Ананій Лебідь (1898-1937) : трагедія людини та науковця

Ім’я А. Лебедя в радянському літературознавстві 20-х років ХХ ст. часто можна зустріти на сторінках часопису «Життя й революція», де майже в кожному числі за 1925-1927рр. друкувалися його рецензії на твори поточної літератури. В 30-х це ім’я ще згадуються, але виключно в критичному контексті, його називають буржуазно-націоналістичним літературознавцем, помилкові погляди якого потрібно конче спростувати. Пізніше це прізвище зникне навіть з полеміки, його просто перестануть згадувати. Й по-сьогодні доля А. Лебедя і як людини, і як науковця, є до великої міри білою плямою, стерти яку могли лише архівні матеріали. До яких і довелося звернутись.

Окрім того, що матеріали можна було шукати в архіві СБУ, оскільки А. Лебідь був репресований по «терористичній групі Зерова», в ювілейному виданні, Результат пошуку зображень за запитом "Ананій Лебідь"присвяченому історії заснування Інституту літератури АН України, пощастило знайти скупу довідкову інформацію про А. Лебедя. Він був першим аспірантом Київської філії Інституту літератури НАН України. Отже, можна було шукати його особову справу і в архіві ЦДАВО України. Саме на підставі вивчення цих двох архівних справ (аспіранта та арештанта) і вдалося відтворити трагічні сторінки життя та творчості іще одного знищеного сталінською репресивною машиною високоінтелектуального літературознавця та справжнього українського патріота.

Із автобіографії А. Лебедя при вступі до аспірантури 1[арк.5] і протоколів допитів від 8, 14, 20 травня 1935 р. 2[ Т.3], дізнаємось основні віхи його життя до арешту. Воно було пов’язано з Черніговом (1900-1924рр.) та Києвом (1924-1935рр.).

Народився Ананій Лебідь разом із сестрою-близнючкою Юлією, 11січня 1898р. в с. Веркіївка (нині Вертіївка) Ніжинського повіту Чернігівської губернії в сім’ї сільського вчителя Дмитра Климентійовича та Наталії Василівни Лебедів. Охрещені діти були 14 січня 1898р., про що свідчить запис у метричній книзі Веркіївської Свято-Троїцької церкви Вони були первістками у молодого подружжя. Менш ніж через 2 роки – 4грудня 1899р, в родині народився ще один син – Микола, про що знаходимо свідчення в метричній книзі Вознесенської церкви м. Чернігова, куди переїхала родина з малими дітьми і придбала одноповерховий дім в Єлівщині [3].

Своє соціальне походження Ананій в анкеті зазначає – козак, теж зазначає при вступі на роботу і його батько. Ймовірно останній був із достатньо заможної родини, яка дозволила йому навчатись в Коростишівськії вчительській семінарії.

Про атмосферу, що панувала в родині, в якій виховувався А. Лебідь, красномовно свідчить протокол його допиту в НКВД від 14 травня 1935р.:

“Вопрос :Чем занимался ваш отец?

Ответ: Отец был сельским учителем, затем был статистиком в Черниговской Земской управе. С 1909 года. был чиновником Акцизного Управления. В 1922-23г. г.. отец был священником автокефальной украинской церкви. С 1924г.. отец был на моем иждивении. Отец мой принадлежал к тем украинофилам, которые верили только в украинское движение. В Октябрьской революции отец видел крах украинского движения.

Вопрос: К каким организациям и партиям принадлежал Ваш отец?

Ответ: До революции отец принимал участие в работе черниговской “Просвиты”. После революции он работал в возобновленной “Просвите”. В это время его политические взгляды были близки к партии социалистов-федералистов. Его политические взгляды всегда определяло украинство. Это провело его к автокефальной церкви, в которой он видел единственную форму украинского движения. В связи с делом “СВУ” в 1929-30г. г.. отец был выслан на три года за пределы Украины в м. Льгов,( Курской обл. А. Т.), где в ссылке в том же году умер.

Вопрос: В какой политической атмосфере Вы воспитывались?

