1918 рік на Чернігівщині

Перечитуючи різні спомини з часів Визвольної боротьби за нашу Державність, я ніде не знаходжу навіть згадки про те, звідки почався наступ московських большевиків на Україну в кінці 1918 року. Тому я вирішив подати про цей наступ те, що бачив на власні очі. Оповідання своє розпочну від грудня 1917 року, щоби читач легше міг зрозуміти, звідки взялися, що робили та де поділися ті військові частини, що чинили тоді опір московській навалі.

Іван Ремболович

Утікши з в’язниці 5 пішої дивізії (колишньої російської армії), де я сидів під арештом як один з провідників українського руху, приїхав я додому, до міста Городні, на Чернігівщині. Через кілька днів після приїзду, я познайомився я з п. Бондаренком. Через кілька днів нашого знайомства п. Бондаренко довірився мені, що він є приятелем Симона Петлюри, а мешкає у Городні тимчасово, щоб керувати українським рухом на Чернігівщині.

Якоїсь військової сили в Городні не було. В середині грудня (ст.ст.) з ініциативи сотника Миколи Ждановича, моєї, Миколи й Михайла братів Іванових, поручника Михайла Титова, сотника агронома Атаназєвича, поручника Теремця та ін. вирішено було на зборах сформувати в Городні військову частину. Збори уповажнили мене виїхати до осади Сновської (м. Сновськ) й сіл Кучинівка й Рогізки і переказати там старшинам і козакам (з місцевих учителів), щоби долучилися до нас.

Повернувся я 22 грудня, а наступні збори мали відбутися 26 грудня (ст.ст.). Одначе не судилося їм відбутися, бо вночі з 25 на 26 грудня Городню захопили московські матроси. Ще тої ночі заарештували вони більшу частину старшин і одного з них, поручника Оболонського, забили. Мене не арештували тільки тому, що за мене поручився мій знайомий І.З., місцевий комуніст.

29 грудня вступили до Городні бриґада Поряґіна (тут і далі М. Порадіна – Ред.) й гарматний дивізіон. Ми потайки далі формували свій відділ. Збірки відбувалися у мене й у п. Ж.

Результат пошуку зображень за запитом "Городня старинные фотографии"

Городня

Наприкінці січня 1918 року (очевидно помилка, наприкінці лютого 1918 р. – Ред.) помітили ми якийсь рух у московських частинах, а трохи пізніше ці частини швидко вирушили в напрямі на Чернігів. Цей вимарш був для нас несподіваним. За які три-чотири години по відході москалів ми сформували невеличкий загін, і він під моєю командою вирушив услід за москалями і цілий час їх обстрілював. Під містечком Седневом ми почули бій на його другому боці (з боку Чернігова). Пізніше ми довідалися, що то був відділ поручника Миколи Янова (тепер підполковника армії У.Н.Р.), який напав на москалів. Бриґада Поряґіна взяла напрямок на Березне, але й там знайшов її відділ Янова. Я ж зі своїм загоном після бою під Седневом вернувся до Городні.

Через 5-6 днів після цього випадку наша розвідка донесла, що бриґада Поряґіна знову вертається до Городні, але це була вже не бриґада, а тільки рештки від неї. Лише артилерійський дивізіон більш-менш виглядав на військову частину, але все ж була це частина, з якою я не міг вступити до відкритого бою, мавши тільки 25-30 старшин і козаків разом. Московські частини, переночувавши в Городні, відійшли на залізничний двірець (вокзал – Ред.) і, повантажившись до ваґонів, вирушили в напрямку на ст. Сновську. За якусь годину по вимарші москалів прийшов до мене п. Бондаренко з пропозицією вирушити слідом за московськими частинами. Я не погодився з ним і запропонував, зі своєї сторони, зірвати залізничну колію за ст. Городнею й чекати на дальші події, а самим затягати людей до свого відділу. Мушкетів (рушниць – Ред.) і патронів у маґазинах (складах) військового начальника не бракувало. По короткій нараді моя пропозиція пройшла. Я вирушив зі своїм відділом до ст. Городня, пішов з нами й п. Бондаренко. На двірці ми побачили два потяги під парами з обслугою; москалів уже не було. Пан Бондаренко й я пішли до телеграфу довідатись, чи не можна сполучитися з Київом, а решта людей зайняла паротяги. По півгодинному очікуванні обізвався Київ. Пан Бондаренко попросив, щоб його получили з С. Петлюрою. За 10 хв. п. Бондаренко почав з’ясовувати нашу ситуацію. В цей час двірець почали обстрілювати з московського панцирного потягу, що підійшов зі ст. Сновської. Я побіг до наших паропотягів, а за хвильку за мною вибіг з телеґрафа й п. Бондаренко. –

Немецкие солдаты у памятника Понятовскому в гомельском парке

Немецкие солдаты у памятника Понятовскому в гомельском парке. Джерело: https://govorim.by/

– Напрямок на Гомель! – крикнув він, і ми вирушили, паропотяг за паропотягом, розмістившись на тендерах.

В дорозі п. Бондаренко сказав мені, що в Гомелі вже є німці і що ми поїдемо до них. Наближався вечір. Приїхали до ст. Хоробичі, 15 верст від Городні. Пан Бондаренко побіг на телеґраф, але станція ні з ким зв’язку не мала. Набравши дров та води ми вирушили далі.

