьов, полковник Армії УНР. 1919 р.

У цей період отаман Ангел відновив контакти з урядом Директорії в Кам’янець-Подільському. Микола Чеботарьов писав, що до нього особисто приходив отаман Ангел і мешкав пару днів. Чеботарьов влаштовував йому зустрічі з Симоном Петлюрою та іншими державними діячами. В цей період, писав Чеботарьов, отаман Ангел усвідомив, хоча і з запізненням, необхідність об’єднання всіх сил під єдиним керівництвом для боротьби з більшовиками.

Ангел продовжував боротися з більшовиками до кінця серпня 1919 року. Найбільшим успіхом отамана в цей період було захоплення 27 липня 1919 року містечка Ічні. Сталося це о 2-ій годині ночі.

Після мітингу, на який зібралося кілька тисяч осіб, Ангел оголосив у селах мобілізацію вільних козаків і фронтовиків. Червоні відреагували миттєво, вже до обіду 28 липня з Бахмача прибув каральний загін ЧК. Чекісти не змогли з ходу взяти Ічню і відступили з ешелоном після дводенного бою. У складі ешелону було кілька платформ з гарматами, Ангел не став ризикувати Ічнею, якій загрожував гарматний обстріл і спалення, і прийняв наступний бій біля села Гужівки. На початку бою удача супроводжувала отамана, вдалося пустити під укіс платформи з гарматами, виславши з Ічні назустріч ешелону паровоз на всіх парах. Але потім до червоних підійшло підкріплення, загону Ангела загрожувало оточення, і отаман відвів загін в августівські ліси. Обставини та подробиці цього бою детально описав Констянтин Самбурський.

У липні 1919 року армія УНР Симона Петлюри об’єдналася з Українською Галицькою армією під командуванням генерала Антона Кравса і почала наступ на Київ. У секретній телеграмі Петлюри «Отаману повстанських військ на Чернігівщині» Ангелу пропонувалося захопити основні залізничні станції Бахмач, Крути, Гребінку і місто Чернігів, і далі висуватися на Київ з боку Дарниці. Наступ повинні були підтримати отамани Зелений і Соколовський. Про цей план стало відомо командуванню Червоної армії, і його не вдалося реалізувати.

Але війська УНР і галичани продовжили наступ на Київ, а з півдня наступала Добровольча армія генерала Антона Денікіна, яка рухалася на Москву. 16 серпня червоні розпочали евакуацію Києва. Повстанці отамана Ангела заблокували ділянку залізниці Київ–Ніжин, у червоних для евакуації тимчасово залишалася єдина вільна ділянка залізниці Київ–Коростень–Мозир, по якій і йшли всі ешелони.

До кінця серпня 1919 року Червона армія залишила Чернігівщину під натиском Добровольчої армії. В ніч з 24 на 25 серпня на станцію Ічня прибув легкий бронепотяг «Витязь» Добровольчої армії під командуванням полковника Володимира Гурського, який був приділений до 7-ї піхотної дивізії генерала Миколи Бредова. Бронепотяг подолав відстань 510 верст об’їзним шляхом замість 120 верст по прямому шляху. А містечко Ічню в ту ж ніч зайняла кіннота 5-го кінного корпусу генерала Якова Юзефовича.

(Фото 15-а)
Микола Емільйович Бредов, генерал-лейтенант, командувач 7-ю піхотною дивізією Добровольчої армії

Отаман Ангел переслідував червоноармійські загони, що поспіхом відступали, і під Гмирянкою біля Ічні його загін напав на бригаду червоних козаків Віталія Примакова. У бою загинули з обох сторін близько сотні бійців. Червоні козаки помстилися, спаливши дотла село Іваницю, де їх зустріли кулями. Цю подію теж описав у своєму щоденнику Костянтин Самбурський.

(Фото 16, 17 і 18 – Денікін, Юзефович, Примаков)
Антон Іванович Денікін, командувач Добровольчою армією (1918–1919 рр.)
Яків Давидович Юзефович, командувач 5-м кінним корпусом Добровольчої армії
Віталій Маркович Примаков, червоний отаман. 1923 р.

Після захоплення Чернігівщини Добровольчою армією Ангел з невеликим загоном на початку вересня 1919 року знову перебазувався на Правобережну Україну, почавши збройну боротьбу вже проти денікінців.