Ответ: В моей семье всегда господствовал украинский разговорный язык и украинофильство. Еще в детском возрасте я начал принимать участие в черниговской “Просвите”, а когда она в 1909р. была закрита, я рос под влиянием семьи Коцюбинського, известного украинского писателя, на квартире у которого продолжали устраиваться детские вечера. Это продолжалось до 1913 года, когда умер Коцюбинский» [4.,Т.3, арк.17-18].

Батько А Лебедя був близьким знайомим і С. Єфремова. Він листувався з ним, С. Єфремов зупинявся в їх родині, коли бував в Чернігові, про що дізнаємось із його щоденників [5].

Могила Миколи Лебедя

По закінченні Чернігівської гімназії в 1916р., здібний гімназист Ананій Лебідь, вступив до Петроградської Політехніки. Після Лютневої революції, в травні 1917р., був рекрутований О. Керенським в армію і направлений в Петергофську школу прапорщиків, де і пробув до Жовтневого перевороту. Всі столичні плани юнака було зруйновано, він повернувся в батьківський дім до Чернігова. В грудні 1917р. служив в Київському Юнкерському училищі при Центральній Раді. Літом, в період Гетьманщини, служив в Чернігівському окружному суді перекладачем (володів українською, російською, польською та французькою мовами). Осінню 1918р. навчався в Київському університеті на історико-філологічному факультеті., а в кінці 1918р. повернувся в рідний Чернігів, де і завершив свою освіту в 1922р. на словесно-історичному відділі Інституту народної освіти.

Ананія Лебедя, як успішного студента, по закінченню навчання, залишають на роботі в ЧІНО викладати українську мову та літературу. Але ця сторінка біографії його була дуже коротка. Особова справа викладача ЧІНО датується 14.03.1924-28.09.1924рр. І має лише два документи. Наказ № 000 від 14.03.1924р.: «Поручить руководство кружком для изучения новейшей украинской литературы до конца текущего учебного года Ананию Лебедю с 15 марта с. г. ректор Воробьев.» І другий документ: «Звільнити з посади лектора ЧІНО Лебедя А. Д. з 1вересн 1924р. Підстава: розпорядження ректора. Ректор Щербаков» [6., спр.№ 000].

Така коротка викладацька кар’єра пояснюється тим, що в Чернігівському Інституті народної освіти змінилося керівництво. На місце ректора нова влада призначила В. Щербакова, для якого на перший план були висунуті не професійні, а ідеологічні та політичні чинники. І службові неприємності розпочалися не в одного молодого здібного викладача, а і в іншої «старорежимної» професури.

Вже в часи навчання в ЧІНО, Ананій Лебідь працює в 1919-1922р. в Чернігівському етнографічному музеї ім. Тарновського на посаді спочатку емісара, а з 1920р. – помічника завідуючого відділом рукописів. Саме цей рік і відзначає він в автобіографії, як початок своєї наукової роботи. Тут А. Лебідь, один із самих здібних вихованців свого вузівського викладача П. К. Федоренка, працював над архівами П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, М. Коцюбинського та над архівом Чернігівського жандармського управління. В 1922-23рр. А. Лебідь був членом експертної комісії Чернігівського Центрального архіву. Саме через це місце своєї роботи, у нього з’являються знайомства з багатьма тогочасними науковцями Києва та Харкова (С. Єфремовим, П. Филиповичем, М. Зеровим, О. Новицьким та ін.), які цікавились цінними архівними матеріалами Чернігова. В 1923р. 25–річний молодий науковець, був запрошений С. Єфремовим співробітником комісії по виданню пам’яток новітнього письменства при ВУАН.

Паралельно з навчанням, Ананій Лебідь бере активну участь в роботі відновленої «Просвіти» та громадській організації «Юнацька спілка», яку в Чернігові очолював Віктор Коновал. В 1920р. обидві організації в Чернігові були ліквідовані. В протоколах допитів вони будуть кваліфікуються як націоналістичні.

В 1921р. в Чернігові була організована група молодих письменників, котрі збирались на квартирі художника М. Жука, щоб обговорити художні твори своїх членів. Ананій брав в них найактивнішу участь. На їх творчі вечори за його свідченням, неодноразово приїжджав П. Тичина, критик Іванов-Меженко. Група розпалась в 1923р. В ці роки А. Лебідь також керує семінаром літератури для педагогів при Чернігівському губвідділі спілки Робос, викладає українську мову на курсах українізації.