О год. 8 вечора під’їхали до ст. Терехівка. Тільки но в’їхали на станцію, як нас оточили, якби із землі повироставши, німці. Німці нас обеззброїли і запровадили до почекальні 3-го класу. Зараз же прийшов до нас німецький офіцер. Пан Бондаренко попросив, щоб йому можна було сам-на-сам поговорити з офіцером. Пішли до почекальні 1-го класу, звідки повернулись через 15-20 хвилин, і п. Бондаренко представив мене німецькому офіцерові. Через перекладника нам сказали, що зараз повернуть зброю та що ми вирушимо на ст. Гомель.

О 1 год. ночі ми приїхали на ст. Гомель. Наші паропотяги впустили під самий двірець. На платформі зустрів нас німецький офіцер, який відразу спитав, хто з нас Ремболович і Бондаренко.

Познайомившись із нами, німець поінформував, що козакам у почекальні 3-го класу дадуть вечерю, а нас просить до себе начальник штабу. Ми пішли. Начальник штабу дуже чемно нас прийняв і сказав, що нам подадуть зараз паропотяг із кількома ваґонами, але що ми вирушимо з Гомеля лише о 6 год. ранку, бо зараз в напрямку на Городню вирушить 8 ешелонів німецького війська. О 6 год. ранку ми виїхали з Гомеля й прибули до Городні о 9 год. ранку. В Городні вже були німці – це були перші німці на Чернігівщині.

В Городні того ж дня п. Бондаренко запропонував мені сформувати українську військову частину. Перші організаційні збори відбулися того самого дня о 5 год. вечора в колишньому приміщенні поліції. Під кінець зборів попросив слова підполковник Михайло Приходько, який і розпочав свою промову словами:

– Ґаспада афіцери, тєперь ми снова ґаспада афіцери і далжни астаться на будущее ґаспадами афіцерами…

Кілька старшин цей виступ п. Приходька прийняли оплесками, але таких було не більш як 4 – 5; решта старшин криками обурення заглушила “патріотичну” промову Приходькову.

Німці окуповували Україну. Через кілька днів після окупації п. Бондаренко виїхав до Київа, давши з власної кишені гроші на харчування відділу на 2 тижні. Він обіцяв, що за цей час надішле з Київа інструкції та гроші на дальше формування. Німці нам ні в чому не перешкоджали. Всі військові магазини ми забрали під свою охорону. Було в цих магазинах: 400 мушкетів, 22 кулемети й 700.000 набоїв.

Не минуло ще й двох тижнів, як до Городні приїхав полковник Росінський з наказом із Київа організувати комендатуру міста й повіту. Почалося формування охоронної сотні згідно зі штатами, які привіз із собою полковник Росінський. На командира сотні дістав призначення сотник Василь Плоський; на командира пішої півсотні – я; на командира кінної півсотні – поручник Василь Палащенко, піхотинець з фаху й кіннотник “з переконання”, й на командира кулеметної чоти – сотник Віктор Осмоловський.

Через кілька днів по сформуванню сотні полковник Росінський вислав мене з пішою півсотнею до м. Добрянки, звідки повідомляли, що в околиці оперує більша банда московських большевиків. Після короткої перестрілки під Добрянкою банда розбіглася, залишивши нам кілька мушкетів, трохи набоїв і тягарів самохід (автомобіль – Ред.).

Гетьманський переворот 29 квітня на початках майже не відчувався на провінції. В Городні не сталося ніяких змін. Охоронна сотня виїзжала на села тільки в крайніх випадках, коли Державна варта не могла нічого вдіяти з московськими бандами, а їх було дуже багато на Чернігівщині, а найбільш у Городнянському повіті. Під час одної такої експедиції сталася у нас сутичка з німцями, яка ледь-ледь не скінчилася дуже трагічно для нас. Напишу про цей випадок докладніше.

В червні, з наказу коменданта поручника Ярошевського, ми вурушили до осади Радуль, де, як повідомила Державна варта, був комуністичний осередок цілого повіту. Вийшли  о 15 год., а прибули до Радуля на другий день о 10 год.(від Городні до Радуля 51 верста). В Радулі було спокійно, і ми переночували в місті, а на другий день рано мали вирушити до Городні. Розмістилися так: піша півсотня й кулеметна чота в помешканню місцевої “думи”, а кінна півсотня – по приватних помешканнях. Старшини були при своїх частинах, крім поручника Ярошевського, який ночував у одного з радульських мешканців. В кімнаті зі мною було 4 старшини і 2 козаки.

О 5 год. ранку до нашого помешкання вдерлися німці. Вони відразу почали нас бити прикладами і багнетами і, підганяючи нас тими ж багнетами, вигнали на подвіря. Тут я побачив таку картину: декілька старшин і козаків лежали на землі, а ще декілька стояли, обтираючи кров з облич. В цей час вбіг на подвіря поручник Ярошевський, а за ним на вулиці показалися кіннотники. Побачивши кіннотників, німці остовпіли.

Поручник Ярошевський став вимагати від німецького офіцера пояснення цього випадку. Виявилося, що напередодні одна єврейка з євреєм поїхали до німецького полку, до м. Любеча, й донесли, що в Радулі є большевики.

Зрозумівши суть справи, німці відразу ж заарештували єврейку і тут же в Радулі її розстріляли; її чоловік утік. Пізніше виявилося, що єврей був головою, а його жінка секретарем Радульского комуністично-московського осередку.

Гірше було з козаками, бо кінна півсотня відмовилась підкорюватися наказам й вимагала роззброїти німців, але швидко було поволено дисціпліну й сотня повернулася до Городні. Незабаром надійшов наказ про скасування охоронних сотень. Охоронну сотню в Городні було розформовано, а старшини й козаки лишилися на вулиці – без помешкання й грошей.