У Козятині підрозділи загону формально увійшли до складу формування, яке очолював головний отаман повстанських військ УНР Колосов. На цю посаду Григорій Оксентійович Колосов (1892-1937) був призначений Симоном Петлюрою, одночасно він був і командувачем червоними повстанськими військами Лівобережної і південно-східної частини Правобережної України, які боролися з денікінцями. З призначенням Колосова Симон Петлюра помилився, отаман був засланим більшовицьким емісаром, призначеним ЦК КПУ, і вів подвійну гру, допомагаючи регулярним частинам Червоної армії. Отаман Ангел брав участь у нарадах повстанців і ввійшов до складу дорадчого органу при головному отамані повстанських військ.

(Фото 18-а – Колосов)
Григорій Оксентійович Колос (Колосов)

17 вересня отамани Ангел і Зелений та делегація від отамана Гавращенка зустрічалися з Симоном Петлюрою. Вони вимагали надання боєприпасів та наполягали на негайному наступі на денікінців.

Для координації своїх дій з іншими повстанськими загонами отаман Ангел таємно прибув до Києва, де перебував на конспіративній квартирі і був заарештований денікінською контррозвідкою. Через два тижні отамана відпустили, подробиці невідомі, але, напевно, не дарма підполковник Середа характеризував Ангела як талановитого конспіратора.

Пізніше, в травні 1923 року, власницю конспіративної квартири Катерину Скиданову, уродженку Ічні, за зв’язок з отаманом Ангелом та іншими повстанськими отаманами засудили до розстрілу.

Звільнившись з-під арешту, отаман Ангел повернувся в загін. У жовтні 1919 року він брав участь у з’їзді повстанських отаманів поблизу Германівки (нині Обухівський район Київської області), де, зокрема, було підтримано політику Директорії УНР.

А далі починаються суцільні загадки. Загін Ангела бачили в районі Фастова і Бердичева. Пишуть, що в листопаді 1919 р. загін вступив у бій з червоними між Бердичевом і Козятином, Євген Ангел потрапив у полон і був розстріляний чекістами. Так стверджувала племінниця отамана Маргарита Орлова.
Історик Костянтин Завальнюк пише: «У листопаді 1919 р. підступно схоплений більшовиками і вивезений в штаб 58-ї армії, де був розстріляний». Це повідомлення лише частково підтверджується іншими джерелами.
На початку жовтня 1919 року на бік армії УНР перейшли напівпартизанські частини 58-ї більшовицької дивізії під командуванням Несміянова. Їх підпорядкували Головному отаману повстанських військ УНР Г.Колосову. Отаман Ангел двічі зустрічався з Несміяновим щодо проведення спільних дій проти денікінців. Під час другої зустрічі Несміянов підступно захопив отаманів Ангела і Шумського в полон, застреливши при арешті їх особисту охорону і ад’ютантів. Припускали, що він мав намір передати отаманів більшовикам, але документальних свідчень про це немає, як і відомостей про їх розстріл. Ще є свідчення, що Колосов і Несміянов пізніше відпустили отаманів.

Історик Кость Бондаренко, написав, що червоноармійський загін, у полон до якого потрапив Ангел, через пару тижнів було повністю знищено в бою, тому ніяких відомостей про розстріл отамана немає. За іншими даними, більшість бійців групи Несміянова були роззброєні більшовицькими військами в районі Фастова.
Наведені версії не дають відповіді на запитання, як саме загинув отаман Ангел. Ще є свідчення Миколи Чеботарьова, згідно з якими Євген Ангел у кінці 1919 року помер від тифу. У листопаді 1919 року епідемія тифу вивела з ладу третину бійців Армії УНР.

Є й інші відомості. За даними підполковника армії УНР Михайла Середи, Євгена Ангела в кінці 1919 року розстріляли денікінці.

Як би там не було, в більшості версій загибель отамана Ангела датується кінцем 1919 року. Інші версії, швидше за все, стосуються наслідувачів, які використовували його ім’я, про що трохи пізніше.
Ще пишуть, що отаман Ангел був антисемітом. Йому приписували масові розстріли євреїв на Чернігівщині. В авторитетній «Електронній єврейській енциклопедії» наводяться імена «погромних» отаманів, але Ангела серед них немає.