В чернігівський період свого життя, активний юнак бере активну участь в і в роботі Чернігівського наукового та етнографічного товариств. Коло його наукових інтересів можна зрозуміти із переліку тих доповідей, які він там прочитав: «В. Зубок, як етнограф»; «Недруковані твори М. Коцюбинського»; «Шевченко і політичний момент в літературі»; «Шевченкові дні в Чернігові в 1914 р.(за архівними матеріалами)»; «М. Коцюбинський і А Чехов». Як бачимо з тематики доповідей, ще в студентські роки наукові дослідження А. Лебедя ґрунтуються на широкому залученню архівних документів. Саме цей факт буде відзначено в рекомендаціях його до вступу до аспірантури.

Надзвичайно показово, що ці рекомендації А. Лебедю до аспірантури дали найбільші тодішні авторитети в гуманітарній сфері – академіки С. Єфремов та А. Кримський.

Академік С. Єфремов зазначав: «Ананій Лебедь працює під моїм керуванням у Комісії для видання пам’яток новітнього письменства українського. За цей час він виявив добре знаття в сфері історії українського письменства, вміння оперувати фактами, розбиратися в джерелах і давати їм належне витолковування. Наслідком роботи т. Лебедя було вже кілька друкованих праць,.– між іншим нові матеріали до історії творчості М. Коцюбинського, що безперечно мають наукове значіння. т. Лебедя можна рекомендувати як тямущого надійного працівника в історії письменства.

Кандидатуру Лебедя цілком підтримую. Академік А. Кримський. 5.05.1925» [7., арк.24] ( правопис подається за оригіналом).

На одному із допитів, А. Лебідь скаже, що його в аспірантуру на кафедру історії української літератури рекомендував і перший ректор КІНО (таку назву носив в ті роки Київський університет) академік М. І. Лобода. У особовій справі аспіранта є звернення і академіка Д Багалія до комітету Укрнауки з проханням затвердити аспірантом А. Д Лебедя.

Через два роки (16.10.1927р.) проф. О. Дорошкевич, який на той час очолював Київську філію Інституту Т. Г. Шевченка, зазначав: «Ім’я А. Д. Лебедя вже досить відоме в нашій науці, щоб потребувати спеціальної рекомендації. Гадаю, що він буде корисним науковим робітником в складі інституту Т. Шевченка. Додам, що навики спеціально-архівної праці він придбав ще під час упорядкування Чернігівського Державного музею ім. Тарновського, де він служив у 1923/24 р.» [ 8;арк.12] 8.

Отже, в 1924р. в житті А. Лебедя розпочинається нова сторінка – він переїздить до Києва. Київський період розпочинається для нього досить вдало. Ананій викладає свої улюблені предмети: українську мову та українське письменство у зв’язку із всесвітнім, в авторитетних навчальних закладах, вступає до аспірантури на кафедру літератури в Інститут Т. Г. Шевченка при Академії наук, працює відповідальним секретарем в редакції журналу «Життя й революція», де періодично і сам друкується з оглядом поточної літератури. На цій посаді йому доведеться спілкуватись з багатьма літераторами та видавцями, коло його знайомств досить широке. Особливо А. Лебідь зблизився з неокласиками – М. Зеровим та М. Рильським, плідно співпрацював із М Могилянським.

Результатом спільної роботи з останніми було видання в 1926р. досить великої за розмірами (371стр.) хрестоматії найновішої української літератури «За 25 літ». ( Прізвище М. Могилянського в числі укладачів вже згадувати було заборонено). І тому серед авторів фігурували лише прізвища А Лебедя та М Рильського.