На другий день по розформованню сотні відбулися збори всіх звільнених старшин. По довгій нараді більшістю голосів було ухвалено звернутися до ґрафа Бориса Милорадовича, щоб він випрохав у Гетьмана перепустки на переїзд цілої сотні до армії генерала Денікіна. Під кінець липня така перепустка надійшла на руки графа Милорадовича, але число бажаючих їхати до Денікіна зменшилося на 80%. Ті, що від’їзжджали, дістали вагон для бесплатного переїзду і на чолі з ґрафом Милорадовичем від’їхали до Денікіна. Я, поручник Теремець, брати Іванови, М. Жданович, сотник Атаназєвич, Михайло Титов та інші лишилися в Городні. На початку вересня я поїхав до Чернігова довідатись, чи не можна вступити до Чернігівського полку; але у цьому полку я побачив такий розгардіяш, що чим швидше повернувся до Городні.

Прийшов листопад 1918 року. В Городні почали кружляти чутки, що Симон Петлюра втік із в’язниці до Білої Церкви й там на чолі галичан готує похід на Київ, щоб зкинути Гетьмана Скоропадського за те, що він, Гетьман Скоропадський, позвільнявши зі всіх посад українців і посадивши на їхні місця москалів, проголосив федерацію України з Московщиною.

4 листопада принесли мені лист від повітового старости з пропозицією сформувати в Городні військову частину. Я пішов до старости довідатися, що це буде за частина й кому вона буде підлягати. Відповідь дістав таку: частина формується тільки для того, щоб дати відсіч московсько-большевицьким частинам, які підступили вже під Гомель, і що в повіті дуже заворушилися місцеві большевики, яких теж треба роззброїти. Я згодився прийняти на себе формування такої частини.

ПРИХОДЬКО Михайло Васильович

6 листопада оголошено в повіті мобілізацію старшин, і того ж дня зявився в Городні підполковник Михайло Приходько.

29 листопада якась приватна людина повідомила старосту, що під час переїзду через Добрянку до Городні її обревізували (обшукали – Ред.) в с. Дроздовиці (12 верст від Городні) якісь озброєні люди й заборонили їхати до Городні.

30 листопада агентурна розвідка донесла, що Дроздовиця – це є осередок місцевих комуністів-повстанців з цілого повіту, якими керує Петровський, попович із Дроздовиці.

1 грудня командування частинами в повіті було доручено підполковникові Михайлові Приходькові. 3 грудня підполковник Приходько наказав мені на чолі 20 старшин і козаків при 2 кіннотчиках і 1 кулеметі зайняти село Дроздовицю. Вирушили о год. 6 вечора. Розвідка підійшла під саме село, виславши наперед  кіннотників. За ½ версти від села стояв вітряк і недобудована хата якогось селянина. Я й старшина М. ішли дещо спереду, а решта старшин і козаків – за 20 кроків за нами. Тільки-но минули ми хату, як з хати пролунали постріли. Ми впали на сніг. Я голосно закричав:

– Кулемети, вогонь!

Але пролунало лише кілька рушничних пострілів. Я обернувся й побачив, як старшини й козаки відходили. Залишилися тільки я, старшина М. та десь перед нами 2 кіннотчики. Большевицька застава, яка була в хаті, загородила нам відступ.

— Що будемо робити? – звернувся до мене п. М. – Я маю тільки 10 набоїв…

— А я маю 30 набоїв до мушкета й 7 в нагані, давайте підсунемося ближче до села, а там, може, пощастить нам відійти вбік, – відповів я.

Почали посуватися. В цій хвилині біля нас проскочили обидва кіннотники, а за ними вслід посипалися постріли з кількадесяти мушкетів. Я крикнув до кіннотників, щоб вони передали відділові мій наказ про негайний наступ. Кіннотники голосу мого не почули, а побачивши нас в снігу, вважали, що нас убито, про що й передали підполковникові Приходькові.

Становище наше з кожною хвилиною погіршувалося: з одного боку стояла большевицька застава, а з другого наступала більшовицька розстрільна (стрілецька шеренга – Ред.). Ми почали відстрілюватися: я розстрільну, а п. М. – заставу. За 15-20 хвилин такої стрілянини у нас не було вже ні одного набою. Здавалося, що виходу з такого становища вже нема. Побачивши, що п. М. сильно хвилюється, я взяв його за руку, й, незважаючи на ворожі кулі, ми встали на ноги й побігли в бік вітряка. Відпочивши біля вітряка, ми рушили до кущів, а звідти до близького лісу. Большевики нас далі не переслідували. Якийсь час ішли ми лісом, аж вийшли на битий шлях Дроздовиця – Городня. Не пройшли ми й 2 верст, як побачили, що назустріч нам їде якась підвода. Порішили підводу спинити й змусити довезти нас до Городні. Тому стали ми за кущами, маючи напоготові нагани. Як тільки підвода порівнялася з нами, ми вийшли з-за кущів і, пригрозивши револьверами, підводу спинили. Селянин підніс руки догори, а за ним дві другі особи в селянських убраннях, що сиділи в санях. Довезли ми наших “полонених” до хутора Лубянки, за 7 верстов від Городні. Тут наш підводчик почав просити, щоб ми його відпустили, бо його конячина змучена й до Городні не доїде, бо з самого ранку в дорозі. Я спитав, звідки вони їдуть, на що була відповідь, що від нотаря п. Краснопільського з Городні. Пізніше ми довідалися, що селяни, які їхали в санках, були большевицькі делєґати і їздили до підполковника Приходька з пропозицією віддати їм Городню. На хуторі Лубянці найняли ми селянина, який за 30 карбованців згодився довезти нас до Городні. Під’їхавши до міста, ми почули кулеметну стрільбу.