У статті «Погроми» написано: «І денікінці, і петлюрівці, і отамани селянських банд пояснювали погроми тим, що всі євреї – комуністи або всі комуністи – євреї… Особливу ненависть у білогвардійців і петлюрівців викликало ім’я Л.Троцького; майже кожен погром супроводжувався гаслом: «Це вам за Троцького».
Отаман Ангел тут не був винятком, він також вважав, що євреям слід помститися «за Троцького».

Нахум Гергель навів статистику єврейських погромів в Україні: за його даними, погроми здійснювали петлюрівська армія, банди невизначеної приналежності (наприклад, отаман Григор’єв, який змінив протягом 1918–1919 років гетьманську, петлюрівську, червону, незалежну і махновську орієнтації), білі, червоні і поляки. Всього загинуло, за мінімальними оцінками, 50 тис. чоловік. Це, безумовно, стало трагедією для багатостраждального єврейського народу.

Наведена Нахумом Гергелем суха статистика погромів дещо оманлива. Одним і тим же словом «погром» називають і тривіальні грабежі без жертв, і масові зґвалтування, і масову різанину. Від грабежів страждало все населення України, адже у діючих на її території армій на початковому етапі практично не було централізованого постачання продовольством і речовим майном, тому і грабували.

Незалежні повстанські загони потребували ще й озброєння, його можна було або захопити в бою, або купити, а один постріл коштував приблизно 50 рублів.

Хоча жоден з фактів погромів зі вбивствами ніколи не був документально доведеним, тим не менше, Ангела звинувачували в таких погромах, наводячи таку аргументацію: «Надалі погроми відбувалися саме в тих населених пунктах, якими проходив «батька Ангел» зі своїм «військом» («Останні новини», Париж, 26 жовтня 1927 р.).

Коли «Курінь смерті» Ангела в кінці січня 1919 року захопив Ічню, єврейських погромів і грабежів не було. А перші грабежі євреїв у Ічні сталися в ніч з 25 на 26 березня 1919 року після захоплення волосного центру вільними козаками, отаман Ангел тоді був відсутній на Ічнянщині. Ічнянський краєзнавець Володимир Балабай у книзі «На землі Ічнянській» так описує ті події: «Цієї ночі вперше в історії Ічні було вчинено ганебну акцію – єврейський погром, що супроводжувався грабуванням будинків і розпорюванням подушок та перин. Майже добу літало пір’я центральними вулицями Ічні. На цей раз жертв не було, але фізично та морально травмованих безневинних людей налічувалися сотні».

А ось єврейський письменник Вольф Ефраїм у своїй книзі «События на Украине в 1917–1919 гг. и евреи (книга вторая)», наводить неправдоподібні відомості: «…Найкривавішим з них був погром, вчинений загоном отамана Ангела на початку червня в Ічні, під час якого було вбито і поранено близько тисячі євреїв». Справа в тім, що Ічню відкрили для вільного поселення євреїв тільки 1903 року. За офіційними відомостями, 1910 року в Ічні проживало 575 євреїв, 1926 року – 250, 1939 року – 148 євреїв. Звідки ж взялася тисяча убитих і поранених? Деякі дослідники пишуть, що таке завищення числа жертв було потрібне для отримання допомоги від Єврейського комітету допомоги жертвам війни, що фінансувався Джойнтом (США) та іншими єврейськими організаціями, і рекомендують зменшувати число жертв на два порядки.

Напевно, так воно й було. Володимир Балабай у своїй книзі вказує, що після захоплення Ічні 27 липня 1919 року був єврейський погром, але про жертви нічого не повідомляє, хоча до подібної інформації краєзнавець ставився дуже скрупульозно. А погроми з людськими жертвами мали місце вже після приходу Добровольчої армії, про що пише в своїх щоденниках Костянтин Самбурський:
«1919 р.
13 (26) серпня, вівторок.

Зранку був у Ічні. Багато євреїв виїхали з Ічні разом з більшовиками. Невідомо хто чи ким в Ічні вирізали кілька родин євреїв. Євреї в паніці.
30 серпня (12 вересня), п’ятниця.