В хрестоматії були вміщені художні тексти 43 українських письменників початку ХХ ст., з їх біографіями, розлогими коментарями, та ґрунтовним оглядом в передмові. Це видання засвідчило глибоку обізнаність його укладачів з новітньою українською літературою, їх хороший художній смак. Твори добирались видавцями лише з позицій естетичних вартостей, а не з політичної доцільності та ідеологічної виваженості. Тому там виявився доробок багатьох майбутніх «ворогів» та «терористів» (М. Семенка, М. Вороного, М. Зерова, П. Филиповича, Г. Косинки, В. Підмогильного, Б. Антоненко-Давидовича, Т. Осьмачки, Є. Плужника, В. Поліщука, М. Хвильового, Г. Шкурупія, М. Філянського). Цю хрестоматію А. Лебедю не раз згадають на допитах.

Його кредо як літературного критика: ніяка революційна тематика не може виправдати примітиву та художньої слабкості. Цю позицію бачимо як в публікаціях, так і тогочасних численних диспутах, де він на боці М. Зерова та М. Хвильового, розуміє небезпеку масовізму та політагітки для якості художніх творів. Тому в своїй рецензії на Альманах «Київ-Гарт», А. Лебідь зазначає: «принциповий провінціалізм, дорогоцінних вкладок в нашу культурний фонд він не робить…небезпечний крок починати «літературноє летоісчислениє» від часу народження «Гарту» [9.,с.126] .

Характеризуючи книгу І .Микитенко, він зауважує: «вражає те, що над письменником панує часто ще мораліст-агітатор, і це порушує завжди художність твору» [10., с.123].

Зовсім інші оцінки дає в своїх рецензіях А Лебідь високохудожнім творам неокласиків. В своїй рецензії на збірку М. Рильського «Крізь бурю і сніг». критик зазначає: «Йому притаманна культура віршу, почуття міри, він один з найбільших майстрів серед середньої генерації письменників. На нашому грунті останнім часом виросло, як відомо, дуже багато «червоних будяків», але більшість з них дуже скоро або позасихали, або гинуть навіть насіння не полишаючи. Книжка Рильського є з тих, що довго доведеться користуватись історикові літератури» [ с.84-85] 11.

Рецензуючи збірку П. Филиповича «Простір», А Лебідь констатує: «є часи в житті цілого народу (і тепер саме ми їх переживаємо), коли найкраща музика – то барабанний бій, що кличе на сполох. І хто не зміг відчути і відповідно на це життя відгукнутись, творчість того письменника лишається десь поза прийняттям…Як і взагалі творчість поетів, що вийшли з попередньої культурної традиції, у П. Филиповича немає соціальної тематики…Він приймає життя не в окремих його моментах і в своїй творчості не їх фіксує, вони для поета лише окремий вияв якогось одвічного змісту, якоїсь життьової мудрості…Але найголовніша ознака цієї невеликої книжки, це те, що її гарно майстерною рукою зроблено. Це – культура.»[12., с.122-123].

На відміну від М. Вороного, Б. Пилипенка та Л. Митькевича, які хоч і зараховані були до «терористичної групи М Зерова», але ніякого відношення в своїй творчості до неокласиків не мали, А. Лебідь, хоч і не був поетом, але як літературний критик, поділяв їх естетичну платформу. Як буде свідчити про А Лебедя на допиті М. Вороний: «Він вважав, що література, яка видається цією групою письменників є справжньою. Тільки так і потрібно писати». [,Т.2, арк.14] 13.

Але особливо плідно в ці роки А. Лебідь працює над аналізом творчості М. Коцюбинського, якого він знав особисто, з яким разом працював і товаришував його батько. Ще в Чернігові, працюючи з архівом письменника, який в 1920р. передала до музею Тарновського його дружина, Ананій віднайшов там та вперше опублікував ранній твір М. Коцюбинського «Андрій Соловейко», що за життя письменника не друкувався. Він першим починає друкувати листування М. Коцюбинського. А. Лебідь звірив основні тексти з рукописами автора та дав, знову таки вперше, варіанті кожного твору, зануривши нас в творчу лабораторію письменника. До кожного твору були дані змістовні примітки А. Лебедя. Але про драматичні обставини цієї роботи знаходимо цікаві свідчення в Щоденниках С. Єфремова.14

Крім роботи над текстами та епістолярієм М. Коцюбинського, А. Лебідь в 20-ті роки пише ряд статей про нього, а в 1929р. дуже цікаву, фахову монографію: «М. Коцюбинський, життя і творчість». Амбітним задумом молодого літературознавця було повне, а не вибране видання творів М. Коцюбинського. Він планує 13-томне видання творів, але долею йому судилось здійснити цей задум частково. В 1928-30рр. виходить лише п’ять томів задуманого видання, його призупинили після арештів по справі «СВУ».