– Що б це значило? Чи в Городні вже большевики? – звернувся до мене п. М.

Наш візник почав просити, щоб ми його відпустили, але ми не могли його послухати й поїхали далі. В’їхали до передмістя.

– Стій, хто їде?! – розлігся крик, і до санок під’їхали якісь військовики з мушкетами напоготові.

– Сотник Ремболович, – відповів я, пізавши голос поручника Теремця.

До санок підійшло кілька старшин і козаків, які несли сторожу й були на подвір’ї одного з мешканців передмістя.

Я почав розпитувати, що чути в місті й що то була за стрільба з кулеметів? Поручник Теремець поінформував мене, що мене бачили убитим, відділ, який був зі мною на розвідці, не міг мене і п. М. врятувати, бо в кулеметі замерзла вода й він не міг стріляти, а без кулемета відділ не міг відважитися вступати в бій з такою великою силою, яка була в Дроздовиці; тепер відбувається нарада в помешканні німецького полковника. Відпустивши нашого візника, пішли ми до помешкання, де відбувалася нарада. На нараді були командир німецького полку з 4 старшинами, повітовий староста, емеритований (у відставці – Ред.) полковник Тарасович і начальник Державної варти. Привітавшись з усіма, я доповів про мою розвідку. Після цього наша нарада йшла далі. Нарада постановила, що наступного дня о 6 год. ранку я вирушу на чолі 60 піхотинців, 25 кіннотчиків і з 30 німецькими кулеметниками при 3 кулеметах і займу, розбивши большевицьку банду, село Дроздовицю. Під кінець обрад (обговорення – Ред.) я попросив, щоб відділ вислали під командою іншого старшини, бо я чую себе перевтомленим і потребую хоч кілька годин відпочинку. Мене заступив поручник Герасименко. 4 грудня о 8 год. ранку відділ вирушив на Дроздовицю, а о 10.30 год. ранку його розбили большевики; недобитки повернулись до Городні, на полю бою залишилося: 2 старшини, 3 козаків, 4 німці, 2 кулемети й 11 коней. Командира відділу Герасименка привезли тяжко пораненого.

5 грудня розвідка донесла, що по Стародубському шляху в бік Городні посувається якийсь військовий відділ. Я звернувся до німців, щоб вони провели розвідку. О 3 год.  отримав відповідь від німців, що до Городні йде військовий відділ ґенерала Іванова. 6 грудня цей відділ увійшов до Городні й командир його ґенерального штабу ґенерал-лейтенант Іванов зі своїм помічником ґенерал-майором Підгорецьким (артилеріст) прийшли до старости з проханням, щоб українці прийняли їх під своє командування й дозволили битися з большевиками. Відділ складався з 2 ґенералів, 14 полковників, 11 підполковників, 426 молодих старшин і біля 800 солдатів при 220 кулеметах і 2.500.000 набоїв.

7 грудня Петровський надіслав знову до Городні 2 делеґатів з пропозицією здати йому місто з усією зброєю й 14 старшинами. На першому місці цих 14 стояв я. Підполковник Приходько повідомив  про делеґатів повітового старосту, який зібрав нараду в помешканню староства. На нараді були ґенерал Іванов, ґенерал Підгорецький, командир німецького полку з головою полкового комітету, повітовий староста, 8 мійських громадян, 2 большевицькі делеґати та я.

Підполковник Приходько на нараду не прийшов.

Вислухавши домагання Петровського, ґенерал Іванов, голова наради, запропонував кожному з присутніх на нараді висловитися.

Староста:

– Я військових справ не знаю, а тому цілком покладаюсь і буду солідарний з тою ухвалою, яка западе без мого голосу.

Ґенерал Підгорецький:

– Маємо військо і зброю, про капітуляцію не може бути мови. Треба спішити. Пропоную негайно виступити й розбити цю банду.

Большевик:

– Нас є 4000, всі добре озброєні, й нові сили підходять з Гомеля. За нами селяни.

Німецький полковник:

– Ми вирушаємо додому. Наш комітет стоїть проти яких би то не було бойових акцій.

Пан К.:

– Вислати делеґацію до Петровського, а військо нехай вийде з Городні куди хоче. Не допустимо, щоб Городня була місцем бою.

Я:

– Пропоную вислати делеґацію, а мене на чолі цієї делеґації. Делеґація мусить складатися з 300 – 400 вояків при гарматах й 10 кулеметах.

Ґенерал Підгорецький:

– І я піду з вами.

Делеґат Петровського:

– Товариш Петровський вимагає негайної видачі Ремболовича.

Ґенерал Іванов:

– Засідання замикаю. – і до делеґатів большевиків: – Наказую вам повернутися до Петровського й передати мій наказ – негайно здати зброю, а самому – прибути до мого штабу.

Делеґат Петровського:

– Товариш Петровський був учора в Конотопі у полковника Палія; якщо залога Городні не здасть зброї нам завтра, то післязавтра вас роззброїть військо Палія, а проводирі будуть розстріляні.

По закінченню наради ґенерал Іванов попросив, щоб я зайшов до їхнього штабу, який містився у приміщенні чоловічої ґімназії. В штабі ґенерал Іванов запитав мене відразу, що з себе являє полковник Палій і чи може бути правдою, щоб він – Палій – міг провадити розмови з большевиками. Але, на жаль, я не зміг поінформувати ґенерала, бо сам особисто ніколи не бачив полковника Палія, а знав тільки, що це є командир Сірої дивізії, яка стоїть у Конотопі.