В Ічні розгромили магазини євреїв Дикіна та інших. Розбирає народ товари, що там лишалися. В Ічні євреїв б’ють. Ходять по Ічні невідомі і б’ють євреїв. Але б’ють не денікінці. Денікінці підбурюють бити, вбивати євреїв. Невідомі озброєні просять вказувати на євреїв і жорстоко їх б’ють. Наші козаки, які відсутні в селі, ховаються, по ночах, кажуть, возять крадене. Грабують і не козаки. У єврейок з вух виривають з тілом сережки. Кидають на підлогу дітей і топчуть їх ногами так, що кишки вискакують».
Самбурський повідомляє і про один випадок вбивства єврея денікінцями:
«15 (28) серпня, четвер.

На залізничному переїзді денікінці наздогнали рожнівського єврея, який віз два мішки соломи. Свідки кажуть, що єврея довго допитували, обшукали, знайшли якісь листи і розстріляли».
Якщо скласти число жертв в Ічні та помножити на сто, то і буде тисяча убитих і поранених, а для переконливості залишається тільки все списати на отамана Ангела.

Деякі автори приписують Ангелу погроми навіть у тих населених пунктах, де отаман ніколи не бував. Ось одна цитата: «Отаман Ангел міг вважатися мало не піонером цього руху. Коли його «Курінь смерті» влаштував погром у Житомирі, Петлюра був у місті. Двічі єврейська делегація благала прийняти її, але він відмовився розмовляти з делегатами. Пізніше Петлюра захистив отамана, заявивши, що йому потрібен загін Ангела».
Отаман Ангел ніколи не був у Житомирі, хоча «Курінь смерті» і згадується в публікаціях про події на Житомирщині. Так називалися збройні формування добровольців в Україні, що створювалися з кінця 1917 року для боротьби з більшовиками. Можна назвати «Курінь смерті» поручика Миляшкевича, який брав участь в бою під станцією Крути 29 січня 1918 року, «Курені смерті» Олекси Соколовського, Євгена Ляховича, Гайдамацький Запорізький «Курінь смерті» отамана Федоса Богатиренка та ін.

А єврейські погроми на Волині в січні 1919 року здійснював «Чорний курінь смерті» отамана Сашка Гуцола. Під цим псевдонімом ховався колишній штаб-ротмістр 8-го Астраханського драгунського полку Олександр Козубський. На відміну від ідейного отамана Ангела, отаман Гуцол просто вдало використовував війну для особистого збагачення.

Офіційно «Чорний курінь смерті» прибув на фронт біля Коростеня для посилення Сірожупанної дивізії, але фактично на «перевиховання»: курінь був помічений раніше в масових погромах євреїв, два місяці «борці за Україну» займалися переважно грабунками, курінь навіть був роззброєний. В курені було близько 500 бійців, розташувалися вони в Коростені, а загін чисельністю 120 бійців прибув на позиції Сірожупанної дивізії. Штаб загону складався з якихось підозрілих осіб, практично ніхто не знав української мови.

Курінь прибув у Коростень трьома ешелонами, з собою бійці привезли вагони з награбованим добром: борошном, салом, маслом, цукром, медом, зерном і шкірою. Все це багатство сірожупанники конфіскували, вагон шкіри відразу ж пішов на чоботи для бійців Сірожупанної дивізії. Відразу після прибуття чорношличники почали «кошмарити» євреїв Коростеня. 20 січня 1919 року, коли почався наступ на станцію Ігнатпіль, «Чорний курінь смерті» самовільно покинув позиції, відправився в тил і здійснив єврейські погроми в Бердичеві, Овручі і перший погром у Житомирі 22 січня 1919 року.

(Фото 19 – Оскілко)
Володимир Пантелеймонович Оскілко, командувач Північної групи військ Директорії

А ось у наведеній вище цитаті йдеться про другий єврейський погром у Житомирі 22–25 березня 1919 року. Ніякі «Курені смерті» участі в цьому погромі не брали. Погром влаштували військові Житомирського гарнізону за участі цивільного населення: по місту було поширено провокаційні чутки, що євреї після взяття Житомира більшовиками виріжуть усе християнське населення. І не було в місті головного отамана Симона Петлюри, його потяг стояв на станції Врангелівка за шість верст від Житомира, а сам головний отаман був відсутній, він інспектував війська на фронті. Єврейську делегацію прийняв командувач фронтом полковник Володимир Оскілко. Він також поспішав на позиції, але пообіцяв, що припинить погром, як тільки підійдуть надійні війська. Згідно з наявними даними, в надійності військ у Житомирі командування армії дійсно мало сумніви. Погром у Житомирі зупинив, ризикуючи власним життям і життями підлеглих, начальник житомирської міліції галичанин Богацький.