Все принципово зміниться після 1929р. Справа «СВУ» не оминула родину Лебедів: був заарештований батько і чоловік сестри. Сам А. Лебідь в 1929р. теж був заарештований по цій справі, але за браком доведених звинувачень, після семимісячного ув’язнення, був засуджений на 3 роки умовно. Це зламало всю його подальшу кар’єру. За свідченнями сестри Юлії, її брату не давали плідно працювати після арешту по справі «СВУ». Тому найбільш активна та плідна наукова робота його припадає на 20-ті роки. Підтвердження цього знаходимо і у свідченнях П. Филиповича на суді: «Після процесу «СВУ» ряд літераторів починають саботувати роботу. Лебідь до 1929р. був дуже продуктивним, а після цього він не став нічого друкувать…» 15[Т.6, арк..205] .

Про складнощі та перепони в науковій та педагогічній роботі після першого арешту говорить і сам Ананій Лебідь під час допиту:

“Вопрос: Кто из представителей советских учреждений Вам персонально не давал возможность работать или проявить себя на советской работе?

Ответ: Я имею в виду руководство государственного издательства “ДВУ”, которое не дало мне возможности закончить тринадцатитомне издание сочинений М. Коцюбинського, из которых до моего ареста в 1929 г. вышло только пять томов; руководство киевского института социального воспитания, которое не дало мне возможности после ареста продолжить мою научно-педагогическую работу, – быть преподавателем;руководство института професіонального образования, которое не дало мне возможности работать только потому, что я был скомпровентирован арестом ГПУ…”. 16

Він почне працювати «в стіл», як кількома роками раніше це вимушений буде зробити його близький знайомий М. Могилянський, який частково свої рукописи зберігав у А Лебедя. Через 6 років, 20 квітня 1935р. Ананій Лебідь був заарештований вдруге. Під час арешту у нього, окрім цінної бібліотеки (3 тис. томів) буде вилучено 6 папок з рукописами: (№1. Літературні роботи, №2. рукописи М. Могилянського, №3 Літературні роботи і музейні матеріали про М. Коцюбинського, №4. Літературні роботи А. Лебедя, №5. Літературні роботи і музейні матеріали, № 6,7. Щоденники М. Могилянського). В матеріалах арешту зазначається: «изъятые материалы представляют из себя неизданные литературные работы в рукописях, автороми которых является А. Лебедь и писатель М. Могилянский. Материалы содержат подборки из музейних документов, представляющих известную ценность.»[17, Т.6,арк.242,243]. На сьогодні ці матеріали не виявлені. Що є неабиякою втратою для нашої культури.

На момент другого арешту, як дізнаємось із протоколу допиту 18, . А. Лебідь викладав на індустріальному рабфаці, неодружений, був єдиний чоловік в своїй родині, проживав з матір’ю та сестрою Юлією, (викладачем хімії на рабфаці) у якої була маленька донька 1931р. народження.

По іронії долі, за десять років до свого останнього арешту, А. Лебідь наведе в своїй статті «Од символізму до революційної літератури» пророчі рядки В. Брюсова: «Коммунисты крестят нас огненной купелью», іще не знаючи, що вони стануть не лише поетичним образом, а трагічною правдою для нього особисто і для цілого покоління української інтелігенції.

Слідство буде тривати більше 9 місяців. На одному із допитів А. Лебідь скаже: «Меня удивило, что после убийства т. Кирова в опубликованных списках расстрелянных и репрессированных за террористическую деятельность было так много известных имен ураинских писателей». [19, Т.3, арк.196].

Під час слідства він мужньо спростовує алогізм звинувачень, підписує кожне свідчення, веде записи по ходу слідства, на відміну від більшості заарештованих по цій справі, не визнає себе учасником терористичної групи, але це його не рятує, бо він грає за правилами з тими, для кого вони не писані. Співкамерник в доносі свідчить: «Лебедь ответил, что бессилен бороться с «провокацией» НКВД, приготовился к худшему и будет молчать до конца» [20, Т.3,арк.264] .