8 грудня о 11 год. ранку приїхали в 4 ваґонах на ст. Городню Сірожупанники з Конотопа з наказом від полковника Палія з’ясувати ситуацію в Городні. Два старшини Сірих приїхали до міста, побували у старости, в штабі ґенерала Іванова та в німецького полковника і вернулися на двірець, звідки всі від’їхали назад до Конотопа. 9 грудня о 9 год.  ранку відбулася таємна нарада в помешканню місцевої “думи”, в якій чинну участь брав підполковник Приходько. На цій нараді було ухвалено:

1) Вислати делеґатів до Петровського.

2) Заарештувати мене, поручника Теремця й 4 інших старшин

3) Наказати ґенералові Іванову, щоб вивів своє військо з Городні.

Через годину по нараді один з її учасників повідомив мене про винесені ухвали. Довідавшись про такі постанови, я пішов до комендантатури, щоб дізнатися більше у підполковника Приходька. В комендантатурі підполковника не застав, а його ад’ютант сказав мені, що він хворий і лежить у ліжку. Я звернувся до ґенерала Іванова із запитанням, чи відомо йому про нараду та ухвали, на ній винесені. Виявилося, що й ґенерал Іванов про них уже знав.

– Що будемо робити, пане ґенерале? – запитав я ґенерала Іванова.

– Я свій відділ уже впорядкував, і як не дістану дозавтра наказу від українського командування, то сам вирушу на фронт і буду битись із большевиками, а вам раджу покинути Городню, поїхати до свого командування й з’ясувати суть справи. Ваши години в Городні, як мені відомо, почислені, – відповів мені ґенерал Іванов.

Я пішов до поручника Теремця й переказав йому про всі новини. Зваживши це все, порішили ми поїхати до Чернігова. Я пішов додому запрягти коней, а поручник Теремець пішов повідомити 4 інших старшин, про яких була мова на нараді. Виїхали з Городні о 6 год. вечора. Від’їхавши від Городні 6 верст, ми побачили, що назустріч нам посувається якась кіннота. Ми повернули назад до Городні й заїхали до одного нашого знайомого, який мешкав на скраїщі (околиці – Ред.) міста, вирішили чекати до ранку. Наш знайомий пішов на місто довідатись про новини. Повернувся біля 10 год. і переказав нам, що військо, яке ми бачили, прибуло до Городні і що то приїхав новопризначений на місто Городню й повіт комендант сотник Іван Пашкевич з 20 кіннотчиками.

На світанку 10 грудня я й поручник Теремець виїхали з Городні, а о год. 15 того таки дня приїхали до Чернігова й спинилися у п. Р.

11 грудня зранку я пішов до штабу ґубернського коменданта. В почекальні штабу мене побачив один урядовець, з яким я колись мав нагоду стрітися в клубі “Ґеорієвських Кавалєрів”, і переказав, що з Городні є телеґрама про моє дезертирство та що ґубернський комендант видав наказ, щоби мене заарештували й віддати під польовий суд. Той же урядовець порадив мені не з’являтися зараз до ґубернського коменданта, а зачекати кілька днів, а тоді у відповідальний момент він дасть мені знати. 13 грудня прийшов до Чернігова мій батько, який переказав мені городнянські новини: на другий день  по нашому виїзді привезли наказ ґенералові Іванову, щоб він негайно повантажився до ваґонів і вирушив до Конотопа. Ґенерал Іванов якнайшвидше постарався виконати наказ полковника Палія, і вже через дві години його військо вирушило в напрямку на Конотоп. На увагу ґенерала Підгорецького, чи не варто було б звернути увагу на слова большевицького делеґата на нараді, яка відбулася 7 грудня, ґенерал Іванов відповів, що він (Іванов) не може навіть припустити, щоб командир української дивізії одночасно підпорядковувався й московським большовикам.

Під ст. Меною ешелон зупинився в полі, де з усіх боків оточили його Сірожупанники, націливши на ваґони кулемети. Від Сірих вийшов старшина й наказав, щоб усі повиходили з ваґонів без зброї. Коли наказ було виконано, наказано знову, щоб старшини вистроїлися праворуч, а козаки – ліворуч. Ґенерала Іванова з кількома десятками старшин Сірі тут же розстріляли, а де подівся генерал Підгорецький – не знати: ходили чутки, що ще по дорозі до ст. Мени, передчувши щось недоброго, втік.

19 грудня прийшла до Чернігова пані Ж., яка переказала, що Городню захопили большевики, що коменданта сотника Пашкевича розстріляли, що мою матір і сестру страшно побили москалі за те, що не хотіли видати мене в той час, коли мене вже в Городні не було. Захопивши Городню, москалі розстріляли сотника Михайла Ждановича, братів Миколу й Михайла Іванових, поручника Михайла Титова, полковника Римщу – військового начальника, полковника Тарасовича, диякона Ярошевського (батька помішника коменданта), священика Івана Самойловича із сином.

Про розстріл священика Самойловича та його сина подам трохи докладніше: священика Самойловича та його сина розстріляли москалі за те, що в неділю на службі Божій проголосив вічну пам’ять усім, що загинули під час бою. Довідавшись про смертний вирок на батька, син свящ. Самойловича – 16-літній хлопець – пішов до “черезвичайки” просити, щоб розстріляли його замість батька, який мусить утримувати велику родину.