Виникає запитання: а до чого тут отаман Ангел, якого пізніше нібито захистив Петлюра, адже отамана в Житомирі й близько не було? На жаль, є ще кілька подібних повідомлень. На отамана Ангела «вішали всіх собак», дуже вже звучне ім’я!

У цьому плані можна процитувати ще російського письменника-емігранта Романа Гуля: «Украина тогда была некой восставшей не то Мексикой, не то Македонией. Большие города и железнодорожные узлы заняты преимущественно немцами. А по селам и весям шарят и шалят банды атаманов. Откуда-то с Запада идет Петлюра. В эмиграции, в Берлине, в 1920-х годах Алексей Толстой мне показывал фотографию, которой он очень дорожил: сфотографирован каким-то уездным фотографом ражий детина, довольно обезьянообразный, с головы до ног увешанный арсеналом оружия. Детина сидит «развалемшись» в глубоком кресле на фоне дешевых декораций, а рядом – круглый стол, на котором – отрубленная человечья голова. И детина дико-напряженно уставился в объектив фотографического аппарата. Это – атаман Ангел. Толстой над этой фотографией дико хохотал, просто ржал. Я никак не мог разделить его веселья, но это была сфотографирована действительная Украина 1918 года».
(Фото 20 – Бєлоусов)

Терський козак М.А.Бєлоусов. Приблизно таким описував отамана Ангела російський письменник Роман Гуль
«Ражий обезьянообразный детина» зовсім не схожий ні на описи отамана Ангела, ні на його фото. Знову магія імені? Адже ні Роман Гуль, ні Олексій Толстой справжнього отамана ніколи не бачили. Схожі фотографії є в альбомі «Фото російських козаків кінця 19-го – на початку 20 століття». На одній з них – георгіївський кавалер, терський козак М.А. Бєлоусов. Він достатньо відповідає опису. Козак напружено вдивляється в об’єктив, весь обвішаний зброєю, але на круглому столику стоять дві пляшки з вином і стакан. Можливо, далі мав місце тривіальний фотомонтаж, фото відрізаної людської голови можна було взяти з численних публікацій різанини вірмен у Туреччині. Були й інші подібні фото козаків, саме так вони полюбляли фотографуватися. Та й взагалі, а чи було те фото насправді?

На таку думку наштовхує опис «действительной» України 1918 року, який свідчить про слабкі знання письменником історичних подій. До кінця 1918 року за німецької окупації в Україні зберігалася досить стабільна ситуація, і ніяких банд, «шаривших и шаливших по селам и весям», не було. Німецькі війська разом з гетьманською вартою ефективно забезпечували підтримання громадського порядку і навіть розширили межі Української держави, приєднавши спірні території Курської та Воронезької губерній. Як писав Володимир Балабай, «майже весь 1918 рік був для ічнянців роком відносного спокою та мирної праці».

Роман Борисович Гуль (1896–1986), прапорщик царської армії, брав безпосередню участь у тих подіях, служив у Добровольчій армії, а потім в армії гетьмана Скоропадського. Після захоплення Києва Петлюрою був заарештований. На початку 1919 року вивезений німцями в Германію. Політична ситуація в Україні 1918 року була відома майбутньому письменникові бодай у загальних рисах.

Книга Романа Гуля «Я унес Россию: Апология эмиграции», звідки взято наведену цитату, вийшла в Росії 2001 року вже після його смерті. Може, хтось відредагував текст? Адже, попри велику кількість публікацій про отамана Ангела, російські націонал-патріоти, зокрема «лимоновці», посилаються лише на наведену цитату, коли пишуть про повстанський рух в Україні. Такий прийом називається доведенням обговорення політичної теми до абсурду.

А може, то були просто літературні фантазії письменника?

А ось як використав і виклав згадану цитату один скандальний український публіцист, нині вже покійний, замінивши мало кому відомого Романа Гуля на російського письменника Івана Буніна: «Письменник Олексій Толстой в еміграції в Берліні показував своєму другові Буніну фотографію ще одного знаменитого отамана – Ангела. Обливаючись від реготу, Толстой говорив: «Іване, дивись. Ти не повіриш, що таке можливо».