Цей же пидсажений стукач наводить сюжет, який на його думку мусить бути компроматом на підозрюваного, а насправді є компроматом на тодішнє НКВдиське керівництво, яке просто забирало собі майно арештованих.

«В отношении тов. Балицкого Лебедь приводит следующую инсинуацию: у высланного за агитацию против снесения Михайловского монастиря проф. Макаренка осталась большая библиотека ценных книг по истории искусств, за целость и сохранность которой поручилось НКВД. Спустя некоторое время после отъезда из Киева Макаренка, по словам Лебедя, к нему явился заведующий антикварным магазином на Фундуклеевской, известный среди писателей и научных работников под кличкой «Мотя» и рассказал ему, что к нему в магазин пришел сын или племянник Балицкого и предложил купить историю искусств Мутера и сказал, что еще может принести целий ряд книг для продажи. Издание Мутера «Мотя» купил за 200 руб. и заверил Лебедя, что эти книги из библиотеки проф. Макаренко, в укупорке которой он сам принимал участие» [21., Т.3, арк.89].

Постановою від 8.08.1935р. зазначено, що слідство завершено і передано в прокуратуру. Підсудних звинуватять, що «націоналістична діяльність ними проводилась на літературно-науковому та педагогічному полі», до компрометуючих фактів біографії було зараховано і роботу в комісії ВУАН, яка визнавалась оплотом українського націоналізму, і те, що в своїх працях про М. Коцюбинського А. Лебідь зображував його не революціонером-демократом, а націоналістом, естетом та європейцем.

Він єдиний не визнає жодних звинувачень (на суді від звинувачень відмовиться і Л. Митькевич). Однак це не допомогло, трибуналом 1-4 лютого 1936р. їм, як «активним учасникам контрреволюційної терористичної організації», було визначено міру покарання:10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна.

В червні 1936р. етап прибув на Соловки. Там зібрався у великій мірі бомонд української науки, літератури і мистецтва, – писав у своїх спогадах С. Підгайний.[22.,c.244] В цих спогадах знаходимо і невеличкий уривок про півторарічне перебування в таборі Ананія Лебедя. С. Підгайний зазначає, що А Лебідь «був невдоволений з своїх колег по Київському НКВД, і хоч стримано, але інколи скаржився, що через слабодухість не витримали, як і більшість, енкаведистських тортур, і що всі пішли по лінії визнання себе «контрреволюціонерами», «шпіонами», «диверсантами»…На острові він, спочатку працював на різних, переважно сільськогосподарських роботах, а згодом став телефоністом в управі транспорту. Просиджував по 12 годин коло телефону. На цій роботі був аж до кінця 1937року, коли разом із іншими його вивезено з острова… На Соловках писав роботу про А. Чехова. Коли мова заходила про українську культуру чи літературу – говорив з піднесенням…Його єдиним Богом, в якого вірив, була Україна – наша, хоч не своя, земля». [23, с. 245]

С. Підгайний називає А Лебедя дещо наївним, через те, що не вірив, в можливість безневинно засудити людину і писав касаційні скарги до Верховного Суду СРСР. Але навряд чи це наївність, скоріше це нормальна людська реакція, звичайний здоровий глузд, який такого абсурду і помислить не може. Те що А. Лебідь людина досить аналітична, те, що він тверезо оцінював ситуацію знаходить підтвердження в багатьох матеріалах його слідчої справи.. Так П. Филипович на допиті свідчить: « Аресты националистов, снятие их с работы, Лебедь расценивал как преследование украинской интеллигенции, убеждая других, что это участь всех представителей украинской интеллигенции…После расстрела террористов Косынко и др., Лебедь заверял меня, что они не террористы и говорил, что напрасно я вообще принимаю на веру все то, что пишут о различных процессах» [24., Т.6.- С.78-79].

Його співкамерник – стукач в своєму доносі зазначає: «Лебедь считает, что проведение большевистской украинизации является самой возмутительной профанацией и очковтирательством, с возмущением подчеркивает, что Соввласть занимается разгромом укратнской интеллигенции» [25., Т.3, арк.88].