– Розстріляти й це щеня, щоб не голодувало, – була відповідь большевицького комісара, і сина розстріляли разом із батьком.

Вього було розстріляно в Городні за 10 грудня 1919 року 79 осіб.

Про все, що робилося в Чернігові, мені розповідав також батько, який завдяки широким знайомостям в місті міг знати про все, що робилося навкруги.

21 грудня ґубернський комендант Чернігівщини отримав повідомлення, що Городню зайняли москалі, але нічого не міг вдіяти, бо не мав у своєму розпорядженні  війська, яке міг би вислати проти ворога. В Чернігівській дивізії полковника Володимира Янченка була така анархія, що не можна було навіть подумати про надсилання такої частини на фронт. Розвідку провів 20-й Павлоградський кінний полк, який був у стадії формування. Полк складався із 35 старшин і 14 козаків. Командував полком полковник Олександр Булах.

22 грудня на вулицях Чернігова з’явилися відозви ґубернського коменданта, в яких він закликав, зберігати спокій, що більшовиків до Чернігова “не допустимо”, що надвечір прийде військо, яке вже виступило з Київа, і то не будь яке військо, а ціла дивізія… гуцулів.

Нехай читач собі уявить загальне розчарування чернігівців, коли того ж таки дня, замість вже вимріяних гуцулів, вулицями Чернігова продефілював (промарширував – Ред.) полк Сірих, який зранку 23 грудня, виправдовуючись перевтомою, відмовився вирушати на фронт.

26 грудня надіслано було до Седнева військовий відділ, який отримав завдання затримати московський наступ. Відділ складався з 50-60 піхотинців, 20 вершників з одною гарматою. Відділ, вступивши до Седнева, мав намір, відпочивши й нагодувавши коней, вирушити далі. Але далі відділ не рушив, а тільки рештки його повернулися до Чернігова: за півгодини перед вступом відділу до Седнева його зайняли большевики. Побачивши, що до Седнева наближається невеличкий відділ, вони поховалися по дворах і, як тільки відділ зупинився на площі, відкрили по ньому перехресний огонь. Не багато було щасливців, яким пощастило винести із Седнева ноги. 28 грудня увечері ґубернський комендант видав неправдивий комунікат (повідомлення – Ред.), в якому повідомлялося, що Седнів від большевиків звільнено (ким і коли?).

30 грудня розбудили мене гарматні стріли (постріли – Ред.). Одягнувшись якнайшвидше, я й поручник Теремець побігли до мого шваґра (очевидно, йдеться про Олександра Храпачова. – Ред.), щоб довідатись, що ці стріли означають…

Міст через р. Десну. Місце оборонних боїв армії УНР 12 січня 1919 року

– Сашко, що це значить? Хто стріляє? Де большевики? – закидав я питаннями шваґра, якого зустрів на вулиці.

– Стріляють з гармат наші, а де большевики? – мушкетні та кулеметні стріли зі сторони Десни точно вказували, де наступають москалі.

“В який бік іти?” – це було питання, на яке не могли б ми собі відповісти, коли б не почули на другій вулиці співи. Ми побігли туди, звідки доносились ці співи. Головною вулицею, в бік Київського шляху, в повному порядку зі співами відходила невелика частина – якихось 60-70 козаків при одному кулеметі. На чолі цієї частини їхав верхи на коні її командир сотник Сергій Сидоренко. Ми пішли за цією частиною.

Біля мосту через Десну стояли дві гармати з обрубаними посторонками: видно було, що ті, що покинули гармати, не мали часу випрягати коней, хоч у цьому місці ворога ще не було. На другому боці Десни ми побачили до 3000 війська без жодного командира. Тут я зустрів одного зі своїх колишніх старшин, якому впрост чудом повелося вискочити з Городні під час бою. Цей старшина підтвердив ті відомости, які кілька днів назад переказав мій батько.

Через півгодини після нашого приходу за міст, прийшов ґубернський комендант Чернігівщини полковник Потап Бондаренко, який почав керувати як голоний командир. Почалося формування частин тут же на шляху. На 11 годину ранку все було більш-менш упорядковано. Полковник Бондаренко зробив нараду, і на ній було вирішено: відійти до Козельця (70 верст від Чернігова) й переформуватися; отримати з Київа зброю та амуніцію (більшість людей була без рушниць) і тоді розпочати наступ на Чернігів. О 12 год. почали відходити. Аванґард складався із відділу сотника Сидоренко, в ар’єрґарді йшов 20-й кінний Павлоградський полк. Біля села Красного (8 верст від Чернігова) московська кіннота почала атакувати наш ар’єрґард. Розпочався бій, який для нас скінчилався б дуже сумно, бо неозброєне військо почало панічно втікати. Ситуацію врятував підполковник гарматник (прізвища не пам’ятаю), який надзвичайно спокійно установив свої дві гармати (більш їх не було) і почав рясним вогнем обстрілювати ворога. Москалі відступили.

Переночувавши в селі Х., наші частини о 7 год. ранку 31 грудня попростували до Козельця. О 11 год. біля села Черемишного, що за 25 верстов від

Аркас Микола Миколайович

Козельця (тут і далі, очевидно, йдеться про село Чемер – Ред.), на наші частини чекало кілька підвод із хлібом і салом, які вислав Козелецький комендант із розпорядження полковника Бондаренка. О 5год. вечора того ж 31 грудня наші частини вступили до Козельця й розмістилися по приватних помешканнях.