Повірити, дійсно було важко: схожий на орангутанга Ангел сидів на витонченому віденському стільці, обвішаний зброєю, а поруч на блюді красувалася … відрізана людська голова. Це і є, так би мовити, узагальнюючий портрет отаманщини». Що тут можна сказати? Як кажуть на Сході, «собака гавкає, а караван іде».

Отаман Ангел був дуже популярний на Чернігівщині, особливо влітку 1919 року. Влада більшовиків тоді обмежувалася повітовими і волосними центрами, а в селах отаману належала вся повнота влади, до нього і зверталися селяни з усіма питаннями та проблемами. Народ не сприйняв повідомлень про загибель улюбленого отамана, тому легко повірив у те, що Ангелу вдалося врятуватися. Так з’явився такий собі Лжеангел, звали його Олександр Грудницький. «Новий» Ангел був приблизно того ж віку і навіть зовні схожий на славетного отамана, йому повірили, хоча Михайло Cереда і писав: «Це був уже інший Ангел».

Олександр Григорович Грудницький (нар. 1892 р.) – досить відома особа в історії визвольних змагань в Україні, про нього навіть є стаття в українській Вікіпедії. Грудницький був особисто знайомий з отаманом Ангелом: у квітні 1919 року в Трипіллі було створено ревком повстанців, головою якого був Грудницький, військовим комісаром – отаман Зелений, а до складу ревкому входили отамани Ангел і Соколовський.

Олександр Грудницький спочатку боровся проти денікінців у глибокому тилу Добровольчої армії, очолював повстанський загін на півдні України, була це Катеринославщина, а в деяких публікаціях згадується отаман Ангел з Херсонщини. На Чернігівщині, де справжнього отамана Ангела знали особисто, Грудницький не з’являвся. Пізніше отаман перекинувся на боротьбу з червоними військами, діяв на Київщині. У травні 1920 року Грудницький об’єднав свої сили з повстанським загоном українського поета Григорія Чупринки.

Грудницький і Чупринка в селах Зазим’я і Літки нинішнього Броварського району Київської області роздали повсталим селянам зброю. Причиною повстання стала спроба конфіскації червоноармійцями 12-ї армії на військові потреби коней в селах у квітні 1920 року, напередодні посівної кампанії, що прирікало жителів на майбутній голод. Селяни розгромили сільради, вбили місцеву владу, а потім у Зазим’ї розгромили загін Київської ЧК під командуванням комбата Шпаковського. Весь загін було оточено і знищено на подвір’ї церкви, загинуло 99 осіб, врятувався один. Повстання тривало більше місяця, до нього приєдналися жителі сусідніх сіл Требухів, Погреби а також містечка Бориспіль. 8 травня на Зазим’я почали наступати численні регулярні війська. Це були частини 7-ї дивізії, загін арсенальців і матросів Дніпровської флотилії. Із залізничної станції Бровари по селу стріляли з далекобійних гармат. Обстрілювали село також з гармат, встановлених на катері, який стояв на річці Кодак (притока Десни). Через кілька днів повстання придушила «дика» 7-а башкирська бригада, яка проявила нелюдські звірства.

У Костянтина Самбурського в Літках проживала рідна сестра. Ось як він описував ці події в своєму щоденнику:
«1920 р.
8 серпня, субота.
Сестра розповіла про повстання в Літках. Про наслідки повстання. Про розстріл двадцяти двох повстанців. Про поголовне зґвалтування в Літках всіх жінок і дівчат і про грабежі жителів Літок. Сестра, племінниця і багато інших перед приходом більшовиків пішли в сусіднє село. Брели по розливу по шию у воді. Майже все майно сестри розграбовано більшовиками…».

Є й подробиці розправи в Зазим’ї: «Червоні кіннотники натиснули великими силами і прорвали оборону з боку Погребів. Частини цієї дивізії зайняли село 8 травня в суботу. Більшість сільського населення заздалегідь втекли в ліс. Над Зазим’ям була здійснена жорстока розправа. Запалали будинки, садиби, спалено було церкву, школу. Сліди від розривів куль і вогню на карнизах і стінах церкви є і зараз. Вогонь знищив прекрасні високохудожні розписи, ікони всередині храму. Червоні командири погрожували зовсім знищити «бандитське» село. Прибували нові й нові загони грабіжників. Жінки були в розпачі. Очолювані священиком Киром, вони пішли назустріч черговому загону червоноармійців біля Копійчиного моста (дорога на с.Пухівку). Зустрівши командира, впали на коліна і просили припинити підпали і грабунки. Адже діти не винні. Командир проявив гуманність. Безчинства були припинені…».