В іншому його доносі читаємо: «Лебедь возмущается содержанием полит. арестованых тепер, противопоставляет содержанию при царском режиме, когда их кормили свежими овощами. Лебедь повторяет дикую позицию, что академика Михаила Грушевського отравили, а потом вокруг его похорон создали шумиху» [26.,т.3, с.265 ]

Надзичайно цікавою і тверезою є його ставлення до колективізації та причин голоду в Україні в 1931-1932р. р. Це питання, як свідчать матеріали слідства, широко обговорювалось в колах української інтелігенції. Так в протоколі допиту А Лебедя від 17.07.1935р. читаємо:

Вопрос:…Вы изоблечены в том, что в 1932 году, обсуждая мероприятия Сов. власти Вы в контреволюционных целях доказывали, что политика колективизации ведет к гибели широких крестьянских масс…Что Вы можете показать по существу контрреволюционых суджений о гибельности колективизации для крестьянства?

Ответ: Разговор, который Жигалко характеризует, как розговор о колективизации действительно имел место… Жигалко и Рыльский начали рассказывать о фактах голода на селе и в дальнейшем весь розговор касался голода на Украине. Я высказал мисль не являются – ли эти факты доказательством срыва политики колективизации, хотя сведения об РСФСР говорили об обратном. Считал, что ответственна за этот голод Сов. власть. Разговор имел характер обмена мнений по вопросу о голоде,, который всех волновал и никаких конр-революцыонных целей не преследовал» [27.,Т.3., арк.246-247] .

Наведені вище оцінки та судження аж ніяк не характеризують А. Лебедя як людину наївну. С. Підгайний зрабив такий висновок лише опираючись на один факт біографії останнього. Адже йому не відомі були матеріали слідства і поведінки на ньому фігурантів справи. Тут варто зрозміти і настрої А. Лебедя, вина якого нічим не була доведена, окрім «вибитих» в НКВД свідчень його колишніх близьких друзів та колег і змиритись із цим йому було дуже важко. Тим паче, що він один із небагатьох, вистояв перед цими тортурати і неомовив ні себе, ні своїх знайомих. І це не може не викликати величезної поваги та захоплення його силою духу.

В жовтні 1937 р. справа «терористичної групи Зерова» була переглянута Ленінградською трійкою НКВД без підстав та пояснень. Вирок було замінено на розстріл, який був виконаний стосовно А. Лебедя 8.ХІІ.1937р. Інші фігуранти по цій справі: М. Зеров, П Филипович, М Вороний, Б. Пилипенко, як ті, що визнали себе «терористами», були розстріляні трохи раніше, в листопаді 1937р.

На засланні, як свідчать його друзі по нещастю, А. Лебідь пророче заявляв, що «абсурдність процесу по нашій справі буде розкрита історією» [28.,т.7,259]. Так і сталося, А. Лебідь був реабілітований 23.01.1958р. рішенням Військової колегії Верховного суду СРСР. Один із його кривдників, що фальшував справу, вибиваючи брехливі свідчення, полковник запасу Литман А. С. через 20 років, у1956р. був звільнений із органів держбезпеки через «дискредитацію звання офіцера», але від цього нікому вже не полегшало. Молодого талановитого викладача і літературознавця вже не повернути, творчий потенціал 39-ти річного обдарованого, ерудованого науковця був так безглуздо втрачений для нашої культури.

На кінець 30-х із великої родини Лебедів залишилась лише її жіноча половина. Старенька, згорьована мати – Наталія Василівна, у якої радянська влада забрала життя її чоловіка та двох синів (молодшого Миколу, на той час чернігівського гімназиста останнього класу, більшовики вбили під час першого захоплення ними Чернігова в січні 1918р) доживала свого віку із донькою Юлією – викладачем хімії на рабфаці, що теж через політичні переслідування її чоловіка, залишилась одна з малолітньою донькою на руках. За її свідченнями в протоколі допиту по реабілітації брата в 1956р, 29[т.7,237] воєнні роки вони пережили в окупованому Києві. Померла Наталія Василівна в 1947р., не дочекавшись реабілітації її талановитого, безневинно знищеного сталінською репресивною машиною старшого сина.