1 січня 1919 року зранку я пішов шукати брата мого батька – Павла. Він ще перед війною був начальником в’язниці в Козельці та, як мене поінформував господар, у якого я мешкав, і тепер займав цю посаду.

В канцелярії в’язниці мені казали, що начальник перебуває дома, куди я й пішов. Привітавшись зі мною, дядько переказав мені, що в міській трупарні лежать два трупи городнян, але так страшно побиті, що він не може їх розпізнати. Я попросив дядька, щоб пішов зі мною до трупарні, – може, я пізнаю небіжчиків. Пішли. Оглянувши небіжчиків, я по убранню пізнав начальника Державної варти та його помічника з Городні. Служитель при трупарні розповів мені, що 29 грудня через Козелець проїжджали саньми двоє панів. У місті затримала їх міліція, запропонувала пред’явити документи. Начальник варти показав паспорт, який мав при собі, на чуже прізвище. Міліція паспортом не задовольнилась і почала проїжджих ревізувати (обшукувати – Ред.). При ревізуванню знайшли по револьверу, документи з правдивими прізвищами й погони начальника Державної варти. Під час ревізування проїжджих зібрався натовп до 100 осіб, серед них не бракувало й комуністів. Закінчивши ревізування, міліція хотіла відправити арештованих до коменданта міста, але юрба, під’юджена комуністами, накинулася на заарештованих і їх замордувала.

Я пішов до штабу полковника Бондаренка. В штабі зустрівся з урядовцем, який у Чернігові попередив мене про наказ про мій арешт. Урядовець порадив мені зголоситися до командира 20-го кінного Павлоградського полку, який набирає для свого полку старшин і козаків. Через півгодини я й поручник Теремець уже перебували у складі 20-го кінного Павлоградського полку. Ввечері того ж дня полк вступив до ч. Черемишного, звідки мав вести розвідку. В Козельці полковник Бондаренко оголосив мобілізацію коней, і наспіх почалося формування й переформування частин.

4 січня 20-й кінний Павлоградський полк мав під Черемишним першу сутичку з московською розвідкою.

5 січня зі штабу полковника Бондаренка надійшло повідомлення про те, що з Київа виступила до Козельця кінно-гонецька дивізія полковника Миколи Аркаса.

6 січня москалі розпочали наступ на Черемишне, але їх відбив 20-й кінний Павлоградський полк.

7 січня рано командир 20-го кінного Павлоградського полку полковник Булах післав мене до полковника Бондаренка з повідомленням, що москалі ґрупуються в селах навкруги Черемишного; коні й люди полку зовсім вибилися із сил і не зможуть в разі наступу утримати в своїх руках позиції, яку дотепер боронять, а для того просив прислати до Черемишного полк піхоти. Під’їжджаючи до Козельця, я спіткав 20-25 вершників, які їхали в бік Черемишного. На моє запитання “якої частини?” – дістав відповідь;

– Кінно-гонецького полковника Аркаса полку.

У штабі полковник Бондаренко мені сказав, що він, Бондаренко, вже не командує, а що головне командування з наказу Головного Отамана зайняв полковник Аркас.

 

Я пішов до штабу полковника Аркаса. Штаб розміщувався біля церкви, а полковник Аркас сидів на дзвіниці з льорнетою (біноклем –Ред.) в руках. Із дзвіниці було проведено телефон, через який полковник Аркас передавав накази своєму ад’ютантові. Я поліз на дзвіницю й передав донесення полковника Булаха. Прочитавши донесення, полковник Аркас наказав мені повернути до Черемишного й передати полковникові Булахові, що 20-й кінний Павлоградський полк має протриматися на своїх позиціях до ранку, а на світанку 8 січня відійти до Козельця, а його позицію займе кінно-гонецький полк, що надійде туди, та полк піхоти.

8 січня москалі почали наступати на наш полк, а про кінно-гонецький полк… ні слуху ні духу. Під натиском переважних сил ворога наш полк почав відходити до Козельця. За 1-2 верстви від Козельця, праворуч від нас, ми побачили лави піхоти, які посувалися в бік Козельця. В цей же час побачили ми над Козельцем стовп диму – щось там палало. Полковник Булах вислав зв’язкового до лав піхоти, вважаючи, що то наша піхота, яку вислав полковник Аркас. Яке ж було наше здивування, коли ми побачили, що наших людей, яких було вислано на зв’язок, піхота зустріла градом куль.

Полк рушив далі. Полковник Булах вислав до Козельця розвідку, до неї був призначений і я. При в’їзді до Козельця ми не спіткали ні одної живої душі. Розвідка помалу посувалася до центра міста. Біля одного склепу ми зустріли кількох обідранців, які, побачивши нас, почали втікати. Дігнавши двох із них, ми почали випитувати, хто є в Козельці. Виявилося, що в Козельці наших частин уже нема, всі декілька годин тому вирушили в бік Київа, спаливши за собою міст, і що большевики з другого боку вже вступили до Козельця. Обідранці, як виявилося, були арештантами, які втікали з місцевої в’язниці. Ми повернулися до полку і про все переказали полковникові Булахові.

Полк вирушив ліворуч від Козельця й польовими шляхами почав відходити в напрямку на Київ, тримаючись рівнобіжно з шосою Козелець-Київ. За 10-12 верст від Козельця полк вийшов на шлях при селі. Селяни поінформували нас, що наші частини годину назад пройшли через село в бік Київа. Полк рушив далі. В містечку (назви не пам’ятаю) полк дігнав наші частини, а годину пізніше мусив з наказу полковника Аркаса повернути назад і провести розвідку в бік Козельця.