Як це все схоже на єврейські погроми, не дарма єврейський політичний діяч Олександр Шульгін писав 1927 року: «…Під час другого нападу на Україну російських більшовиків в 1919 році не тільки євреї – вся Україна опинилася під одним величезним «погромом», і погроми євреїв були лише частиною безмежного погрому і нечуваного знищення країни з населенням 40 000 000… Тому з історичної точки зору лихо, яке називають «погромами євреїв», є тільки окремим випадком нещастя ще більшого, жертвою якого стала вся Україна».
Олександр Грудницький очолював військовий відділ Всеукраїнського центрального повстанського комітету, заснованого в березні 1921 року. Комітет діяв підпільно в Києві і готував повстання проти радянської влади. До серпня 1921 року Київська ЧК заарештувала більшість членів повстанського комітету. Грудницького заарештували 28 червня 1921 року (за даними з архіву ОГПУ, здався добровільно). У в’язниці і на допитах він називав себе отаманом Ангелом, слідчий зробив запит в апарат ЧК, звідки надійшла відповідь, що справжній отаман Ангел загинув ще два роки тому.

Ну а далі відкрилися обставини, які складно аналізувати без додаткової інформації. Виявилося, що Грудницький був глибоко законспірованим секретним співробітником ЧК, але у київських чекістів був донос, з якого випливало, що насправді він є повстанцем і пов’язаний з повстанськими отаманами Київщини. Зокрема, чекісти вважали, що саме він і є отаманом Шубою. Грудницький же стверджував, що псевдоніми Шуба і Ангел він використовував тільки для провокування петлюрівців. Свою участь у повстанському русі пояснював бажанням прислужитися радянській владі.

Як усе було насправді – сказати важко, але Грудницькому не повірили, 28 серпня 1921 року йому винесли смертний вирок. Фото Грудницького в кримінальній справі немає, дата і місце розстрілу невідомі, як і місце поховання.

А чи не був смертний вирок складовою частиною складної шпигунської гри, затіяної чекістами?
Є відомості, що пізніше Грудницький під вигаданим ім’ям Олександр Куниця в 1921 чи в 1922 році працював у залізничному кооперативі в Полтаві, а в 1930 році перебрався в Баку, де працював інженером на нафтопромислах. Пишуть, що до нього їздили для консультацій закордонні емісари з емігрантських організацій. В українських емігрантських колах саме Куницю-Грудницького вважали «достовірним» отаманом Ангелом. Тому Грудницькому, ймовірно, чекісти і зберегли життя в обмін на співпрацю.

І про долю справжнього отамана Ангела. Оскільки відомості про загибель отамана були досить суперечливими (відразу кілька версій), то у радянських істориків з’явилося ще одне припущення: отаман втік, емігрував і пізніше вступив на службу в британську розвідку.

Документального підтвердження цієї версії немає, хоча в окремих публікаціях пишуть, що отамана Ангела бачили і після 1919 року. 1920 року в польському таборі для інтернованих і полонених українців на Ялівці у Львові з отаманом Ангелом нібито зустрічався учасник визвольної боротьби в Україні, а потім діяч еміграції Петро Шкурат. Не виключено, що отаман Ангел, захворівши на тиф, міг потрапити по лінії Червоного Хреста до Львова разом з хворими галичанами, а потім опинився в таборі на Ялівці. Але це лише припущення.

Старшини корпусу Січових стрільців Василь Кучабський і Роман Сушко писали про перебування Ангела в 1922 році в румунській в’язниці. Там зустрілися отаман Ангел і сотник Січових стрільців Іван Кичун. Говорили вони про трагічне непорозуміння, яке сталося в середині січня 1919 року біля станції Гребінка: тоді Українські Січові стрільці під командуванням полковника Романа Сушка зійшлися в двобої з повстанським загоном отамана Хоменка із Золотоноші (3 тис. бійців), який перейшов на бік більшовиків. Отаман Ангел, нібито, теж брав участь у тому бою на боці повстанців. Роман Сушко так пише про це у своїх спогадах: «Душа Січового Стрільця відчула тяжко трагедію цієї різні, це трагічне непорозуміння і прокляття несвідомої української маси». Він же приписує отаману Ангелу, посилаючись на спогади Івана Кичуна, такі слова: «Ех, дурні ми були тоді, не розуміли, не доросли до того, щоби розуміти вас, Січових Стрільців».