Юлія Дмитрівна на 1956р. в графі сімейний стан вказує: самотня, що наводить на невтішні прогнози, щодо життя її доньки. Таким чином, зі смертю Юлії Лебідь, рід Лебедів перервався. Тому-то така занедбана була довгий час могила в Чернігові молодшому із синів Дмитра Лебедя – Миколи, на якій ще у 1918р. згорьовані батьки написали: «Вірному сину України» і викарбували тризуб.

Сьогодні переосмислення радянського періоду історії України продовжується, нашим сучасникам потроху повертаються імена колишніх несправедливо репресованих політичних діячів, митців, вчених, трагічна доля та творчі здобутки яких були вилучені та несправедливо забуті. Вони безперечно заслуговують гідної шани та доброї пам’яті нащадків, а головне – залучення їх цікавої спадщини в активний контекст вітчизняної культури та усвідомлення уроків минулого – заради майбутнього.

Література

1. ЦДАВО України – Ф.166.-– Оп.12.- Спр. 4204

2. ГДА СБ України – Ф. .6.– Спр. 44.-№ 000 –ФП. –Т.1-7.

3. Держархів Чернігівської області, ф. Р-679, оп. 10, спр. 818, арк.80

4. ГДА СБ України -Ф. .6.– Спр. 44.– № 000 –ФП. –Т3.- арк..17-18

5. Єфремов 1923-1929. – К.,1997. – С.,129,131,242,244,252, 255,473 .

6. Держархів Чернігівської області, ф. 679 Р-608, оп.1, сп.№ 000

7. ЦДАВО України – Ф.166.– Оп.12.- Спр. 4204. – арк.24.

8. Там само. Арк.12.

9. Лебідь А. Рецензіях на Альманах «Київ-Гарт» – К.,1925 //Життя й революція. – 1925.- № 7. – С.126.

10. Лебідь А. Рецензіях на книгу І. Миткитенко. На сонячних гонах. К,,1926. //Життя й революція. – 1926.- № 8 – С.123.

11. Лебідь А. Рецензіях на книгу М. Рильського. «Крізь бурю і сніг» -. К.,1925.//Життя й революція. – 1925, – № 8 – С.84-85.

12. Лебідь А. Рецензіях на книгу П. Филиповича. «Простір» – К.,1925.//Життя й революція. – 1925, – № 6 – С. 122-123.

13. ГДА СБ України -Ф. .6.– Спр. 44.-№ 000 – ФП. –Т.2.– арк. 14.

14. Єфремов 1923-1929. – К.,1997. – С.,

15. Там само. –Т.6. – арк.59.

16. Там само. –Т. 3. – арк.. 59.

17. Там само. – Т.6. – арк. 242-243.

18. Там само. –Т. 3. – арк.1.

19. Там само. – арк.196.

20. Там само. – арк.264.

21. Там само. – арк.89.

22. Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках. – К.,2008. – С. 244.

23. Там само. – С. 245

24. ГДА СБ України -Ф. .6.– Спр. 44.-№ 000 – ФП. –Т.6. – арк..78-79.

25. Там само. – Т.3.– арк. 88.

26. Там само. – арк. 225.

27. Там само. – арк. 246-247.

28. Там само. – Т. 7. – арк. 259.

29. Там само. – арк. 227

Тамара Андрійчук 

Реабілітовані історією. Чернігівська область – Чернігів, 2012. – С. 202-212

Праці А. Лебедя

З книги “Київські неокласики”

7. Людина-автопілот

Літературознавець Ананій Лебідь не був, власне, поетом-неокласиком, але входив до кола їхніх однодумців, друзів, формував із ними спільний інтелектуальний простір.

Поважний науковець, упорядник літературної хрестоматії «За 25 літ», глибокий дослідник творчості Михайла Коцюбинського, знайомий із його родиною. А ось неформально він прославився як «хранитель п’яних». Адже після занадто гучних вечірок чомусь неодмінно залишався найтверезішим – і допомагав друзям знайти дорогу додому.

Мітки: , , , , , , , , , , , ,

Залишити відповідь