11 січня полковник Аркас наказав полковникові Булахові передати командування 20-м кінним Павлоградським полком своєму помічникові, а самому зайняти командування всією кіннотою. 12 січня 20-й Павлоградський полк одержав наказ вирушити до Київа й розміститися в касарнях кінно-гонецького полку. Ввечері того таки дня полк прибув до Київа й розмістився згідно з наказом. Козакам було видано вечерю на загальній кухні, а старшин запросила на вечерю пані Аркасова. Так відпочивали ми три доби. 15 січня під час вечері на подвірря касарень в’їхала сотня кінно-гонецького полку. Пані Аркасова вийшла на подвірря запитати командира сотні про полковника Аркаса.

– Пан полковник Аркас почуває себе добре, а мене прислав заарештувати цю банду, – відповів сотник, показуючи рокою на нас. – Візьміться до них, хлопці, – звернувся сотник до своїх людей. –

Не треба було вдруге повторяти наказ; козаки кинулись на нас і почали обеззброювати, а разом зі зброєю позабирали все, що мали ми по кишенях, до годинників і грошей включно. Скінчивши з обеззброєнням, нас заперли всіх в одній кімнаті, а 16 січня рано вирядили до Штабу Осадного Корпуса полковника Коновальця.

У штабі корпусу нас помістили в 3-х кімнатах, в яких уже було до 30-40 ріжних арештованих, починаючи від 16-літніх панночок і закінчуючи сивоволосими панами. Протримали нас тут дві доби. Що ми тут пережили за ці дві доби, трудно описати: вночі щогодини приходили й забирали на допити то одну, то другу особу; ці особи назад не поверталися, а поверталися тільки ті козаки, що забирали арештованих, щоб забрати речі їх, показуючи нам рукою, що тієї чи іншої особи вже нема в живих. Через дві доби таких переживань прийшов до нас старшина зі штабу корпуса Січових Стрільців і дуже ввічливо оповістив нам, що “непорозуміння” зясувалося та що ми підемо по своїх частинах.

Я з 7-ма іншими старшинами дістав призначення до кінного дивізіону сотника Франца Бориса корпусу Січових Стрільців.

За Державність: Матеріали до історії Війська Українського. – Варшава, 1938. – Зб. 8. – С. 86-98

Іван Ремболович

Ремболович Іван Семенович (28.01.1897 р., м. Городня, Чернігівської губернії – 08.09.1950 р., м. Станіслав, нині Івано-Франківськ) – підполковник Армії УНР.
Народився в сім’ї службовця земської управи. У 1905 р. вступив до Городнянського земського училища, продовжив навчання в Городнянському чотирикласному училищі, яке закінчив 1914 р. Склавши іспит за шостий клас гімназії, пішов до армії добровольцем.
Закінчив Віленське військове училище (Полтава, 1915 р.). Учасник Першої світової війни. Служив молодшим офіцером саперної команди 19-го Костромського піхотного полку при 3-ій піхотній дивізії.
У 1917 р. – помічник дивізійного інженера 5-ї піхотної дивізії. Останнє звання в російській армії – штабс-капітан. За відвагу й мужність нагороджений орденами св. Станіслава ІІІ ступеня, св. Анни ІІІ ступеня та св. Володимира IV ступеня.
На початку 1918 р. – командир Городнянської сотні «Вільного Козацтва». Згодом – командир пішої півсотні Городнянської повітової військової комендатури.
Від 04.01.1919 р. – старшина 20-го Павлоградського кінного полку Армії УНР. Від 18.01.1919 р. – старшина кінного полку Січових стрільців.
Від травня 1919 р. – начальник відділу зв’язку штабу Запорозької групи. У грудні 1919 р. був інтернований поляками в Луцьку.
Від лютого 1920 р. служив у 2-ій (згодом – 6-ій Січовій) дивізії. Від 04.08.1920 р. – начальник відділення зв’язку штабу Армії УНР.
Від 27.10.1921 р. – начальник оперативного відділу штабу Київської повстанської дивізії УПА Ю. Тютюнника. Учасник Другого Зимового походу. Брав участь у бою за Коростень. 12.11.1921 р. був поранений. 17.11.1921 р. під с. Малі Миньки потрапив до полону, єдиний, хто втік з-під розстрілу.

Іван Ремболович з дружиною та синами, фото 1920 років (фото з видання „Українське Козацтво”)

У 1921 – 1930-х рр. жив в еміграції у Варшаві. Улітку 1943 р., за погодженням з урядом УНР та УПА вступив до дивізії СС «Галичина» з метою військового вишколу. Очолював штурмовий батальйон. У битві під Бродами отримав важке поранення, в лікарні ампутували ногу, згодом лікувався в Унівській лаврі.
У листопаді 1944 р. разом з сином Марком прибув до Коломийського р-ну, встановив контакти з місцевими відділами УПА. Отримав підпільне псевдо «полковник Болбачан». У зв’язку з інвалідністю не брав участі в бойових операціях, проте виконував роль військового консультанта. Отримував допомогу харчами від бійців УПА.
06.11.1949 р. був схоплений загоном МГБ у с. Космач Яблунівського р-ну нині Івано-Франківської області. 15.05.1950 р. засуджений до смертної кари.
В Івано-Франківську є Вулиця Івана Ремболовича.
Разом з тим він офіційно не реабілітований: Прокуратура Івано-Франківська 27 липня 1994 року відмовилась його реабілітовувати по причині його служби в СС.

 

Мітки: , , , , , ,

Залишити відповідь