Результат пошуку зображень за запитом "Українські січові стрільці"

Українські січові стрільці

В обох епізодах це могли бути і наслідувачі Ангела, адже ні Шкурат, ні Кичун раніше не були знайомі з отаманом особисто. Втім, усе могло бути, адже називали отамана Ангела «талановитим конспіратором». Пізніше версія обросла новими подробицями: нібито Ангел у британській розвідці дослужився до чину полковника і проявив себе в роки Другої світової війни.
Як би там не було, в Україні отаман Ангел боровся і воював всього один рік, а потім загинув чи пропав, а все інше – тільки здогадки та припущення.

У роки радянської влади ім’я Ангела намагалися стерти з пам’яті народу. Через кілька років було репресовано і молодшого брата отамана Олександра. Його вислали до Сибіру, проживав під вигаданим ім’ям. У Тюмені проживає племінниця отамана Ангела Маргарита Орлова. Кілька років тому вона приїжджала до Власівки, розповіла історію свого дядька і подарувала єдине збережене фото отамана. На зворотному боці фотографії є напис, зроблений рукою Євгена Ангела: «Пусть мертвое сие изображенье живой мой образ воскресит».

Олександр Ангел пізніше повернувся на батьківщину, працював бригадиром городньої бригади в Парафіївському колгоспі ім.Тельмана і квітникарем у Качанівському санаторії, помер 1975 року. Ніхто до ладу не знав історії Олександра, хоча його й називали «дід Ангел».

У 1930-х роках стало небезпечно носити прізвище Ангел. Племінниці отамана швидко повиходили заміж, щоб позбутися «бандитського» прізвища. Племінник отамана Олег Ангел, студент Ніжинського педінституту, змінив прізвище на Ангол.

Це далеко не всі перипетії в долях Ангелів. Ось що написав Анатолій Ангел: «За національністю я українець, народився в листопаді 1929 року в Києві, де і проживав до 1937 року, поки не заарештували моїх батьків: в серпні тата – Ангела Володимира Олександровича, а під новий, 1938 рік, маму – Ангел Єлизавету Францівну. Мене, учня першого класу, здали в дитячий будинок в м.Лохвиці Полтавської області. У серпні 1941 року наш дитбудинок евакуювали в село Ташла Чкаловської області».

Батьки Анатолія носили прізвище Ангел-Комсомоленко, але така зміна прізвища не допомогла: Володимира Ангела розстріляли 21 грудня 1937 року, а Єлизавету Ангел 5 лютого 1938 року засудили на 8 років таборів як члена сім’ї зрадника батьківщини. А самого Анатолія Ангела 29 квітня 1957 року було засуджено на 5 років виправно-трудових таборів за політичною статтею.

Лише в останні роки ім’я отамана Ангела стало спливати з небуття. З’явилися публікації серйозних істориків, плідно попрацювали і краєзнавці Чернігівщини. У краєзнавчому музеї селища міського типу Парафіївки в Ічнянському районі є стенд про революцію та визвольні змагання на Чернігівщині, додалися туди і матеріали, присвячені Євгену Ангелу.

Отаман Ангел загинув зовсім молодим, було йому всього 22 роки. В одній з біографічних статей Євгена Ангела назвали «Чорним ангелом революції». Напевно, це звучить занадто пафосно, але відчайдушного патріотизму в нього було більше, ніж у більшості діячів визвольних змагань в Україні. Правий був Отто фон Бісмарк, коли писав, що революцію роблять романтики. Невиправним романтиком і був Євген Ангел, він боровся за свої ідеали до кінця. Його коротке життя вписано яскравою сторінкою в історію боротьби українського народу за незалежність.

Борис ГУЗЬ, книга «Оживає минувшина» (м. Ічня)

Мітки: , , , , , , , , , , , , , ,

Залишити відповідь